Провокація. Випробовуємо домофонну систему на безпечність

«Сторож непідкупний, кожному доступний» – листівку з таким текстом я знайшов років сім тому під своїми дверима. З того часу й почалась моя терниста історія з цими розрекламованими «дешевими, але надійними сторожами». Не всі мешканці мого будинку хотіли домофон, проте більшістю голосів таки ухвалили рішення встановити нові двері з цим пристроєм. Старі з кнопковим кодовим замком демонтували, а на їх місці з’явились теж залізні, але вже з домофоном.

Тотальна добровільно-примусова домофонізація торкнулась не тільки мого будинку, але й усього Івано-Франківська. Зараз дуже важко знайти під’їзд багатоквартирного будинку, вхід до якого не обмежений домофоном. Пригадую ті часи, коли я ще малий гуляв з батьками «стометрівкою», міг забігти в кожен під’їзд, піднятись на поверх вище і з вікна подивитись, як люди неспішно прогулюються містом, а мої батьки озираються і шукають, де я від них сховався. Тепер же майже усі під’їзди зачинені, всюди встановлені моднячі залізні двері з домофоном, котрий, як обіцяє реклама, гарантують усім мешканцям безпеку, захист і надійність. Тож люди, чий під’їзд обладнаний цим диво-пристроєм, мали б почуватися як за кам’яною стіною Станіславівської фортеці. Я вирішив перевірити, так це чи ні, й вирушив у мікрорайони міста з метою випробувати цю охоронну систему на міцність.

Тотальна добровільно-примусова домофонізація торкнулась не тільки мого будинку, але й усього Івано-Франківська. Зараз дуже важко знайти під’їзд багатоквартирного будинку, вхід до якого не обмежений домофоном.

Починаю з Пасічної. Йду до будинку поблизу обласної лікарні. Натрапляю на квартиру не з першого поверху, де знімають трубку домофона та одразу ж відчиняють двері без жодних питань. Щоб потрапити в будинок, навіть мої вигадки, на жаль, не знадобились. Біля наступного під’їзду чоловік витягає величезний мішок з машини. Я на нього не звертаю уваги і в домофоні починаю перебирати квартири, щоб хтось був удома і впустив мене. Але тут підходить власник мішка та електронним ключем відчиняє двері в під’їзд, люб’язно пропускаючи мене всередину. В наступному під’їзді домофон узагалі не працював, тому я потрапив у будинок безперешкодно. Побачив підлітковий ровер, який ось так собі стояв і чекав, поки його поцуплять. Красти велосипед я, звичайно ж, не став, а рушив до наступного під’їзду. Там практично одразу натрапив на жінку, яка поцікавилась, до кого я. «Кабельне телебачення», – кажу спокійно. «Це що, в цілому будинку?» – перепитує голос із домофона. Це вже хоч щось, хоч якась перешкода! Переконую, що так, у цілому, і ввічливо та наполегливо прошу відчинити. Кількасекундна заминка перед тим, як впустити мене. Для перевірки свого методу обходжу ще декілька під’їздів, кажучи то «Кабельне телебачення», то «Інтернет» – і не зустрічаю ніяких перешкод. Лише раз були труднощі, коли хлопець запитав, про який інтернет ідеться. «По протоколу TCP/IP треба залагодити», – відповідаю перше, що прийшло в голову. І одразу потрапляю в під’їзд до такого сумлінного мешканця – лагодити його протоколи «тісіпі». Навіть не засмутила наклейка, що попереджала про ведення відеонагляду. Але відеокамери я чомусь так і не побачив.

Кажу, що я електрик СТЕКу. Бабуся у відповідь повідомила, що треба міняти електрику не тільки при вході, але й на поверхах, причому негайно.

Переміщуюсь на інший кінець Пасічної до візового центру. Там одразу ж по домофону натрапляю на дитину. Кажу їй, що я електрик Жека, але дитина не захотіла відчиняти дверей і покликала діда. Той перепитав, хто я такий, і одразу ж впустив мене. У сусідніх під’їздах теж проблем не було, стара радянська абревіатура ЖЕК діяла краще і надійніше, ніж електронний ключ від домофона. В сусідньому будинку я навіть представився столяром із ЖЕКу, але мене запитали, куди йду. «В під’їзд», – відверто відповів і одразу ж туди потрапив. Хоч і захвилювався, бо не знав, що ж мав робити столяр у під’їзді. В іншому випадку взагалі назвався монтером. Почув щось на кшталт «хм-м, ага» – і потрапив у під’їзд. Наприкінці обходу Пасічної тричі заходив у під’їзди, представляючись то працівником ЄРЦ, то МІУКу. А в одній з квартир назвався представником муніципальної інспекції з благоустрою, на що відповіли «О Боже, знову!», й відчинили двері.

На вулиці Пулюя після мого грізного «Міліція!» двері чомусь одразу ж відчиняли. Двічі. Втретє цей пароль не спрацював, мені спочатку повідомили, що не міліція, а поліція, але потім без додаткових запитань відчинили двері. Тільки в одному, вже четвертому, під’їзді мешканець поцікавився, що трапилось. Відповів йому, що виклик поступив, а в квартирі домофона немає, тому й звертаюсь до нього. «А в яку квартиру?» – допитувався чоловік. «Не можу сказати, таємниця слідства», – відповів я, після чого одразу ж потрапив у під’їзд.

На Вовчинецькій продовжив свою «комунальну» кар’єру нишпорки під’їздами. Представлявся і електриком ЦНАПу, і сантехніком МСЕКу, і слюсарем ТЕЦ – двері відчиняли всюди. Під одним із будинків стелили бруківку. Неймовірна спека, в тіні на лавочці біля під’їзду сидить бабуся. Ми обмінюємось поглядами. «Сторож непідкупний», – подумав я. «Незнайомець. Наркоман, напевно», – прочитав у гострому бабусиному погляді. Підходжу до домофона, набираю різні цифри. З четвертої спроби знаходжу квартиру, в якій мені відповіли. Кажу, що я електрик СТЕКу. Бабуся, почувши мою «посаду», за два атлетичних стрибки, яким, мабуть, позаздрили б олімпійські чемпіони з легкої атлетики, опинилась біля мене і повідомила, що треба міняти електрику не тільки при вході, але й на поверхах, причому негайно. Крім того, я вислухав і про проблеми житлового фонду на вул. Вовчинецькій, і про недоцільність брукування двору, оскільки є більш нагальні потреби. Я щиро пообіцяв провести аудит проблем і доповісти своєму керівництву. Після цього з побажаннями, щоб мене оберігав Господь, все-таки зайшов у під’їзд. Тож через сторінки журналу передаю вітання комунальним службам міста і прохання звернути увагу на будинок за адресою Вовчинецька, 182. Іншими під’їздами цієї споруди я все-таки ходив під пильним бабусиним оком. Коли ж віддалився на безпечну від нагляду надокучливої мешканки будинку відстань, подзвонив у домофон. «Хто там?» – запитали. «Бруківка!» – гаркнув я, намагаючись перекричати укладальну машину. З цим паролем теж зумів потрапити у будинок, хоча і сам не розумів, який стосунок має бруківка до під’їзду.

Обікрасти квартиру, викрутити лампочку, обпалити кнопки ліфта, насмітити, відламати ручки на вікнах, обписати стіни чи навіть справити нагальні фізіологічні потреби можна дуже легко.

Мешканці Європейської площі вже п’ятий рік потерпають від послуг СТЕКу. Але і в цьому мікрорайоні мені вдалось потрапити в декілька під’їздів на вибір із кодовим словом «Теплокомуненерго». Припікало, і один з мешканців навіть сказав, що батареї не треба включати. Я не був готовий до такого і відповів, що мені треба в підвал перевірити лічильники води. Мене, звичайно ж, у під’їзд пустили, хоча входу у підвал там я так і не знайшов.

На БАМі теж обійшов декілька будинків з контрольними «електриками», «сантехніками», «столярами» якихось комунальних і не дуже підприємств. Також спробував варіант «Відчиніть, міліція». У два під’їзди потрапив «ремонтувати кабельне телебачення», ще в три – «лагодити інтернет». У ще одному мене перепитали: «А ви від якого провайдера? Бо в мене з інтернетом все нормально!». Відчув, що можу вперше за час експерименту не потрапити в під’їзд, і сказав, що я з «МегабайтсНет». «Ого, навіть не чув такого провайдера! Так, заходьте, звичайно», – відповіли мені.

В будинку навпроти «Сільпо» в один під’їзд потрапив як «дільничний інспектор», в другий – «дільничним терапевтом». У третій поставив собі за мету зайти під кодовим словом «дільничний інспектор-терапевт». Мене перепитали, з якої я все-таки лікарні. Сказав, що з другої, хоч навіть гадки не мав, де вона і чому саме з лікарні, а не поліклініки. Ще в декілька під’їздів потрапив із медичними кодовими словами. В одному з них зустрів молоду маму з дитиною. У мене з’явилася ще одна ідея: дзвоню в найближчий домофон, відповідає, судячи з голосу, молода жінка. «Лікар-мамолог», – відрекомендовуюсь я. «Який лікар?» – чую легке здивування. «Ма-мо-лог!» – максимально чітко повторюю свою лікарську спеціальність. «А, так. То вам двері треба відчинити?» – питає дівчина. «Так, мені огляд треба провести», – відповідаю якомога впевненіше. Мене впустили. Заходжу у прохолодний під’їзд, сам до себе усміхаючись: цікаво було б подивитись на цю дівчину, якби такий собі мамолог-аматор піднявся до неї в квартиру і запропонував оглянути її молочні залози!

За час проведення нашого експерименту я обійшов більш як 60 під’їздів міста, потрапивши в кожен із них без жодних перешкод. То були будинки з різних мікрорайонів, а квартири я обирав не з першого поверху, щоб мешканці не могли вийти мені назустріч. Ще у десяток під’їздів із домофонами можна було потрапити взагалі не використовуючи їх. Хтось турботливо підставляв камінці, щоб двері були завжди відчинені для будь-кого, як Івано-Франківськ відкритий для туристів та інвестицій.

Для чого потрібен домофон, за користування яким щомісяця з кожної квартири утримується абонплата, я не знаю, адже практично в будь-який під’їзд можна зайти дуже легко. А зробити це міг не я, а будь-хто інший, щоб обікрасти квартиру, викрутити лампочку, обпалити кнопки ліфта, насмітити, відламати ручки на вікнах, обписати стіни чи навіть справити нагальні фізіологічні потреби. Навіть якщо і не використовувати «соціальну інженерію», як я, можна купити універсальні ключі для домофонів – в Інтернеті безліч оголошень про це. Тож чи потрібен вам цей пристрій – вирішуйте самі.

Я ж хотів би запропонувати кілька порад, які допоможуть перевірити, чи до вашого під’їзду хоче зайти якийсь шкідник, чи людина прийшла у справі.

Медичні працівники. Якщо вони йдуть не до вас – радив би ігнорувати. Навіть якщо це дійсно медики, то, найімовірніше, це якась рекламна акція. Працівники швидкої допомоги мали б мати універсальні ключі. Якщо людина представилась медиком, можна її запитати, наприклад, що лікує ендокринолог чи скільки молочних зубів у дитини. Справжній медпрацівник точно знає відповіді на ці питання, іншого ж вони можуть загнати в глухий кут.

Поліція. Міліції в країні більше нема! Поліцейські мали б мати свої універсальні ключі, але їх у них немає. Можна запитати в того, хто відрекомендувався працівником поліції, наприклад, частину 3 статті 18 Закону України про Національну поліцію (її знає кожен працівник поліції, але в своїй роботі використовує неохоче), яка каже, що кожен поліцейський зобов’язаний назвати своє прізвище, посаду та звання і на вимогу пред’явити посвідчення. Можна також запитати прізвище когось із керівництва УМВС області, самому знаючи відповідь.

Комунальники. Необхідно знати комунальні організації, їх правильні повні назви та прізвища двох-трьох керівників. І, звичайно ж, у них теж мають бути універсальні ключі.

Провайдери інтернету, кабельного телебачення. Якщо це ваш провайдер, можна запитати телефон служби підтримки, наприклад, або ще щось, чого сторонні особи не знають. Чужим провайдерам відчиняти двері вкрай небажано. І взагалі, вони теж мали б мати універсальні ключі.

Розповсюджувачі реклами, організації зі збору благодійних внесків. Ці вже точно до вас не подзвонять в домофон, бо всі вони забезпечені універсальними ключами як головним допоміжним інструментом ведення їх бізнесу.

Ну і звичайно ж, не треба забувати про різноманітні психологічні фішки, як-от «станьте, будь ласка, трошки лівіше, я вас в камеру погано бачу».

Бережіть свою оселю і надійтеся тільки на себе. Тому що цей домофонний сторож кожному доступний.

Автор: Олександр ЗАСЛАВСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО №10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Loading...