Мед Атлант

Вулиця Шевченка в Івано-Франківську: особлива та цінна

На вулиці Шевченка осінь. Тиха, світла, прозора. Вона зайшла у наше місто не одразу, спочатку навідалася в найулюбленіші куточки, жбурнула на бруківку першу жменю сухого листя, розбризкала по деревах теплі барви жовтої палітри і зволожила землю першими холодними дощами.

А потім несміливо ступила далі, огортаючи кожну вуличку терпким запахом айстр. І місто потрохи її прийняло – спочатку, звісно, неохоче, з останніх сил тримаючись за літо, та все ж прийняло, полюбило і оселило у своєму серці – парку. Тож, якщо закортить прогулятися в цю пору, найкращий вибір – вулиця Шевченка, бо саме вона веде у самісіньку осінь, в епіцентр її бурхливого різнобарв’я.

Для мене Шевченка – вулиця, з якою пов’язано багато приємних спогадів, адже тут пройшла моя юність. У цьому районі я жила, часто гуляла з подругами-школярками в парку, потім вступила у Прикарпатський університет і щоранку по Шевченка бігала на пари. І чомусь тепер, коли зі студентських часів минуло багато років, ця вулиця завжди асоціюється у мене з осінню. У пам’яті чітко зафіксовано, як пообідні сонячні промені розтинають пожовклі крони дерев, як від швидких кроків розлітається з шурхотом листя, як я, щаслива і збуджена, біжу на побачення, і навіть те, як прохолодний осінній вітер розвіває мій розхристаний зелений плащ.

Трохи пізніше цією вулицею я водила сина в садочок. Він капризував, опирався, і, щоб дорога промайнула непомітно, я придумала гру: ми мчали до найближчої купи листя (тоді чомусь його вивозили дуже нечасто), заскакували в неї, робили шалений «листочковий фонтан» і бігли до наступної. Реготали, бешкетували й зовсім не зважали на перехожих. І так аж до садочка. Коли комунальники все-таки прибирали ці купи, наша дорога ставала майже безрадісною, а часто і плаксивою, бо просто розшурхувати капчиками опале листя далеко не так весело.

А ще пригадую, як одного разу поверталася ввечері з роботи. Йшла, як завжди, по Шевченка. Було темно, густий туман, наче пухова хустка, оповив вулицю і зробив все навкруги трохи нереальним: жовті плями ліхтарів – ніби намальовані аквареллю, голі гілки дерев – як чиїсь руки, простягнуті до чорного неба. Волога дрібними крапельками висіла в повітрі. Все здавалося настільки казковим, що я йшла повільно, ніби рухалася крізь вату. І біля перехрестя з вулицею Гординського трапилось чудо – хтось, відчуваючи унікальність вечора, відкрив навстіж балконні двері на третьому поверсі й заграв на роялі. Вже не пам’ятаю, що то була за мелодія.

Щось ніжне, що переходило в бурхливі хвилі нестримних почуттів. Люди, які йшли вулицею, зупинялися, озиралися, шукаючи, звідки лине музика, і зачудовано посміхалися. Вони теж ставали особливими – красивими, піднесеними і щасливими. Я досі пам’ятаю шквал емоцій, який затопив мене у ті хвилини. Цей спогад залишиться назавжди, як один з найпрекрасніших у житті – осінь, вечір, туман і музика…

Ця вулиця цінна ще й тим, що має свій темп і настрій – вона вміє примирювати і вгамовувати, заспокоювати і розраджувати. Вічний міський поспіх відступає, ніби відгороджений від неї надійною стіною. До речі, про стіни. Вони тут різномасті: старі і втомлені, причепурені ліпниною; молодші – строгі й сірі – збудовані в радянську епоху; зовсім нові, зведені майже на очах і ще не уражені часом. Дивовижно, але вони вживаються досить мирно, без дисонансу, ніби люди різного віку, які хором співають одну пісню. А найцікавіші, на мій погляд – кілька отих будинків, що ніби з розгону забігли з вулиці в парк і зупинилися скраю, щоб не дуже відриватися від своїх сусідів. Вони завжди бентежать уяву. Щоразу, як задивишся на них, придумуються історії про людей, які колись там жили – чим вони переймалися, кого любили, які мали радощі і клопоти. Як їм тут велося, про що вони мріяли?.. А ще з нетерпінням чекаю закінчення реставрації готелю «Дністер». Сподіваюся, що відреставрована будівля вразить нас своєю оновленою красою. І тоді вулиця матиме не тільки красиве закінчення, а й достойний початок.

На вулиці Шевченка знову осінь. І знову пахне айстрами і спокоєм. Я приходжу сюди, як і більшість наших містян, щоб повільно пройтися до парку й насолодитися тими змінами, що відбулися останніми роками. Вулиця стала набагато ошатнішою: нова бруківка, багато лавочок, велосипедна доріжка, цікаві ковані інсталяції…

Вона живе своїм звичним життям. По ній бігають маленькі ніжки нових іванофранківців, але так само, як і колись, по вечорах біля під’їздів цілуються закохані, відпочивають на лавках літні люди, думаючи про щось своє, а зранку на пари поспішають невиспані студенти. І так само промені сонця пронизують крони дерев, і шурхотить опале листя під ногами, і пронизливо пахне осінню…

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 11

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...