Про життя і творчість галицького постмодерніста-живописця Ігоря Перекліти

Один із найвиразніших постмодерних живописців Галичини, учасник багатьох мистецьких імпрез як в Україні, так і за кордоном. Він чітко дотримується двох основних тем у творчості – пейзаж і сюжетні композиції про історію краю та його сучасні проблеми.

Малярство Ігоря Перекліти лежить поміж спробами знаходження власного коріння й віддзеркаленням суспільної свідомості «покоління змін». Осмислення минулого, гендерні питання, виховання нового покоління чи галицькі краєвиди – ось неповний перелік зацікавлень художника із провінційного містечка в ХХІ столітті.

Перекліта ще зі шкільних років захопився малюванням. Навчання в Косові у технікумі народних промислів, особливо яскраві, сміливі й незвичні пейзажі та портрети Володимира Гуменюка, що викладав живопис, радикально вплинули на формування естетичного світогляду молодого митця.

Після служби в армії, звідки привіз величезний стос портретів, натюрмортів, Ігор вступає вчитися на худграф до Івано-Франківського педінституту, де під впливом Михайла Фіголя остаточно формує свої естетичні вподобання, але не полишає самоосвіти. Художник і дотепер купує альбоми, стежить за кінофільмами про художників, залюбки дискутує про творчість того чи іншого маестро під музику Ваґнера або українського бароко.

Перша виставка була ще під час навчання в Косові, коли вчився у педінституті, мав персональну в Художньому музеї, пізніше брав участь у міжнародній бієнале «Імпреза». Тоді Ігор захоплювався малюванням галицьких краєвидів.

…Стриманий їх колорит, обмежений кількома складними кольорами, носить певну символіку. Художник упевнений, що все у цьому світі має свій знак, колір, геометрію і зв’язок із космосом, – зауважував Ігор Панчишин.

Краєвид як знак. Намагання знайти, зафіксувати кольоровий символ, код рідної землі. Експресія і контраст як боротьба, рух, перетікання земного в небесне і навпаки. Майже абстрактні, яскраві, пласкі кольорові сполучення – красиві, розлогі оди рідній землі та одночасно пошуки натхнення в клаптиках її безкінечності.

Позиція (можливо – опозиція) маргінала стосовно урбанізованих центрів, тусовок та інших малоцікавих скупчень людської спільноти змушує його до інтенсивної творчої самотерапії та фантастичної працездатності. Один і той же мотив він часом досліджує в сотнях ескізів, зорових спостереженнях і навіть записах, перш ніж той стане об’єктом художнього синтезу.

Розхристані, синтетичні композиції на межі абстракції демонструють рухливий краєвид. Сильні контрасти холодних і теплих поверхонь моделюють барвисту безпосередність побаченого. Аскетична форма співіснує з надзвичайним багатством ретельно сформованої малярської матерії. Світло не тільки видобуває контури і насичує форми – воно також є силою, що моделює фарбу, котра застигла, як лава. У цей період Перекліта знайомиться з художниками «станіславського феномену» – Юрієм Іздриком, Мирославом Яремаком, Ростиславом Котерліним, Ярославом Яновським, Володимиром Муликом, Мирославом Королем, з якими згодом мав багато спільних виставок.

Наприкінці 1990-х Ігор Перекліта знайшов несподіваний вихід із майже критичної ситуації формалістичних повторів, звернувшись до реалізму в його грайливій постмодерністській редакції… – писав Віктор Мельник.

Художник все активніше творить рефлексії на історично-політичну самосвідомість, інтерпретує минувшину і сьогодення з позицій, протилежних нав’язаним інформаційною ідеологією. Розпочинається нова живописна лінія – постмодерна, псевдореалістична, задерикувата, іронічна.

Роботи Ігоря Перекліти добре продаються. Він багато працює, але не експериментує з іншими техніками, залишаючись вірним живопису.

Розміреність і циклічність побуту митця інколи порушує приїзд журналістів, колег, колекціонерів (Антона Мухарського, наприклад, київського галериста, з яким Перекліта співпрацював останні роки).

Саме за «Я бандерівка, я українка» зчинилася кураторська бійка навесні 2010 року, коли одночасно її захотіли побачити і у Варшаві, і в Москві. Проте… робота попрямувала в Перм, до музею сучасного мистецтва, де під орудою Марата Гельмана славнозвісна куратор та знавець сучасного мистецтва Катя Дьоготь проводила виставку «Якщо/Если/If», – згадує Мухарський.

В російських ЗМІ фото «Бандерівка» надрукували десятки видань, проте кураторський коментар, мовляв, вислів «смерть московським окупантам» вжитий тут як синонім до «радянським окупантам», дозволив обійтися без скандалів, а картина повернулася в Україну і тепер є гордістю Antin Collections.

Художник має своїх постійних шанувальників не тільки в Україні, але й у Голандії та США, звідки періодично закуповують його праці. Так, вихідці з України. Можливо, роботи Перекліти допомагають їм пережити розлуку з рідним краєм. Також, як відданий греко-католик, чоловік часто співпрацює з церковними інституціями, пише на замовлення ікони, консультує священиків щодо іконографії розпису храмів, створює портрети служителів культу. Його роботи можна зустріти в колекціях багатьох із них, у тому числі в приймальні Верховного архієпископа Святослава.

Ще одна програмна картина – «Ангел невмирущого українського духу» (2011), портрет життєрадісної дівчинки-ангела на тлі по-казковому мультиплікованих небес. Над головою парує ледь промальований німб. Усмішка у світлі сонця-свастики. Написи «Згинуть наші вороженьки» та «Все буде добре» переконують у невідворотності щастя.

У диптиху «Два прапори» автор пропонує поміняти місцем кольори прапора – і свідомість «салоїда» автоматично перетвориться в аристократичну вишуканість монархічного мислення, сало з хлібом і ковбасою зміняться на корону, булаву й шаблю. Якби все так просто було…

«Голодомор 1932-33» – запізніла, але чесна й вдала мистецька пам’ятка про мільйони жертв штучного голоду на сході України. Без оприлюднення імен жертв та винних у тій вакханалії, без постійного нагадування про це, без досліджень архівів, спогадів свідків, без розуміння причин виникнення та наслідків неможливо збудувати сучасну правову країну. І потрібно пам’ятати, звідки, від яких вождів це проростає.

«Дети наше будуще. Die Kinder unsere Zukunft» 2010 року – портрет двох найкривавіших історичних персонажів минулого століття. Без Лєніна не було би Гітлєра, стверджує художник, використовуючи класичну іконописну композицію – німецький диктатор з тілом дитини на колінах у російського революціонера з благословляючим жестом і хитрою посмішкою. І безліч атрибутики: 1917, свастика, серп і молот, зірка Давида, Кремль, червоний прапор, свинцеві хмари. Історичний чи портретний жанр перетворюється на плакатний жест.

Свою творчість я розділяю на два стильових напрями. Перший – це синтезований, лаконічний живопис […] – мене цікавить, як скупо й лаконічно двома-трьома площинами чистої фарби […] створити живописну матеріальну плоть, немовби абстрактну, але в той же час переконливо матеріальну. Ми живемо в епоху масової культури, споживацької етики. І домінує насамперед річ, матеріальність. Але я люблю матерію одухотворити. Другий напрям своєї творчості я називаю постмодерним. Реалізм без берегів, де суміщено естетику глянцевих часописів, рекламних бігбордів, графіки на парканах чи стінах, простоту плаката, невибагливість народного лубка і переконливість рєпінського реалізму. Це сприяє ширшому спілкуванню з глядачем-обивателем, далеким від рафінованого, формалізованого, естетського живопису з його складною мовою, вишуканою витонченістю, багатогранністю. В чому суть боротьби художника, що живе на периферії мистецького життя в провінційному містечку з напівсільським побутом, господаркою, городом… Власне, необхідність впрягатися в «плуга» та орати – це дике поле невігластва, відсталості, задушливої атмосфери закостенілого міщанства з його галицькою, ще москвофільсько-кацапською лицемірною ханжеською мораллю. Це протистояння, активний спротив дилетантству, жлобству і духовній ницості та обмеженості, плагіатству, показному патріотизму, напускній духовності та псевдотворчій суєті. Це боротьба проти байдужості й тупості та захланної споживацької моралі, – з маніфесту Ігоря Перекліти.

Препаруючи сфери соціального, залишаючись у межах реалізму, оголюючи химери міщанської свідомості, фальшиві спадкові гештальти і передбачувані реакції, художник робить це найдоступнішими способами: зіштовхує несумісні образи і поняття, міфи й упередження, еротику і аскетизм, красиве і потворне. Плакатний виклик у картинах Перекліти провокує драстичну реакцію глядача, але примушує замислитися над змістом побаченого, вступити в діалог чи дискусію. Мета – зачепити обсерватора розбіжністю: те, що на поверхні, у нього мирно співіснує з таємницею. Тому художник використовує безвідмовну естетику поштівки з текстовим меседжем. А ще вважає свою творчість необов’язковою, а себе невиїзним. Провінційність художника показова: contemporary art не обмежується центрами арт-життя, а розхлюпується за межі столиць, туди, де застій і відсталість особливо відчутні. Дотепер Перекліта не став на батьківщині аморальним, провокаційним, скандальним художником тільки тому, що дискурсу такого порядку в провінції не існує – тут все гарно і перспективно. Сьогодні цей митець, мабуть, найкраще знаний в Україні з-поміж творців «станіславського феномену» завдяки зростаючому попиту на його картини після виставок у Києві, Москві, Любліні, Одесі, Пермі, а сьогодні – в Дрездені на бієнале Ostrale. Але на досягнутому зупинятися ще рано. Очікуємо несподіванок.

Автор: Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...