“Демон”. Історія спецназівця, який зустрів в Івано-Франківську своє кохання

Вояці, який на війні отримує позивний “Демон”, мабуть, більше нічого вже не страшно. Нещадний і жорстокий до ворога, 32-річний спецназівець Андрій Демиденков, у якого за плечима ще й війна в Африці, проявив себе в зоні АТО блискавично. І продовжує це робити. Всі ротації – на передовій. Каже, що не заспокоїться, поки справа не завершена:

Тепер ніхто не скаже, що я йду на війну за пільгами, як зараз роблять багато бійців. Усі пільги вже маю. Воюватиму, поки не виженемо ворога з нашої хати.

Кохання в Івано-Франківську

Івано-франківська волонтерка Вероніка Дичковська, яка з початку війни допомагала воякам АТО, й гадки не мала заводити якісь стосунки. Твердо вірила в те, що емоції тільки заважатимуть справі. Та не так сталось, як гадалось.

Медики вже на ньому хрест поставили, радили оформляти інвалідність. Для бійця це було найстрашніше, адже він так мріяв знову потрапити на передову.

Коли доброволець Андрій Демиденков потрапив після складної травми до обласної лікарні, Вероніка першою прийшла його навідати, адже волонтери опікувалися хлопцями з цього батальйону.

Боєць одразу справив приємне враження: душа компанії, веселив усіх лікарів та пацієнтів на поверсі. Тож Вероніка почала його сватати місцевим панянкам. Того ж вечора опублікувала на своїй сторінці у соцмережі заклик на кшталт:

Прийдіть навідайте хлопця, принесіть йому щось смачненьке. Дівчата, майте на увазі – молодий, неодружений, красивий.

Заклик подіяв – наступного ж дня дівчатка принесли тортик. Але ж судженого і конем не об’їдеш.

Андрій родом із Херсона, після Майдану шукав можливості захищати Україну в складі бодай якогось добровольчого формування. Записувався всюди, куди тільки можна. Одного дня зателефонували з Івано-Франківська: “Приїжджайте!” Так опинився у столиці Прикарпаття, ставши бійцем 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії “Крук”.

Після отриманої травми на полігоні в селі Старий Лисець, коли восени 2015-го там обвалився балкон, в Андрія більше не згиналася нога. Медики вже на ньому хрест поставили, радили оформляти інвалідність. Для бійця це було найстрашніше, адже він так мріяв знову потрапити на передову.

Заступник головного лікаря обласної лікарні з медсестринства Наталя Ружило допомогла вояку потрапити до спеціального профілакторію у Ворохті, за що Андрій і Вероніка донині їй безмежно вдячні, адже саме там солдат зміг оклигати і почав рухати ногою.

Там же молоді люди зрозуміли, що закохані. До того вони вже часто спілкувалися одне з одним щодо різних правових, організаційних питань, та й просто цікаво було. Тож коли Андрій запросив Вероніку приїхати на вихідні провідати його у Ворохті, жінка погодилася, але взяла з собою подружку. Коли хлопець побачив, що Вероніка приїхала не сама, то його очі аж округлилися від неприємної несподіванки. Саме тоді Дичковська зрозуміла, в чому річ. З того часу вони разом. Демиденков переїхав до Івано-Франківська.

Наприкінці літа 2016-го Андрій знову рушив на фронт. Нині виконує обов’язки командира взводу 14-ї ОМБ і воює там, де гаряче.

“Біла ворона”

“Демон” – позивний, який наганяє страх, дали Андрію ще під час війни в Африці, де тоді 21-річний молодик майже рік воював за контрактом. ”

Прагнув собі довести, що зможу, а ще хотілося слави, медалей і при цьому трохи грошей заробити”, – усміхається Демиденков.

Узагалі-то він мріяв про футбольну кар’єру, а став висококласним військовим. Коли Андрій навчався в інституті, важко захворіла його мама. Хлопець мусив покинути і виш, і улюблений футбол – треба було шукати роботу, аби було за що ліки купувати.

Якраз тоді призвали в армію, служив у спецназі, потім підписав контракт і подався до ПАРу, де кипіли воєнні конфлікти.

Звісно, що страшно було, – замислено каже Андрій. – І зараз теж страшно. Ну то й що? Хтось же повинен відстрілюватися.

Після повернення з Африки чоловік працював у херсонській міліції. В ньому тоді вирували прагнення нових звершень і нестримне бажання допомагати людям. У міліції дуже швидко дослужився до звання капітана – заступника керівника спецвідділу внутрішньої безпеки. «Мені просто вдається ефективно керувати, – пояснює Андрій. – Ніколи не боюся брати на себе відповідальність за вчинки чи слова. Погодьтеся, зараз це рідкість».

І все наче чудово складалося в житті Демиденкова, якби не його примха не брати хабарі й час від часу не виконувати накази, які молодому зухвалому міліціонерові були не до вподоби. Бачте, правду дуже відстоює… Кому такий тоді був потрібен у міліції?

Якщо попередній генерал так-сяк мирився з “білою вороною”, то його наступник відверто заявив: “Я тобі даю дільницю. Щомісяця маєш принести мені звідти енну суму. Решта, що заробиш – твоя. Якщо не згоден на таких умовах працювати, будемо прощатися”. Попрощалися!

Потім працював особистим охоронцем у столиці. А у свої вихідні ходив на Майдан – якраз тоді почалася Революція гідності. Коли окупували Крим, Андрій зрозумів – має бути там, його цінний військовий досвід зараз на вагу золота.

Визнати страх

Демиденков чітко пам’ятає перший виїзд в АТО. Попасна. Приїхали на автобусі, вивантажилися. Тієї ж миті почався обстріл. “Ось таке бойове хрещення”, – усміхається воїн.

Головне – визнати свій страх, – пояснює «Демон», – а не випендрюватися і бавитися у самовпевненого сміливця. Не боїться лише дурень. Коли визнаєш свій страх, ти вже можеш його контролювати.

Головним страхом Демиденкова було те, що не вдасться війну довести до кінця, що його троє дітлахів залишаться сиротами…

Батьки Андрія дізналися, що він в АТО, лише через три тижні, й то випадково. Мама побачила сина в телесюжеті з фронту. Тут уже ніяк не викрутишся – мусив розповісти. Але в телефонних розмовах із рідними боєць усе одно пускався на хитрощі. Під час чергового обстрілу мама запитувала:

Що це в тебе там так сильно гепає, Андрію?» – «Та ось сидимо в тилу, відновлюємо зруйновану інфраструктуру – стовпці забиваємо.

Іншим разом вигадував, що хлопці виїхали на полігон постріляти. А насправді всі ротації – на передових позиціях.

Справжній демон

Позивний «Демон» воїн заробив за холоднокровність у боях. У будь-якій екстремальній ситуації вміє швидко реагувати, вправно прикрити побратимів, на фронті завжди кидається у найгарячіше вировище. І виживає. Вердикт психологів: “здатність до логічних операцій за одиницю часу – вища за середній рівень”.

Іноді у бійців після пережитого значного стресу, наприклад, загибелі побратима, наче щось заклинює в голові, вони пригальмовані й не можуть адекватно мислити. “Демон” є тим, хто це одразу помічає і хутко виводить таких бідолах з убивчого стану.

Ніколи нікому не дає спуску. Не боїться генералів. Перед начальством завжди відстоює права свої і побратимів. До речі, тільки безглузді накази можуть вивести Андрія з рівноваги. Під час планування виїзної операції не варто на сто відсотків довіряти карті. На місці все буває геть по-іншому. Демиденков так і заявляє:

Я не можу туди відправити своїх людей, бо це безглуздо і небезпечно.

Дякувати Богові, зазвичай до Андрія прислуховуються.

Часто полюбляють повторювати, мовляв, наказ спершу треба виконати, а потім уже оскаржувати, – наголошує боєць. – Нічого подібного! Це навіть в уставі написано: якщо наказ, на твою думку, явно злочинний, ти маєш право його не виконувати.

Хоча, як зазначає воїн, здебільшого трапляються саме безглузді накази. Якби зрозумів, що зрадницький, – на місці б розстріляв командира.

Найдужче Демиденкова дратують фронтові байки, які полюбляють белендіти так звані герої АТО:

Стандартна ситуація: сідає в потяг атовець, чорний від горілки, зате всі груди в орденах, і починає: “Ось я колись…”, і варнякає якісь вигадані страшні історії. У кожного підрозділу є свої фронтові складні випадки, коли і голова відірвана, і все в крові. Але для чого це цивільним розповідати? Адже ми якраз і воюємо за те, аби у мирному житті не знали про страхіття війни”.

Після пекельного бою Демиденков може спокійно піти попити кави, закурити цигарку, теревенити про погоду і точити анекдоти. Всі бійці спершу були шоковані, а потім звикли.

Когось війна ламає, а когось дисциплінує, – міркує Андрій. – Мене дуже складно вивести з себе, але якщо все ж удасться – начувайся!”. Воїн сміється: “Тоді проривається справжній демон”.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО №9

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Loading...