Країна троянд і золотих пісків

Болгарію ще недавно називали «шістнадцятою республікою» Радянського Союзу через начебто ментальну прихильність її мешканців до того явища, яке тепер прийнято називати «рускім міром». Зрештою, за інформацією, оприлюдненою на сайті WikiLeaks, американська розвідка в травні 1974 року дійсно отримувала від свого джерела з Румунії повідомлення про те, що влада Болгарії у той час була серйозно налаштована на добровільне приєднання до СРСР. Інформація з часом не підтвердилася, однак такі чутки на голому місці не виникають. Певна культурно-політична спорідненість таки насправді існує.

Болгарія, скажімо – одна з небагатьох країн ЄС, де використовують для письма не латинку, а кирилицю (нічого дивного, адже брати-просвітителі та розробники слов’янської азбуки Кирило та Мефодій були болгарами). Хоча написані по-болгарськи слова ще так-сяк можна зрозуміти за спільними слов’янськими коренями, на слух болгарська мова сприймається набагато важче. Щоправда, часом навіть написане можна неправильно зрозуміти, тож не кожен турист з України одразу наважиться замовити в якомусь болгарському ресторанчику «яйца на очи» (тобто яєчню) або «пуканки» (поп-корн). До речі, немилозвучність деяких болгарських слів свого часу стала причиною зміни прізвища першого болгарського космонавта Георгія Какалова: за наполяганням найвищого керівного органу Радянського Союзу Політбюро ЦК КПРС він став Івановим.

Ще одна паралель: у Болгарії так само, як на території колишньої царської Росії, спробували побудувати комунізм відразу після повалення монархічного устрою. Останнім правочинним болгарським королем був Борис ІІІ, який раптово помер у серпні 1943 року, повернувшись додому після зустрічі з Гітлером. Спадкоємцем престолу став його 6-річний син Симеон ІІ, якого, однак, разом із усією монаршою сім’єю комуністична влада Болгарії відправила у вигнання у вересні 1946 року. Тільки через півстоліття, у 1996 році, король Симеон повернувся на батьківщину, то організував тут політичну партію, сформував коаліцію, виграв парламентські вибори і навіть певний час очолював уряд.

А першим комуністичним вождем Болгарії був провідний член міжнародної комуністичної організації Комінтерн Георгій Дімітров. Після арешту у нацистській Німеччині за звинуваченням у спробі підпалити німецький парламент (Рейхстаг) він із 1934 року жив в еміграції в Радянському Союзі і обирався там депутатом до Верховної Ради СРСР. Дімітрова називали «болгарським Леніним» і навіть поховали його муміфіковане тіло у столиці країни Софії в мавзолеї на кшталт того, що стоїть на Красній площі в Москві. Щоправда, після демократичних змін у країні в 1990-х роках покійного вождя перепоховали, а споруду гробниці знесли як ідеологічно та архітектурно чужу для центру болгарської столиці. Мавзолей Дімітрова підірвали (через надзвичайну міцність бетону це вдалося зробити тільки  з п’ятої спроби) у серпні 1999 року, а його рештки розібрали на сувеніри.

Не кожен турист з України одразу наважиться замовити в якомусь болгарському ресторанчику «яйца на очи» (тобто яєчню) або «пуканки» (поп-корн).

…Ось уже десять років (із 2007-го) ця балканська держава є повноправним членом Євросоюзу. Свій курс на євроінтеграцію болгари чітко визначили ще в липні 1990 року, коли їхня країна отримала статус спеціально запрошеної до Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Вже у 1995 році Болгарія мала статус асоційованого члена ЄС.

Рухаючись євроінтеграційним шляхом, ця країна взяла на себе обов’язки виконати низку вимог Євросоюзу, основними з яких були гармонізація законодавства з європейським, проведення структурних реформ, зокрема, реформування системи правосуддя та органів, що покликані боротися з корупцією та організованою злочинністю, сприяння політиці розширення ЄС за рахунок країн Західних Балкан, приєднання до енергетичних стандартів ЄС та включення підрозділів болгарської армії до складу Європейських сил швидкого реагування.

Ще двадцять років тому, у 1997-му, Болгарія заявила про своє бажання долучитися до НАТО і вже через п’ять років виконала всі необхідні для цього вимоги. Із 2002 року країна є повноправним членом Північно-Атлантичного Альянсу. Після інтеграції в НАТО на модернізацію болгарської військової інфраструктури були залучені значні фінансові ресурси не тільки від Альянсу, але й від США. Тільки у розвиток інфраструктури полігону «Ново село» американська сторона інвестувала близько $60 млн.

Увійшовши до ЄС, Болгарія розраховувала на збільшення іноземних інвестицій у розвиток власної економіки, що мало стати підґрунтям для підвищення рівня життя населення, а також потужним стимулом для проведення активної реформи системи державного управління, наближаючи її до європейських стандартів. Партнерами Болгарії на шляху до європейської інтеграції стали Німеччина, Франція та Бельгія, які зробили свого часу найбільші за обсягами інвестиції у розвиток болгарської економіки.

Багато болгар виїхали на заробітки за кордон, а росіяни приїжджають і поводяться, як господарі: в магазинах голосно коментують ціни, переводять вартість товарів у рублі, загалом невиховані і дуже крикливі.

Починаючи з 2011 року, у зв’язку з наслідками світової фінансово-економічної кризи, прямі іноземні інвестиції в економіку Болгарії почали скорочуватися, згортали свою діяльність, зокрема, німецькі та британські фірми, хоча їх частка в інвестиціях досі залишається вагомою. Несподівано найбільш активним інвестором в болгарську економіку стала Росія, хоча цій активності болгари не надто раді.

Тепер ставлення до росіян, особливо серед молодшого покоління болгар, стало більш настороженим та обережним, – розповідала кореспонденту «МІСТА» колишня іванофранківка Вікторія Топал, яка вже понад сім років живе у болгарському місті Бургасі. – Росіяни інвестують здебільшого в нерухомість, бо в Москві вони навіть собачу будку за ті гроші, за які купують тут трикімнатні квартири, не придбають. І це непокоїть пересічних болгар. Дехто каже: коли так далі піде, то не буде болгар у Болгарії, «руснаци» все викуплять, і нас також. Багато болгар виїхали на заробітки за кордон, а росіяни приїжджають і поводяться, як господарі: в магазинах голосно коментують ціни, переводять вартість товарів у рублі, загалом невиховані і дуже крикливі. Болгари їх терплять лише тому, що ті привозять сюди великі гроші й дають їм можливість заробити. Ну, як наші гуцули раніше! Але в більшості, особливо у молодих, тепер до них є прихована неприязнь.

…А ще зовсім недавно ставлення до росіян у Болгарії було не тільки дуже толерантним, але навіть запопадливим. Дехто пояснював таку ситуацію давнім почуттям вдячності за визволення. Йдеться зовсім не про Другу світову війну, а про російсько-турецьку, яка тривала упродовж 1877-78 років і закінчилася звільненням Болгарії від багатовікового османського панування. Невипадково у болгарській столиці досі стоїть пам’ятник російському царю-визволителю Олександру ІІ, встановлений ще у 1907-му і відреставрований у 2013 році.

Як відомо, з 1396 року упродовж п’яти століть територія теперішньої Болгарської республіки перебувала під владою Османської імперії. У XV столітті всі болгарські органи влади рівнем вище комунального (тобто, сіл та міст) османська влада просто розпустила. Болгарська церква втратила самостійність та була підпорядкована константинопольському патріарху.

Про часи перебування Болгарії під владою турків дотепер нагадують поселення так званих помаців – нащадків турецького населення, які досі сповідують іслам. Відрізнити їх можна навіть зовнішньо: тутешні чоловіки носять широкі шаровари яскравих кольорів, а жінки одягають на голову оторочені бахромою білі хустки.

Османське володарювання вплинуло також на назву одного з найбільших та найдавніших  православних монастирів болгарського Причорномор’я. Скельна обитель, розташована у вапнякових печерах, схожих на наші скелі у прикарпатському Бубнищі, відома як Аладжа, що по-турецьки означає «строкатий». Кажуть, монастир назвали так через барвисті розписи, які прикрашали його стіни. Дотепер фрагменти відреставрованих фресок можна побачити у каплиці монастиря та на стелі однієї з келій.

Грандіозний розмах, з яким розбудували Аладжу, свідчить про те, що тут був потужний осередок чернечого життя. Монастир зробили двоярусним, проклавши між поверхами дерев’яні ґвинтові сходи. Другий поверх – природна скельна ніша, в кінці якої розташована монастирська каплиця для буденних богослужінь. До речі, звідси відкривається чудова панорама на морське узбережжя. Мимоволі заздриш ченцям, які могли щодня милуватися такою красою.

Свого розквіту монастир Аладжа набув у XII-ХІІІ століттях, за часів Другого Болгарського царства. Тутешні монахи-пустельники були послідовниками ісихазму – містично-аскетичної течії східного християнства, суть якої в «обоженні» людини – її повному єднанні з Богом ще під час земного життя. Після завоювання Болгарії турками монастир занепав, але ченці проживали тут аж до кінця XVIII століття.

З 1906 року Аладжа функціонує як музей і туристичний центр. У 1912 році він був оголошений пам’яткою старовини, а в 1957-му – пам’яткою культури національного значення. У 1975-1977 роках поруч із колишнім монастирем спорудили приміщення музею, в якому діє постійна експозиція, присвячена історії скельної обителі, та продаються релігійно-ужиткові сувеніри.

Треба сказати, що за кількістю об’єктів культури, які перебувають під охороною ЮНЕСКО, Болгарія посідає третє місце у світі після Греції та Італії.  Одним із них є знаменитий Мадарський вершник, унікальне для Європи рельєфне зображення на скелі, вирізьблене на висоті 23 метри від поверхні землі. Пам’ятка розташована біля села Мадара (в околицях причорноморської Варни). У дохристиянські часи тут було велике фракійське святилище, а згодом неподалік постали перші болгарські столиці Плиска і Преслав.

Від часу появи рельєфу минуло вже понад тисячу років, тож зображення потьмяніло і стерлося. Біля вершника можна розгледіти переможеного ним лева, орла, що летить попереду, та собаку, що біжить позаду. Вважається, що це монументальне зображення є символом якогось військового тріумфу, ймовірно, когось із правителів Першого Болгарського царства (681–1018 рр.).

А для спраглих до містичних атракцій туристів у Болгарії існує загадковий Кам’яний Ліс, розташований біля славнозвісних «Золотих Пісків» на Чорноморському узбережжі. Кам’яні колони, деякі з котрих понад 6 метрів заввишки, простяглися довгою та доволі широкою смугою на піщаному пустирі площею приблизно 7 квадратних кілометрів. Більшість із цих стовпів майже круглі чи овальні в перетині, а всередині порожнисті – або пусті, або заповнені піском. Тутешні люди називають це місце просто – Побиті Камені.

«Рукотворність» цих стовпів пропагують всілякі містики й езотерики, які називають їх одним із «місць сили» планетарного масштабу, стверджуючи, що невипадково сюди свого часу приїздила відома на цілу Європу болгарська провидиця Ванґа. Мовляв, тут вона заряджалася енергією, бо порожнисті кам’яні стовпи є своєрідними антенами-приймачами, встановленими тут чи то нашими високоцивілізованими предками, чи то представниками позаземних цивілізацій. Саме прихильники містичної теорії походження цих кам’яних колон виклали з тутешніх каменів так зване «магічне коло», яке тепер стало головною атракцією для туристів. Вважається, що у того, хто обійде всі тутешні більш-менш помітні кам’яні фігури, сяде на один із каменів у колі, зануривши ступні ніг у пісок, а потім підійде до трьох центральних стовпів, виповниться заповітне бажання.

Кожен, хто побував у Болгарії, вважає своїм обов’язком привезти додому як сувенір якусь косметику, виготовлену на основі тутешньої трояндової олії, що стала головною місцевою візитівкою.

Відомо, що спробу повалити та витягти з піску одну з кам’яних колон зробили донські козаки під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. Про цей випадок, перебуваючи у Варні, розповів у своїх «Листах із Болгарії» чиновник з особливих доручень російської імператорської армії Віктор Тепляков. Росіянин вперше висловив несміливе припущення про рукотворний характер цих об’єктів, посилаючись на поширену у той час думку, нібито в допотопні часи планету населяли велети. Але невдовзі Болгарію відвідала експедиція, очолювана британськими вченими В. Гамільтоном і Т. Спратом, які переконливо довели факт природного походження Побитих Каменів.

У 2002 році цю територію оголосили національною пам’яткою природи і перетворили на ще один популярний туристичний об’єкт.

Загалом, левова частка прибутку в казну держави надходить саме від туризму. І приваблюють до Болгарії не тільки різноманітні історичні пам’ятки, але й знамениті курортні місця на побережжі Чорного моря, серед яких найпопулярніші — Албена, «Золоті Піски», Рів’єра, Сонячний берег, Сонячний день. До речі, цього року одразу 11 болгарських пляжів отримали міжнародний сертифікат ЮНЕСКО «Голубий прапор», який гарантує чистоту води та узбережжя.

Кожен, хто побував у Болгарії, вважає своїм обов’язком привезти додому як сувенір якусь косметику, виготовлену на основі тутешньої трояндової олії, що стала головною місцевою візитівкою. Найбільша у світі плантація квітів, з яких отримують цей вартісний інгредієнт для парфумерної промисловості (1 кг трояндової олії коштує від 4 до 6 тисяч євро залежно від якості та кон’юнктури ринку), розташована у Долині троянд біля міста Казанлик. Тут, на південь від Балканських гір, сприятливий клімат для вирощування дамаскської троянди, перші саджанці якої були привезені сюди наприкінці XVI – на початку XVII століть. Тепер Болгарія за кількістю експортованої трояндової олії поступається тільки Туреччині, але якість саме болгарської вважається неперевершеною.

Довідка

Валюта. Національною валютою в Болгарії є болгарський лев. Його курс щодо євро завжди стабільний і становить 1,9 лева за 1 євро. В аеропортах, великих готелях, ресторанах і супермаркетах розплатитися можна за допомогою кредитних карток Еurосагd, Visa, Аmerican Ехргеss, Access, JCB і деяких інших.

За проїзд по дорогах Болгарії передбачена оплата – необхідно придбати віньєтку. Її ціна залежить від тривалості проїзду та категорії транспортного засобу. Мінімальний термін дії віньєтки – 7 днів.

У 2017 році вартість віньєтки для легкових автомобілів до 3,5 т на 7 днів становить 8 євро, на 30 днів – 15 євро.

Придбати віньєтку Болгарії можна на будь-якому прикордонному переході Румунія – Болгарія. Там цілодобово працюють спеціальні пункти з написом ROAD CHARGING POINT. Також її можна купити на заправках.

Штраф за рух без віньєтки по дорогах Болгарії становить 300 левів (150 євро).

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...