Янголи поруч. Франківські волонтери допомагають особливим дітям

Вам доводилося колись бавитися з янголами? Ось івано-франківські волонтери роблять це регулярно. Активісти освітньо-благодійного проекту «Янголи поруч» уже п’ятий рік поспіль співпрацюють з Яблунівською спеціальною загальноосвітньою школою-інтернатом, де навчаються діти з особливими потребами. Допомагають малечі не лише матеріально, але й організовують їй цікаве дозвілля: майстер-класи, тренінги, арт-терапію, квести і навіть прогулянки в горах. Волонтери запевняють, що ці діти – надзвичайні: дуже дорослі й готові обійняти цілий світ.

Сьогодні нас їде трохи менше, ніж завжди, тому будьте максимально уважними до кожної дитини. І пам’ятайте: кожного разу в класі є щонайменше один новачок. Хто їде вперше – не беріть все надто близько до серця. Їм не потрібні ваші жаль і співчуття. Вони не хочуть, аби над ними плакали. Ці діти просто воліють радіти й усміхатися, – досвідчені волонтери дають настанови новеньким перед поїздкою до інтернату.

Одразу після прибуття всі збираються у великій класній кімнаті – знайомляться. Кожна дитина має розповісти про себе і свою мрію. «Я Ганнуся. Я хочу стати кухаркою, тоді буду вміти варити смачну їжу». – «Мене звати Аня. Я мрію мати гарну сім’ю». – «Мене звати Назар. Я люблю музику і фізкультуру». – «Моє ім’я Лариса. Я дуже люблю грати в футбол. І танцювати люблю». – «У мене два імені: Ігор та Юра. Моє улюблене хобі – малювання. І люблю урок малювання. І хочу стати художником». – «Мене звати Степан. Мрію стати пілотом»…

В Яблунівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті навчаються діти з особливими потребами, а саме – з діагнозом «легка розумова відсталість». Це означає, що вони не в змозі осилити звичайну шкільну програму.

Не образити дитину

«Янголи поруч» – це соціальна ініціатива, яку в жовтні 2011-го року заснувала викладач кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ореста Возняк, залучивши також охочих студентів.

Вони одразу підтримали мою ідею допомагати тим, кому в житті пощастило трохи менше, – каже волонтерка.

Чому обрали саме школу-інтернат у с. Яблунів, що на Косівщині? Волонтери довго радилися з представниками різних благодійних організацій і зрештою вирішили, що це буде заклад, який розташований далеко від обласного центру і куди інші їздять рідко. Адже інтернати в Івано-Франківську та неподалік не обділені увагою меценатів і депутатів (особливо перед виборами).

В Яблунівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті навчаються діти з особливими потребами, а саме – з діагнозом «легка розумова відсталість». Це означає, що вони не в змозі осилити звичайну шкільну програму. Хоча останніми роками сюди скеровують малюків із хворобою Дауна, аутизмом. Наразі в закладі навчається 89 учнів.

Неймовірно, але є батьки, які найменшого уявлення не мають, що треба робити з дитиною: як доглядати, скільки разів на день годувати… Для декотрих їхні діти – це просто спосіб виживання.

Профком ПНУ ім. В. Стефаника надав у безкоштовну оренду корпоративний автобус. А своєрідною базою слугував філософський факультет, де в одній з аудиторій активістам дозволили зберігати матеріальну допомогу.

Гроші збирали, як могли. Наприклад, організовували благодійні ярмарки й на виручені кошти закуповували для дітей спортінвентар, канцтовари, засоби гігієни, взуття. А ще Ореста Возняк просто довірилася людям – заходила в крамниці й прямо казала: «Я викладач університету, ми зі студентами хочемо підтримати дітей в інтернаті. Допоможіть, будь ласка, матеріалами». І люди допомагали.

Багато речей приносили самі ж студенти і викладачі. Головна умова – аби ті пожертви не були схожі на пошарпаний секонд-хенд. Подарунки не повинні образити дитину.

«Ви приїдете ще?»

До інтернату волонтери везуть не тільки потрібні речі, але й дещо не менш важливе – години усмішок і любові. Щоразу вигадують для учнів нову захопливу програму: декупаж, квілінг, мова програмування, бісероплетіння, мозаїка, брейк-данс, хіп-хоп, йога, квести, конкурси. Таким чином тамтешні діти розуміють, що вони опинилися не в замкнутому просторі, не в асоціальному закладі. Завдяки волонтерам учні інтернату бачать найцінніше – вони комусь цікаві й потрібні. Коли приїжджають активісти, дітлахи одразу їх обліплюють, намагаючись продемонструвати свої таланти: показують малюнки, розповідають вірші, танцюють…

Я впевнена, що заняття з арт-терапії неодмінно дали б свої результати в розвитку малечі, якби ці уроки були регулярними, – каже Ореста Возняк. – Та, на жаль, маємо можливість приїжджати лише раз на кілька місяців.

А ще діти дуже хочуть обіймів, яких їм недодали вдома. Навіть стримані та насуплені хлопчики наприкінці відвідин підбігають до волонтерів і ніжно горнуться: «Ви приїдете ще?»

Для них це норма

Коли активісти проекту «Янголи поруч» приїхали вперше, адміністрація закладу зустріла їх дещо прохолодним ставленням, котре, як зазначає Ореста Возняк, іноді буває небезпідставним: мовляв, ще одні гості на день, обличчя яких навіть не варто запам’ятовувати; діти потім сумуватимуть, а вони побавляться, пофотографуються, опублікують світлини в соцмережах і більше не приїдуть. А ось і ні!

Все, що привозять, волонтери завжди віддають дітям у руки. Ті жадібно хапають не лише для себе, але й для братиків-сестричок і навіть для мами, адже більшість учнів – із малозабезпечених багатодітних сімей або й узагалі сироти з опікунами. Є випадки, коли вдома у малюка – самотня мама з 11 дітьми. І для багатьох вихованців інтернату це вважається нормою.

Коли вони запитують, скільки в тебе дітей і чують, що двоє, – розповідає Ореста Возняк, – то щиро дивуються і навіть співчувають: «А чому так мало? Вам, певно, дуже сумно….

Учні закладу також вважають нормою мешкати не вдома. В інтернаті їм добре: тут п’ять разів на день годують, навчають, дають іграшки, лікарі оглядають, є своє ліжко з чистою постіллю – часто цього всього вдома вони не мають. Виявляється, дехто й досі живе в хатах-мазанках. Неймовірно, але є батьки, які найменшого уявлення не мають, що треба робити з дитиною: як доглядати, скільки разів на день годувати… Для декотрих їхні діти – це просто спосіб виживання, який забезпечує держава, виплачуючи початкову матеріальну допомогу.

До більшості малюків батьки чи опікуни приходять або забирають лише на вихідні. А також улітку, адже заклад на цей період зачиняють, а сиріт скеровують у літні табори.

Тонка межа

Через легку розумову відсталість учні школи-інтернату навчаються за спрощеною програмою. Наприклад, у них немає уроків іноземної мови, хімії, фізики, геометрії, історії України. Зате вісім годин на тиждень – трудове навчання, багато уроків ритміки і фізкультури.

Як розповідає заступник директора з навчально-виховної роботи школи-інтернату Ірина Кур’янська, більшість випускників потім здобувають робітничі професії: дівчатка здебільшого стають кухарями і кравчинями, а хлопці опановують столярну справу. Щоправда, двоє випускників досягнули особливого успіху – вступили до ПНУ ім. В. Стефаника на факультет фізичного виховання і спорту.

За словами Орести Возняк, між легкою розумовою неповносправністю і педагогічною занедбаністю доволі тонка межа: «Якщо мама ніколи в житті не читала дитині книжку, не відвідувала з нею жодного гуртка, дитсадка чи навіть школи, то, звісно, таке маля й гадки не має, що робити з літерами та цифрами». Тому іноді ще не відомо: це вада чи все-таки втрачена можливість розвиватися в ранньому віці.

Попри це, багато дітей уже в п’ятому класі вміють обробити город, приготувати їжу – такі виклики їхнього життя. До речі, саме до старших дітей батьки чи опікуни приїжджають частіше, бо розуміють, що їх уже можна використати для підмоги в домашньому господарстві.

Інтернатівці також можуть говорити про дорослі проблеми. Наприклад, вони добре знають, що таке бідність, спокійно розповідають, що першокласниця отримала опік, коли варила собі суп, – голод докучав, а приготувати не було кому.

Це також діти, яким не байдуже, чим живуть їхні однокласники: чи вони встигли поїсти, чи мають що вдягнути, чи не болить голова…

Часто в сучасних щасливих сім’ях, де виховують лише одну дитину, не вміють привити їй товариськість, доброту і щедрість, – каже Ореста Возняк. – А учнів інтернату цього ніхто не вчив. Вони просто знають: якщо ти не подбаєш про свого ближнього, цього не зробить ніхто.

Божа іскра

Назва соціальної ініціативи «Янголи поруч» – це не про волонтерів проекту, а про дітей.

Побутує думка,  що вихованці інтернатів – це майбутні злочинці, що часто підтверджує сумна статистика, – каже Ореста Возняк. – Однак кожна дитина – це маленький янгол на землі, в якому палахкотить Божа іскра. Важливо не дати їй погаснути.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 8

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.