Подорож на двох колесах. Як франківське подружжя об’їхало на велосипедах кілька країн

Азербайджан – Іран – Вірменія – Грузія — такий маршрут придумали собі франківчани Ірина Гищук та Андрій Третьяков і вирушили в подорож на… велосипедах. Подружжя вже мало досвід веломандрівок в Україні та за кордоном. Але ця, зізнаються, стала для них «трансформацією свідомості».

Про мегагостинних іранців, вірменський холодний душ, руйнування стереотипів, а також – чому велосипед, мандрівники розповіли «МІСТУ».

Мандрівка тривала 2,5 місяці. Стартували в Баку, уздовж Каспійського моря доїхали до Ірану, пустелями, по центральній частині країни, спустилися на південь до міста Шираз, звідти через гори Загрос (західна частина країни) піднялися назад – до північного кордону, наскрізь перетнули Вірменію і завершили подорож у Тбілісі. Загалом, порахував Андрій Третьяков, встигли «намотати» близько 6400 кілометрів. З них 3501 км – на велосипедах.

Велоподорож – це шампанське

Ще до знайомства з Іриною Андрій об’їздив на велосипеді Кримське та Кавказьке узбережжя Чорного моря. Їх перша спільна велоподорож у вересні  2010 року продовжила чорноморську тему: українським берегом від Ізмаїла до Херсона мандрували 18 днів. Удруге 2015 року також поїхали вздовж Чорного моря, але вже Туреччиною: 2500 км від Стамбула до Батумі подолали за півтора місяця.

Ідея наступної поїздки виникла сама собою. Адже під час подорожі Туреччиною зустрічали багато мандрівників, які були в шаленому захопленні від Ірану – його гостинності й «інакшості».

Ми ж тоді не знали про Іран майже нічого. Але нам було так добре в Туреччині – люди настільки гостинні, що уявити собі щось ліпше було важко. Саме тоді й зробили собі в голові «позначку», – пояснює Ірина.

Велоподорож – це ніби шампанське, – каже Андрій. – Їхати на велосипеді нескладно, але все-таки це фізичне навантаження, і такий рух дає тобі відчуття життя, позитивні емоції. Водночас можна легко зупинитися, поспілкуватися з людьми, покупатися в морі чи в річках. Коли починаєш їхати вранці, ніколи не знаєш, яким буде день і де опинишся надвечір. Але почуваєшся вільним і відкритим до всього, що є довкола.

Думка, що в людини є шість відчуттів (п’ять – це взагалі абсурд!), дуже спрощена, – сміється Ірина. – Як на мене, їх куди більше! Коли їдеш на велосипеді, відчуваєш не тільки запахи чи звуки, але й інтонації вітру, сонця, дощу, рельєф, настрій місцевості, який змінюється за кожним поворотом. Ти бачиш, чим живуть тутешні люди, і помалу починаєш розуміти, чому саме так. Дні на ровері дуже довгі й насичені враженнями. І ще є відчуття гармонії з Дорогою, коли вона сама підкидає тобі те, що потрібно, а ти, відповідно, вчишся їй довіряти.

А ще, додають мандрівники, доки крутиш педалі, є час на осмислення того, що бачиш. Тож це нагода розвіяти безліч стереотипів. До прикладу, можна вважати іранців дикунами, бо вони їдять і сплять на підлозі. Але якщо проїхатися пустелями Ірану, все стає на свої місця: там жодного дерева! Тож у такому побуті немає нічого дивного. Звісно, зараз у них є меблі, але їм і досі звичніше на підлозі.

Ще один міф, який спростовує подружжя, це те, що мандрувати – дорого. За 2,5 місяці мандрівки вони витратили 1200 доларів на двох. Причому половина суми – це вартість авіаквитків. Тобто, місяць життя в цій подорожі коштував менш ніж 100 доларів на людину.

В Україні я витрачаю куди більше, – додає Ірина.

Щоправда, бюджет залежить від вимог до комфорту і формату подорожі. Більшість велосипедистів, яких зустрічали на своєму шляху франківчани, мандрують мінімум півроку-рік: їдуть з Лондона в Японію, із Берліна в Індонезію, з України до Австралії, а то й узагалі – довкола світу. Найчастіше – удвох або поодинці. Причому соло мандрують не лише чоловіки, а й жінки. Такі пілігрими вкрай рідко купують туристичні послуги: переважно живуть у наметах, або, якщо їх запрошують, то в місцевих людей, їсти варять самі на пальнику, а якщо харчуються в кнайпах, то лише в тих, де їдять місцеві, і ніколи – у туристичних місцях.

Азербайджан: без собак, велосипедистів та жінок

Азербайджаном франківчани проїхали лише 300 кілометрів. Кажуть, це була не найцікавіша дорога, але не шкодують, бо ж отримали уявлення про країну.

Тут спочатку питають, чим вам допомогти, а вже потім вітаються, – жартує Андрій.

Баку і решта Азербайджану – ніби два різні світи. Хоча й у самому Баку контрастів не бракує: халупи туляться до сучасних хмарочосів. Та найбільше вразило те, що за межами столиці майже не зустрінеш жінок. Переважна більшість їх не працює і з дому виходить лиш за крайньої потреби.

На вулицях Азербайджану не побачиш собак, велосипедистів і жінок, – резюмує Андрій.

Іран. Унікальна гостинність

Іран – сучасна країна із розвиненою промисловістю. І рівень життя більшості населення вищий, ніж в Україні. Мінімальна зарплата робітника становить 300 доларів, а вартість продуктів така ж, як і в Україні, і комунальні послуги куди дешевші. За один долар можна придбати майже чотири літри бензину. Тож усі їздять на машинах, і навіть другорядні дороги перевантажені транспортом. Для велосипедистів це найбільша складність, адже їхати за такого трафіку важко: постійний гул, загазоване повітря.

Другою проблемою виявився одяг. Адже в Ірані, по суті, релігійний тоталітаризм. У жінок має бути покрита голова, до кісточок закриті ноги й руки. Чоловіки можуть бути в футболках, але шорти також неприпустимі. Із порушниками розбирається поліція.

Такий дрес-код втомлює, тим паче, що температура на півдні на початку травня була +35Сº, – каже Ірина й додає, що жодних інших обмежень через стать не відчувала.

Багато жінок ходить у чадрі. Втім, носити її не обов’язково. Достатньо накинути на голову хустину. І чимало міських мешканок виглядають дуже елегантно – ніби щойно з Парижа. Мені видалося, що в Азербайджані попри відсутність дрес-коду жінці куди важче реалізуватися. В Ірані ж ми зустрічали  жінку-юристку, хобі якої – кінний спорт, перекладачку, що викладає в університеті, лікарку-радіолога. Вони всі чудово розмовляли англійською, а їхні чоловіки – ні. І хоча більшість жінок займається домашнім господарством, за бажання вони можуть вчитися й працювати. Та одружена жінка, звісно, почувається вільнішою. До прикладу, дівчатам не можна їздити на велосипеді (хоча ми бачили й таких, що їздять). Але якщо поряд чоловік, тоді в поліції жодних претензій», – розповідає Ірина.

Із заміжжям теж не все просто. Стосунки між чоловіками й жінками – це сфера, яку прискіпливо контролює влада. У громадському транспорті – окремі частини для жінок і чоловіків. Хлопці й дівчата вчаться в окремих школах. Дискотеки й клуби взагалі заборонені. Неодружені хлопець і дівчина не мають права гуляти разом. У результаті молодь не вміє спілкуватися з протилежною статтю і їм банально ніде познайомитися.

Іранці мега – ні, просто екстремально гостинні, – в один голос каже подружжя.

По кілька разів на день незнайомі люди зупиняли їх, аби розпитати, «хто, куди й звідки», пригостити чаєм, фруктами, солодким чи обідом. У будь-якому селі чи навіть великому місті щоразу траплявся хтось, хто запрошував додому переночувати. І це при тому, що закон забороняє їм приймати іноземців удома! Щоправда, одного разу за телефонним дзвінком українських велосипедистів таки вирахувала поліція, тож довелося серед ночі покинути гостинну домівку, щоб не завдавати господарю клопотів.

Кілька разів нам довелося ремонтувати велосипеди, і в жодному випадку з нас не взяли грошей. Ба більше, достатньо було попросити про допомогу першого-ліпшого перехожого, і він переймався твоєю проблемою так, ніби це була його власна. Людина не залишає тебе доти, доки не переконається, що все ок. Така емпатія справді вражає, – розповідає Андрій.

Самі іранці пояснюють свою гостинність традиціями: Коран говорить, що разом із гостем до оселі заходить Божа благодать. Цікаво, що попри те, що більшість із них справді віруючі і дуже шанують свої традиції, франківчани кажуть: майже всі, з ким мали нагоду спілкуватися, не підтримують релігійні обмеження, що існують в країні. Люди вважають, що ці правила не мають нічого спільного з Кораном, і не кремпуються сказати, що в них тупий уряд, а всі правила – це просто фарс.

Коли спілкуєшся з людьми, дивуєшся, наскільки тверезо вони мислять і наскільки критично оцінюють ситуацію в країні та світі. Тим паче, що звідусіль на них ллється пропаганда проти західного світу. Вони ніби живуть подвійним життям: дотримуються правил на вулиці, але за дверима власної домівки живуть так, як вважають за потрібне, – розповідає Ірина.

Жодних проблем зі спілкуванням не виникало. Завжди знаходився хтось, хто говорив англійською. Ірина ж під час поїздки вивчила із сотню слів на фарсі. У крайньому разі, кажуть велосипедисти, завжди можна пограти у «крокодила», і додають: знати мову – не означає вміти спілкуватися.

Вірменія. Холодний душ

Причому, у прямому розумінні. На кожній найвіддаленішій фермі в Ірані обов’язково буде гарячий душ. Гігієна там на високому рівні.

Тож коли у Вірменії на кемпінгу біля озера Севан ми спитали, чи є душ, нам навіть до голови не прийшло уточнити, чи він гарячий. А дарма…– сміється Ірина. – В озері вода була тепліша.

За словами роверистів, їхати Вірменією було легко й складно водночас. Легко – бо на трасі міжнародного значення майже немає машин і довкола – неймовірні гірські краєвиди. Важко – бо доводилося викручувати на шалені підйоми, а ще…

Це відчувається одразу на кордоні. Обшарпаний перехід і колючий дріт, що тягнеться уздовж ріки, яка розділяє Іран та Вірменію, – це ніби машина часу, що повертає тебе в СРСР, – ділиться враженнями Ірина. – Та найбільше це відчувається в настрої людей. Більшість дивиться на тебе мовчки, спідлоба, подекуди навіть ховають очі! Можливо, якби ми приїхали туди одразу з України, це не було б так помітно. Але після іранської відкритості й простоти у спілкуванні я просто розгубилася. І не придумала нічого мудрішого, як усміхатися. Інколи люди сором’язливо усміхалися у відповідь. Не хочу казати, що всі вірмени такі. Нас також запрошували на каву, одного разу – навіть на ночівлю. Але люди закриті, напружені.  Це той випадок, коли «інший» означає «чужий» і до нього ставляться з осторогою.

Грузія. Подихати країною

Останній тиждень мандрівки провели в Грузії. Велосипеди залишили в Тбілісі у друзів. Самі ж поїхали автостопом печерами, каньйонами та іншими цікавими місцями. Кажуть, враження від країни найпозитивніші. Найбільше – від людей.

У Кутаїсі в пізніх сутінках нас прямо з дороги забрав до себе додому незнайомий чоловік. Просто-таки врятував з-під страшної зливи, – ділиться враженнями Андрій.

Подружжя каже, що найцінніше в мандрах – це і є зустрічі з людьми. Саме тому їм більше до смаку роль волоцюг: «Лише так можна «подихати» країною, відчути її настрій, зрозуміти, чим живуть тутешні люди. В іншому разі ти просто оцінюєш рівень сервісу».

Автор: Оксана ПІЛЯНСЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.