Купівля локомотиворемонтного заводу: розвиток підприємства чи розпилювання на металобрухт

Нещодавно Івано-Франківська міська рада з другої спроби придбала локомотиворемонтний завод, хоча його керівництво виступало проти цього і звинувачувало міського голову у маніпуляціях та безвідповідальності. Своє рішення  рада мотивувала тим, що таким чином збереже старовинний завод. Тож навіщо місту збиткове підприємство і що з ним насправді збираються робити?

ФОТО: Тарас Волошин

Прибутковий чи збитковий?

ПАТ «Івано-Франківський локомотиворемонтний завод» – одне з найстаріших державних підприємств Івано-Франківська. Через збитки Кабінет міністрів України виставив на продаж державний пакет акцій в розмірі 99,5% від статутного капіталу зі стартовою ціною майже 34 мільйони гривень. Покупець знайшовся одразу – Івано-Франківська міськрада. Таку ідею подав міський голова Руслан Марцінків ще наприкінці травня, і її підтримали депутати. Проте для більшості обранців це стало несподіванкою. Одні вважають, що завод можуть розпиляти на металобрухт, підготувавши таким чином ділянку для чергового будівництва. Інші ж певні, що підприємство стане привабливою інвестиційною зоною.

ФОТО: Тарас Волошин

6 липня у Фонді державного майна України завершився аукціон з продажу локомотиворемонтного заводу. Міська рада була єдиним учасником торгів, і її визнали переможцем. Однак, за словами мера, через півгодини комісія зненацька передумала і скасувала результати аукціону через відсутність конкуренції. Тож він заявив, що, хоч хтось з олігархів має свої плани на стратегічний об’єкт – міська рада все одно боротиметься за нього і знову візьме участь у наступних торгах. Відтак 22 серпня відбувся повторний аукціону. Міська рада знову не мала конкурентів і врешті-решт придбала пакет акцій у розмірі 99,5% від статутного капіталу підприємства за 33 мільйони 920 тисяч.

Цікаво, що спершу Руслан Марцінків наголошував, що завод прибутковий і на ньому працює 350 людей із середньою заробітною платою 5400 грн. Однак потім він виправився та зазначав, що підприємство збиткове, але таким воно стало тоді, коли його почали продавати. Проте кількість працівників і зарплатня також не відповідають дійсності. За словами директора заводу Олега Сироти, в найкращі часи тут працювало 2000 осіб, рік тому – 450, а зараз – 230; середня зарплата – 4 тисячі гривень. До того ж, завод працює тільки три дні на тиждень і має мільйонні борги.

Ще після першого рішення сесії міської ради генеральний директор заводу Олег Сирота поширив відкритого листа до Руслана Марцінківа, звинувативши його у маніпуляціях та безвідповідальності. «Як людина без розуміння реального стану підприємства планує його підтримувати та розвивати, зберігаючи робочі місця? З огляду на те, що пана Марцінківа визнали одним із найбільш безвідповідальних мерів міст України, адже він виконав лише 20% своїх обіцянок, чи варто сподіватися, що цього разу він не обмане?» – написав Сирота.

Також чоловік попросив мера детальніше поцікавитися справами заводу, і, сказав, може тоді в нього зникне бажання купувати. Мовляв, крім того, що завод неприбутковий, ще й у спадок від попереднього керівництва перейшло майже 15 мільйонів боргу, а для того, щоб вивести підприємство з кризи, потрібно ще понад 50 мільйонів. До того ж, каже, мабуть, це перший випадок в історії України, коли міська влада викуповує підприємство в держави.

На думку Олега Сироти, завод коштує набагато більше, ніж його оцінили. Тому спершу треба би було вивести його на прибутковий рівень, а вже потім продавати. «Підприємство зараз збиткове. На це є багато причин, і я не можу однозначно сказати, чому так сталося. В Україні є попит на продукцію, яку випускає завод. Просто треба повернути його на попередній рівень, а потім говорити про якийсь розвиток. Я не бачив ніякого бізнес-плану чи інвестиційної програми, про яку каже влада. Ні до керівництва заводу, ні до працівників ніхто з влади не звертався», – пояснює Сирота.

Однак, незважаючи на це, директор не знає, як розвивати підприємство. Мовляв, спершу вирішуватиме нагальні проблеми, а вже потім складатиме бізнес-план.

Натомість Руслан Марцінків вважає, що Олег Сирота виступав проти того, щоб міська рада купила завод, оскільки виконує чиїсь вказівки. «Колишній директор заводу Ярослав Ленів має зовсім іншу позицію. Він сказав, що міська рада робить правильний і прогресивний крок. Зрозуміло, що цей директор, якого хтось поставив для ліквідації і приватизації підприємства, буде робити так, як сказав замовник. Тобто, є дві позиції: колишнього директора, за якого підприємство було незбитковим, і теперішнього керівника», – пояснює мер.

Колишній директор заводу Ярослав Ленів підтверджує, що під його керівництвом завод був прибутковим. Тепер, каже, треба розбиратися, чого він став збитковим. Чоловік справді вважає, що краще нехай завод купить міська рада, аніж хтось інший.

У 2001 році було близько 26 заводів нашої галузі, а зараз залишилося 5. До того ж, приватних майже немає. Я вважаю, що Фонд держмайна неправильно вчинив, заборонивши продаж. Бачите, що політика не хоче, щоб місто купило завод. Я поки що бачу, що місто хоче, щоб завод працював, – пояснює Ленів.

На його думку, якщо ж міська рада матиме бажання, то зможе відновити завод, адже немає нічого неможливого. Він зауважує також, якщо йому запропонують знову очолити підприємство, то подумає над цією пропозицією.

ФОТО: Тарас Волошин

Розкрадання і занепад

Однак у працівників заводу інші думки щодо цієї ситуації. Вони стверджують, що саме за часів керівництва Ярослава Леніва розпочався занепад підприємства. Наприклад, колишній начальник відділу організації і планування виробництва Олександр Ющішин розповідає, якщо місто хоче, щоб завод працював профільно, то йому треба туди вкласти близько 100 мільйонів, адже попередній директор частково повивозив обладнання, зруйнував технологічні процеси, а добру половину людей узагалі звільнив. Наприклад, якщо раніше колісний цех випускав у місяць приблизно 50 пар коліс і там працювало 45 людей, то зараз – 4 пари коліс і 18 людей на роботі. Чоловік пригадує, що колись завод справді був прибутковий та заробляв у середньому 6-8 мільйонів на місяць. Однак, коли директором став Ярослав Ленів, то з кожним роком прибутки зменшувалися і підприємство врешті стало збитковим.

Попереднє керівництво пішло шляхом розбазарювання. Оснащення вивозили, рубали, різали на металолом. Були такі випадки, що хтось приходив уночі, відкривав шафи, обладнання і трощив усе кувалдою. Десь 30% металу вже вивезли. Роботи не давали, люди все це бачили і звільнялися. Залишились зараз самі пенсіонери або люди передпенсійного віку, а молодь втекла. Тому, щоб завод профільно запрацював, треба подумати, як повернути людей і закупити обладнання, – пояснює Ющішин та додає, що, коли почав боротися за завод, Ярослав Ленів його звільнив. Згодом чоловік виграв суд та поновився на роботі, але, каже, працювати нормально йому так і не дали. Тому змушений був звільнитися.

Тож Ющішин рекомендує міській раді проаналізувати діяльність підприємства протягом 10 років та вивчити, коли був розквіт, а коли почався занепад. На його думку, Олег Сирота взяв завод у занедбаному стані, однак не прикладає зусиль, щоб вивести його з кризи. Та й загалом, каже, завод йому передали надто просто – за один день, не зробивши інвентаризації, яка триває зазвичай декілька місяців.

 Зараз я не бачу, за що боротися. Рік тому це був завод, який можна було підняти. Тепер немає сенсу, бо треба дуже багато вкласти. Будь-який інвестор зацікавлений у тому, щоб діяльність була прозорою, особливо якщо він з-за кордону. Керівництво змінилося, а робота з фіктивними фірмами продовжилась. Я вказав теперішньому директору, хто працює на себе, а хто на завод. Він послухав, але кардинальних змін не зробив. Тому, хто був біля годівнички, той там і залишився. Без зміни команди результату не буде, – пояснює він.

Також Олександр Ющішин заявляє, що має інформацію про те, що Ярослав Ленів часто бував у владних кабінетах та допомагав купити міській раді завод. Тож буде не дивно, якщо потім знову повернеться у крісло директора ЛРЗ і вже остаточно його доб’є.

Я 16 років там відпрацював. Мені образливо. Завод жив 150 років, тому буде прикро, якщо його знищать, – зітхає чоловік.

За словами директора заводу Олега Сироти, чутки про розкрадання є і вони не безпідставні. Однак поки що він не може підтвердити їх, бо ще немає достатньо доказів. «Ми проводимо аудит, перевірки, інвентаризації, але не все так швидко робиться. Коли буде результат, тоді будемо говорити», – заявляє Сирота.

Натомість Ярослав Ленів заявляє, що на заводі відбувалися інвентаризації, тому, якби було щось не так, то помітили б наслідки. Тому називає розмови фантазіями людей.

ФОТО: Тарас Волошин

Амбітні плани

Рішення купити неприбутковий завод міський голова мотивував тим, що таким чином влада хоче зберегти підприємство зі 150-річною історією та створити привабливу інвестиційну зону, якої через діяльність попередників у місті немає. Мовляв, це унікальна ділянка, адже там майже 9 га землі та колія поруч. У сусідній Польщі, приміром, 25% нерухомості, зокрема і заводи, належить громаді і це вважається нормальним, а в нас чомусь ні.

Мер вважає, що перші торги були зроблені для того, аби знизити ціну, адже навіть за 34 мільйони ніхто не хотів його купити. Мабуть, припускає він, хтось очікував, що не буде охочих купити підприємство і його продадуть за безцінь.

Також Руслан Марцінків заявив, що міська рада має бізнес-план розвитку заводу, але не може його оприлюднити, бо такі умови поставив Фонд комунального майна. Мер запевняє, що підприємство планують розвивати і шукати потенційних інвесторів.

Ми збережемо профіль підприємства, але можемо здавати цехи в оренду, як ДП ВО «Карпати». Чому не може зайти польський завод і зробити тут філію? Чому ми не можемо випускати тролейбуси? Зрештою, шестерня що до поїзда, що до трактора приблизно однакова. Можемо, наприклад, випускати частини до дорожньої техніки чи ремонтувати бронетехніку. Там достатньо хороший колектив, тому можна працювати, – ділиться амбітними планами Руслан Марцінків і додає, що на підприємстві можна також зробити склад для комунальної техніки.

Окрім того, міський голова зазначає, що колись на цьому заводі працював і його дідусь – вояк дивізії «Галичина». «Це було одне з найпатріотичніших підприємств. Дуже багато колишніх вояків там працювало. Цей завод виховав кілька поколінь, і це справді наша історія», – додає він.

Руслан Марцінків стверджує, що міська рада в жодному разі не купила завод для того, щоб його забудувати чи перепродати. Навпаки, хоче створити нові робочі місця. Мовляв, легше говорити з інвесторами, коли завод у власності міста, а не олігархів.

Тож як би там не було, але міський голова знає далеко не все про локомотиворемонтний завод. Або ж вдає, що не знає, бо перед тим, як витрачати стільки коштів з міського бюджету на його покупку, мав би детально вивчити усі плюси та мінуси. У всякому разі, буде не дивно, коли у директорське крісло повернеться попередній очільник заводу і продовжить розпочате.

Автор: Наталя ДЕРКЕВИЧ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...