Гіркі жнива: донести правду

Наприкінці лютого в Україні почався показ фільму «Гіркі жнива». Його поява стала важливою подією, яка привернула увагу суспільства – як вузького кола кінематографістів, так і широкого загалу.

«Гіркі жнива» – перша англомовна художня кінокартина про Голодомор в Україні 1932-33 років. Йогу робочу назву «Врожай диявола» (англ. Devil’s Harvest) змінили для уникнення будь-яких асоціацій із фільмами жахів. Фільм знятий за ініціативою канадця українського походження Ігоря Ігнатовича, який став і його продюсером, і профінансував бюджет у 20 мільйонів доларів (для порівняння, це майже тисяча двокімнатних квартир у Івано-Франківську).

Режисер кіно – Джордж Менделюк, також член української громади в Канаді. За його словами, прототипом головної героїні фільму стала власна мати, яка, рятуючись від голоду, дійшла з Харкова до Львова в пошуках хліба і свободи. Робота над проектом тривала майже 5 років. Сценарій авторства Ричарда Бачинського-Гувера та Джорджа Менделюка переписували 12 разів.

Показувати фільм планують у 45 країнах.

Головних героїв картини зіграли голівудці Саманта Баркс (Наталка) та Макс Айронс (Юрко). Також іноземні актори виконують і головні ролі: Юркового батька Ярослава, Сергія, Миколи, діда Івана. З українських акторів задіяні Остап Ступка і Олександр Печериця.

Цікаво, що зйомки фільму відбувалися у Києві (музеях «Київська фортеця», Народної архітектури та побуту в Пирогово та ін.) у 2013 році, під час президентства Віктора Януковича, і завершилися два дні опісля його втечі з країни. Актори стрічки бачили протести, які відбувалися в той час у країні, та щиро підтримували їх.

Щодо музики, то головну тему в саундтреку написав британський композитор Бенджамін Волфіш. Його сім’я вижила після Голокосту, тому біда нашого народу для нього стала емоційно близькою. В кінокартині лунають українські фольклорні пісні у виконанні акторів, а також використані композиції українського гурту «ДахаБраха».

У центрі фільму – життя мешканців черкаського селища на тлі буремних подій 30-х років ХХ століття. Червоною ниткою майорить історія кількох родин (матері-одиначки та її доньки Наталки, сім’ї козака-характерника діда Юрка, багатодітної сім’ї) під час більшовицької окупації і репресій, насамперед – радянської окупації, колективізації (колгоспізації), та, як наслідок – Голодомору.

У центрі картини – Юрій, талановитий художник-селянин, нащадок козацького роду, що намагається жити зі своєю коханою Наталкою у створених радянською владою умовах, приймаючи удари і утиски. Але зрештою, коли його родина та земляки стають жертвами штучного голоду та сталінських репресій, він бунтує, аби врятувати рідних, помститися і покинути Радянську Україну, щоби донести світові правду про жахіття Голодомору.

Для мене, як для звичайної українки, фільм був дуже тяжким. Я плакала під час перегляду і навіть, чесно кажучи, чекала на розв’язку. Це не був звичайний голівудський фільм, під час якого всі переживання тимчасові й чітко усвідомлюєш, що більшість подій там вигадані. З «Гіркими жнивами» цілком інакше: ти розумієш, що все, що відбувається – реальне, це пережили українці і мільйони при цьому загинули. І від цього стає невимовно боляче.

Немає змісту переповідати стрічку, зупинюся лише на моментах, які найбільше вразили. Це три сюжети, пов’язані з дітками. Перший: примусовий збір продуктів, більшовики вилучають усе їстівне з селянських хат, погрожуючи непокірним зброєю. Після чергового рейду везуть підводу з зерном. Один мішок падає посеред поля, насіння розсипається. Підбігає голодний і висохлий хлопчик років дев’яти, що стояв неподалік, він готовий їсти цей життєдайний харч прямо з землі. І тут крик: «Нє тро-о-о-о-ож!!!» На зерно налітають голуби… Другий сюжет: у місті під мостом хлопчина років семи штурхає свою маму, думаючи, що вона заснула, зі словами «Вставай, мамо, вставай!..» А вона вже спухла від голоду. І третій: виступ селян проти більшовиків, під час якого вбили матір трьох дітей. Подія відбувається вже після багатьох місяців голоду. Чоловік загиблої жінки надзвичайно виснажений, у нього нема навіть сили поховати дружину. Він власними руками викопує невелику яму, кладе в неї кохану і засипає землею. Тоді бере двох донечок за ручки і йде. Син Марко, років одинадцяти, зостається. Він уже ніби втратив розум, усміхається услід рідним, розгрібає ямку і залишається на могилі, тулиться до мами.

Фільм вразив іще й тому, що зображені події дуже близькі моїй родині, я всією душею переживала побачене на екрані. Народилася на Західній Україні, де не було голодомору таких масштабів, як на Сході та Півдні, і про цей злочин проти нашого народу я знаю з книг і нечисленних розповідей. Але історія мені близька. До речі, у 1946 році, під час чергової спроби організувати штучний голод у Західній Україні, мій прадідусь, директор школи у с. Угринів, що під Івано-Франківськом, купив вагон зерна, аби врятувати село від гибелі. Та й інші паралельні сюжетні лінії фільму, в яких показані численні знущання більшовиків над українцями, боляче вразили. Серед них і ув’язнення, і розстріли (зокрема священиків), і знущання (насамперед над жінками). Глибоко зачепив сюжет, де у товарному поїзді без їжі й води, впереміш живих і мертвих, вивозять з рідних місць людей. Про це я знаю з розповідей рідних, які особисто пізнали цю трагедію. Мене виховала бабуся Неля, яку ще 17-річною ув’язнили більшовики і вивезли у такому ж страшному поїзді на довгих 9 років до концтабору в АРСР Комі.

Не можу не погодитися з багатьма критиками, що фільм потребує кращого і серйознішого історичного підґрунтя для достовірного відображення подій. Багато речей були просто нереальними: поїздом, зокрема, ніхто не міг виїхати зі свого села хоча б через те, що документи людям не видавали, а без них не випускали; з Лук’янівської в’язниці у Києві втекти було неможливо; в Центральній і Східній Україні люди ніяк не могли отримати газету про роздачу землі у канадській Манітобі. Проте тут важливо розуміти, що фільм планувався для показу правди про українську історію за кордоном, тому ряд подій, можливо, навмисно спрощені, а деякі деталі додумані для того, щоб глядач міг зрозуміти жахливість ситуації, не знаючи усіх складних і часом не зрозумілих для нього деталей.

Підсумовуючи, хочеться висловити лише вдячність панові Ігнатовичу, який порушив надзвичайно важливу і вчасну тему. Так, це перший фільм голівудського рівня про історію України ХХ століття. Так, там є певні історичні неточності. Так, його можна критикувати за декорації, одяг і музику… Але це початок. І мені здається, що більше буде таких картин, людей, чиє серце хоча б трішки охопить співчуття до пережитих українцями трагедій, то швидше наша країна ставатиме сильнішою, а ми разом із нею.

P.S. Панові Ігнатовичу закидають: «Краще б дав на фронт…» Але цей фільм і є фронт. Інформаційний. І, як на мене, важливіший за танки чи «Гради». Це фільм, який вбиває «совкову» свідомість, дає можливість зрозуміти глибинні причини сьогоднішнього конфлікту і стає серйозним внеском у нашу майбутню перемогу.

Автор: Наталя Кияк

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 6

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...