Юрій Макаров: “Івано-Франківськ ще мені не розкрився”

Про користь радикалів у блокаді, мовне питання, довіру до президента і припущення, коли нарешті посадять усіх корупціонерів – думками ділиться відомий телеведучий, документаліст, оглядач часопису «Український тиждень» Юрій Макаров, який приїздив до Івано-Франківська.

Пане Юрію, з чим у вас асоціюється Івано-Франківськ?

Найперше з друзями: Прохаськом, Андруховичем і багатьма іншими. Коли потрапляю сюди, то почуваюся в колі людей, де не потрібен перекладач. Не маю тут якихось особливо улюблених місць. Коли ти просто турист, то геній міста тебе не відвідує. Для цього слід прожити тут певний час, або мати якісь у різних сенсах інтимні стосунки – тоді місто перед тобою розкривається. Івано-Франківськ ще мені не розкрився.
Ваше місто – це ще й завжди відпочинок, принаймні поки що. Але вже найближчим часом занурюся в роботу, що кипітиме саме на Прикарпатті. Маю на увазі документальний фільм про Степана Бандеру, а саме його нинішнє сприйняття.

Що думаєте з цього приводу блокади торгівлі з ОРДЛО, навколо якої точаться суперечливі дискусії?

У період світової війни країни, які були запеклими ворогами, все одно торгували одна з одною через треті-четверті держави. Наприклад, США торгували з Німеччиною майже до останнього – інакше б зупинилася вся їхня промисловість. Ну ось так воно все ще здавна влаштоване.

Я не поділяю позицію багатьох радикалів, які ініціювали блокаду, але разом із тим змушений визнавати їхню користь. Так само це було з радикалами, які загострили ситуацію під час Майдану, імовірно, тим самим не давши йому згаснути.

Можна по-різному розглядати ситуацію, що склалася. Якщо ми живемо в країні, яка перебуває в стані війни, тоді всі солідарно маємо відмовитися від якихось вигод від «договорняків», навіть якщо йдеться про наповнення бюджету. Наполягаєте на військовому стані? А чи готові на те, що вашу автівку конфіскують для потреб армії?

Коли ж по факту вже через 20 км від фронту пульсує мирне життя, тоді давайте будемо послідовними. Якщо країна має шанс на те, щоб уперше за багато років показати не надуте, а реальне зростання ВВП, то в принципі хотілося б цього.

Особисто я вважаю, що всі ці відносини треба було розривати ще три роки назад ціною темних міст, віяльних відключень. Тоді вся нація була готова до таких жертв. А тепер вже, перепрошую, трохи запізно.

Ці відносини треба було розривати ще три роки назад ціною темних міст, віяльних відключень. Тоді вся нація була готова до таких жертв. А тепер вже, перепрошую, трохи запізно.

 

На каналі «UA: Перший» ви ведете передачу «Війна і мир», де порушуєте некомфортні для багатьох теми. В одному з останніх сюжетів говорили про особливо наболіле: коли посадять усіх корупціонерів. То коли ж?

Питання не в тому, коли посадять. Щоб позбутися всеосяжного явища корупції, яке виражається в сотнях різних побутових ситуацій, треба спершу усунути технології, де ці зловживання можливі. Припустімо, система ProZorro як така в принципі зовсім не убезпечує від корупції, але це один зі шляхів, які в комплексі дають можливість принаймні зменшити корупційні впливи.

Має бути і батіг, і пряник, самим батогом не обійтися. Замість одного посадженого знайдеться десятеро, які поводитимуться так само, чи майже так само. Я не стверджую, що серед нас немає порядних людей, але є побутові звички, вищі за принципи. Тому важливо, аби процедури не провокували до спокуси.

Якщо дивитися на перспективу, то поруч із непримиренністю стосовно окремих конкретних зловживань, починаючи від Єфремова і Бойка та закінчуючи Насіровим, українці повинні запастися певним резервом компромісу стосовно України як держави. Ми не можемо від неї вимагати всього й відразу. Особовий склад українського політикуму більш-менш зрозумілий. Є кілька світлих облич, але загалом видовище гнітюче. Проте згадаймо: за п’ять хвилин до Майдану найкращі та найсвітліші люди стверджували, що з України вже нічого не буде.

Як гадаєте, чи можна ХХІ століття назвати віком відродження України?

Мені важко закинути українцям брак патріотизму, але водночас ми маємо бути тверезими стосовно позитивних інтенцій, які вони продемонстрували. Досвід нашої гібридної війни розбиратимуть так само, як досі розбирають досвід радянсько-фінської війни у 1939-1940 рр. Тоді Фінляндія, не маючи жодних шансів вистояти, таки змусила Сталіна «зламати зуби» й погодитися на не дуже комфортний мир. Якимись територіями Фінляндія поступилася, але війну загалом виграла. І те, що в 2014-му загарбники не з’їли Україну за два тижні, хоча для цього були всі шанси, безумовно, потрапить до підручників з історії.
Я знаю одного надзвичайно досвідченого натівського інструктора з Франції, який приїздив тренувати бійців АТО. Через певний час він зізнався: «Мені нема чому їх вчити». А воно й не дивно! Українські вояки на фронті потрапляли в такі ситуації, у які, приміром, американський командир майже ніколи не відправить своїх воїнів. А наші йшли!

Знаю одного надзвичайно досвідченого натівського інструктора з Франції, який приїздив тренувати бійців АТО. Через певний час він зізнався: «Мені нема чому їх вчити».

З іншого боку, навіть з огляду на всі досягнення Революції гідності, громадянського суспільства, волонтерського руху, армії, ми не є аж такими досконалими. Ми начебто відтворюємо феодальні стосунки, але треба запитати, чи справді вони є такими. Бо ж європейський феодалізм – це регіональні і національні парламенти, ярмарок як інституція, монастирі як центри освіти, а не як осередки «мракобесия» чи магдебурзького права… А те, що нам насадила Росія – і близько не феодалізм, а щось на кшталт східної деспотії з його елементами. І вже ми начебто прочистили ці деспотичні стосунки, й ніби передбачили такі процедури. Однак потім чомусь виявляється, що новообраний, котрий повинен боротися з корупцією, має палац і лексус, записані на тещу. Не треба думати, що українських олігархів із парашутом сюди спустив Путін. Вони наші.

Ви вірите президентові України? І взагалі, кому з політиків довіряєте?

У розвиненій країні не варто так ставити запитання. В очах багатьох я взагалі вважаюся «порохоботом», хоча насправді це не так. У мене до чинного президента сила-силенна претензій, про які він не знає, і, звісно, знати не хоче. Але загалом я не думаю, що нині якась альтернативна постать є радикально кращою, ніж Петро Порошенко. Маю на увазі тих осіб першого ешелону, які теоретично могли би брати участь у дострокових виборах. Ще менше мене влаштовує Юлія Володимирівна, ще менше – Ляшко, і тим паче Бойко.

На чинного гаранта суспільство має тиснути більше, вимагати від нього швидшої реакції і чистішої взаємодії з громадянами. Бо ж не може президент відморозитися на місяць-два у той момент, коли нація вже сьогодні чекає щонайменше його реакції. Ми не в тій країні, де можна обійтися коридорними комунікаціями.

Останнім часом активізувалися дискусії стосовно мовного питання…

Гадаю, всі без винятку повинні розмовляти українською мовою в офіційному вимірі. Все решта – це приватне життя кожного окремого громадянина. І ніяка держава, й ентузіаст у тому числі, не може зазіхати на цей особистий простір. Коли читаєш у соцмережі чийсь пост, написаний російською, а під ним – обурені коментарі, мовляв, чому не державною мовою, то хочеться сказати: «А яке твоє собаче діло? Не хочеш – не читай!».

Однак усе, що стосується публічного спілкування, має бути максимально переведене на українську мову. Спочатку будуть мучитися, але це не смертельно.

З іншого боку, треба забезпечити це функціонування. Щоб здійснити такий культурний поворот, необхідна мережа відповідних курсів із фахівцями й нормальними підручниками, можливо, ще й телевізійними уроками, інтернет-ресурсами. Зараз цим ніхто не займається, навіть не спромоглися порахувати, скільки в державі україно- і російськомовних.

Маю відчуття, що люди, які вимагають нормального функціонування української, або не до кінця розуміють складність цього питання, або не хочуть зважати на своїх співгромадян, які, може, й хотіли б, але не розуміють, як до цього підступитися. Багато хто вважає, що люди не переходять на українську навмисно чи через лінощі. А це не зовсім так.

Раніше ви вже казали про поверховість української журналістики, мовляв, репортерам через брак часу просто економічно не вигідно копати до дна. Чи зараз щось змінилося, зокрема, з початком АТО?

Нічого не змінилося. Якось мене питали про моє ставлення до сучасної журналістської освіти. Я відповів, що не ставлюся до неї ніяк, бо мене не запрошують читати лекції на журналістських факультетах. А те, що я знаю від випускників, не додає ентузіазму.

Про що можна говорити, якщо у воєнний час топ-менеджер одного з провідних українських каналів заявляє, що люди втомилися від війни? Після цього треба йти стрілятися або вішатися від ганьби.

Чи повинна якось змінюватися об’єктивність журналіста під час війни?

Однозначно. Навіть служба ВВС свого часу зважилася на недотримання деяких своїх, здавалося б, незламних стандартів. Це відбувалося у 1982 році під час Фолклендської війни між Великою Британією та Аргентиною. Англійські журналісти тоді інформували: не противники, а вороги, не британські солдати, а наші.

Будучи знавцем кінематографу, як ви оцінюєте канадський фільм про голодомор в Україні «Гіркі жнива», що не так давно вийшов на екрани?

Було б дивно, якби це кіно не провалилося в прокаті. Фільм мене не переконав, він вийшов вторинним, бо автори обрали неправильний підхід. Там дуже слабкий і штампований сценарій. Вочевидь, покладалися на те, що тема сама по собі вивезе.

Шкода, бо на цьому матеріалі можна було б знайти менш ходові образи і сюжетні повороти. Адже там стільки історії! Майже у кожного з нас є свої подробиці стосовно голодомору, які передалися крізь покоління. Це ті деталі, які жоден, навіть найталановитіший сценарист не здатен вигадати. Ця тема заслуговує на те, щоб на неї мобілізувати Спілберга.

Взагалі, гадаю, ми б мали звертатися до досвіду наших братів-євреїв, які постраждали від Голокосту. Вони дуже швидко переорієнтувалися від оплакування себе до випрацьовування історій успіху. Українцям варто було б цього в них повчитися.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 6

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Loading...
Inline
Inline