Провокація. Як журналіст торгував яблуками біля Ратуші

Наша міська влада в особі муніципальних вартових хвацько бореться зі стихійною торгівлею, з мавпячим азартом рапортуючи у Facebook про свої Великі Перемоги над нею. В соцмережі я регулярно бачу, як муніципальні вартові завдають нищівної поразки стихійній торгівлі і в центрі міста, й на його околицях. Але змін не видно: під стіною поштамту, в якій нещодавно один з місцевих підприємців прорубав величезну дірку для облаштування ще одного закладу громадського харчування та напив’ання, продають овочі та квіти; щоразу, як проходжу перехрестя вулиць Незалежності й Мельника, бачу продавців квітів; у самому центрі, під “Вопаком”, що навпроти “Надії”, вже десятиріччями торгують сільськогосподарською продукцією. Та що я читачам буду розповідати – кожен іванофранківець знає місця стихійної торгівлі. А стихію приборкати неможливо!

Збираюся “на діло”

Коли я готувався до цього “злочину”, то не знати чому думав, що не встигну ще й розкласти свій крам, як зразу ж до мене підійдуть муніципальні вартові, інспектори, поліцейські чи якась інша служба, що так неперевершено перемагає стихійну торгівлю, і одразу конфіскують товар. Тому, коли купував на міському оптовому ринку яблука, то подумки з ними вже розпрощався. Проте взяв величезний пакунок такого зелено-салатового кольору, який не просто кричить, а голосно, як Олег Валерійович Ляшко, волає, вимагаючи звернути на себе увагу. З повною торбою яблук, вологими гігієнічними серветками (на все готовий заради клієнта, навіть на чисті, як хірургічні інструменти в операційній кімнаті клініки “Феофанія”, яблука), декількома новими пакетами, котрі на базарі називають “майка” (клієнту кудись треба свої фрукти пакувати, адже сервіс має бути просто бездоганний), ножем (щоб різати яблука для проби) та не зовсім акуратно, але завбачливо намальованим цінником, де вказана ціна, нижча за ринкову на третину, вирушаю “на діло”. І нехай пробачать мені всі бізнесмени – я собі не ставив за мету отримати з цієї провокації будь-який дохід.

Гендлювання на площі Ринок

Площа Ринок бачила різне: чотири франківські ратуші, різноманітні заходи, смертну кару ватажка опришків Василя Баюрака та ще багато чого. Саме біля меморіальної таблиці, яка сповіщає про страту легендарного послідовника благородних справ Олекси Довбуша, я й розкладаю свій товар та розпочинаю торгівлю.

Практично одразу до мене підходять жінка середніх літ та молода дівчина, купують пакет яблук і йдуть. Зауважу, що ваг я вдома не мав, у найближчих друзів їх теж не було, тому фрукти накладав “на око” – шість-сім плодів на кілограм.

При вході до Краєзнавчого музею працівники розбирають сцену, чути гуркіт заліза, світить і гріє сонечко, та не менш сильно гріє перша зароблена десятка, яку я, посміхаючись, стискаю в руці. Поруч із моєю “торговою точкою” туди-сюди ходить дядько і возить дитячі автомобільчики до фонтана “з яйцем”, щоб потім малечі їх здавати у прокат. Після третього його заходу не витримую такого зухвальства й пропоную: “Беріть у мене яблука, дуже смачні й соковиті!” “Ні, дякую, я ще грошей не заробив!” – відповідає.

Саме біля меморіальної таблиці, яка сповіщає про страту легендарного послідовника благородних справ Олекси Довбуша, я й розкладаю свій товар та розпочинаю торгівлю.

Ще за декілька хвилин до мене підходить пан передпенсійного віку. Розпитує про яблука, який це сорт, звідки, просить скуштувати і запитує, чого це я прямо біля ратуші торгівлю веду. Я розказую, що яблука найсолодші, смачні та соковиті, виросли вони на облюбованій сонцем та Богом Буковині, а тут торгую, бо “де ж я маю торгувати?”. Яблуко, скибку якого я відрізав на пробу своїм стерильно чистим ножем, чоловікові сподобалось. Недарма вранці для сьогоднішньої акції на оптовому ринку вибирав добірні плоди! Мій клієнт сказав: “Добре, я зараз підійду, в майстерню сходжу за грошима”. Я трошки засумував – ось так на рівному місці втратив покупця та добрий кавалок найкращого яблука, яке вибрав для проби.

Чи то навіть не клієнт був, а якийсь аферист-халявщик, який всюди тільки ходить-куштує, але нічого не купує. Не встиг я роззирнутись, щоб подивитися, чи йде десь захисник закону, щоб заборонити мені вести бізнес біля ратуші, як той пан повернувся, але вже без куртки. Дійсно, десь поряд працює. Питає, чи буде решта з двадцятки. Віддаю решту, відсипаю шість яблук у пакет і простягаю моєму покупцю, але він питає: “А зважити?” Кажу, що немає ваги, поцупив хтось, але там дійсно є кілограм. Прискіпливий чоловік виважує в руці яблука, погоджується і йде. Проводжаю його поглядом – мій другий покупець виявився працівником фотостудії, що розташована прямо в приміщенні ратуші.

Чекаю хвилин із десять, до мене ніхто не підходить, майже ніхто не звертає уваги. З легким смутком зауважую, що бізнес мій простоює, тому й починаю пропонувати свій товар перехожим. Дві жіночки зупинились біля мене. Пропоную, нахвалюючи, яблука. Та панянки дорікають, що я їм кадр псую. Що ж, відходжу на кілька метрів, щоб у них вийшла гарна світлина моєї торби з солодким товаром на фоні ратуші. Купувати в мене фрукти навідріз відмовились.

Діточки кружляють біля мене на іграшкових машинках з прокату…

Знижки, акції й інші маркетингові фішки

Йде літня пані, пропоную взяти смачні вітаміни до обіду. Каже, що не має зубів, щоб тверді яблука їсти. Переконую, що яблука м’які, пропоную спробувати. Жінка виявилась дуже комунікабельною, купила кілограм яблук, попросила, щоб я допоміг їх покласти їй у сумку, побанувала з приводу своїх пенсійних справ і, поки витягала гроші, розповіла про чоловіка, який загинув шість років тому, і зятя, який впав і вдарився головою, а операція не допомогла, і його теж недавно поховали. Дає мені десять гривень – а я вже і брати не хочу, і не брати зле. Тоді й пропоную їй яблука за півціни й повертаю п’ять гривень. Моя задоволена клієнтка подякувала, сказала, що і вона дає, і їй Бог дає, ось і зараз дешево яблучка дав, побажала мені успіхів та почимчикувала геть. А ще до мене підійшли двоє хлопців, простягнули телефон і попросили їх разом сфотографувати. Кажу, зазнимкую, якщо яблука куплять. Пожартували, але фруктів не купили.

Красивим дівчатам сьогодні знижка п’ять відсотків, але вам я змушений дати усі десять!» – цей аргумент допомагає продати ще кілограм яблук.

За декілька хвилин мав ще одного клієнта – молоду маму бойового білявого хлопчика років двох-трьох. Поки я відсипав яблука та відраховував дівчині здачу, малий встиг оббігати все навколо, взяти в мене з торби ще одне велике яблуко і відбігти метрів на десять. Молода жінка перепитує, скільки то коштує, я посміхаюсь: “Беріть на здоров’я, мені не шкода”, – і пропоную вологу серветку, щоб вона протерла яблуко для сина. Жінка довгими наманікюреними нігтями звичним, певно, тренованим жестом відколупала в мене з пачки одну серветку й побігла за своєю дитиною.

При вході у музей працівники розбирають сцену й не дуже приязно поглядають на мене. Та я не зважаю – починаю застосовувати “агресивний маркетинг” (нехай мене пробачать мої викладачі з економічних дисциплін):

Красивим дівчатам сьогодні знижка п’ять відсотків, але вам я змушений дати усі десять! – цей аргумент допомагає продати ще кілограм яблук.

Загалом фрази “купуємо яблука, смачні, соковиті, недорого”, “найкращі яблука з Буковини”, “найсоковитіше яблуко з-під Чернівців”, “ну і що, що у вас в селі є, як у мене кращі” не допомагають у продажу. Проте твердження “яблука безкоштовно”, а кілограм вітамінів за десять гривень» стає мені в пригоді – продаю ще шість штук жінці з глибоким та глибинним і загадковим, як озеро Синевір туманним осіннім ранком, декольте та великими виразними очима, котрих, як не прикро, та з неясних причин я так і не встиг розгледіти.

Десь за годину від початку бізнес-справи у мене лишилось трошки менше як півторби. Тоді повернувся мій бізнес-сусід із фотостудії з колегою. Спочатку я зрадів – привів ще одного клієнта, значить, треба подарувати ще одне яблуко. Але то був не клієнт, а свідок – чоловіки переважили мої яблука, і там не вистачало 100 грамів, принаймні так вони мене запевняли. Нікуди діватись, змушений був вибачитись і додати яблуко, плюс ще одне зверху – “за моральні збитки”.

Майже одразу після клієнта зі свідком до мене підійшов енергійний дідок. Почав розпитувати про товар, звідки він. У відповідь щось плету про Буковину, найсолодші і найсоковитіші. Потім чоловік допитується, чого ж я тут продаю. Я розповідаю, що не знаю нічого, бо нетутешній, п’ять мішків продав уже, і чого це тут не можна продавати, якщо це площа Ринок, а раз така назва, значить – можна торгувати. Дідок щось собі під ніс буркоче, махає рукою і просить, щоб я йому продав кілограм яблук. Я перекладаю в пакет сім плодів, мій покупець їх швидко вихоплює, виважує у руці і каже, що то замало. Додаю ще одне яблуко, беру гроші. А дідок хапає покупку і шпарко біжить у бік катедри.

Дівчина сказала, що яблука їсть тільки порізаними, а ножа з собою не має. Я був готовий продати їй яблука навіть із ножем, щоби вже позбутися тих декількох плодів.

Ще кілограм мені вдалося продати, коли спіймав погляд однієї серйозної панянки, що, напевно, когось чекала і ходила поруч. Я сказав, що яблука – це єдине джерело заліза в організмі людини і їх вживати просто необхідно для здоров’я і міцності. Дівчина відмовилася скуштувати фрукт, бо їй треба “на пляцок”, купила яблука та пішла собі далі когось чекати, дивлячись щопівхвилини на телефон у чохлі з блискітками, які так радісно сяяли на сонці.

Ще за кілька хвилин повз мене неквапом проходить вагітна жіночка. “Беріть яблука, вам треба, – кажу і вказую на живіт. – Ще й тільки сьогодні майбутнім мамам знижки”. Майбутня мама зреагувала. “Потрапила рибка в сітку, не відпущу без яблук”, – вже по-професійному розмірковую я. Дівчина покуштувала, каже, що хоче зо два кілограми. Я набираю повний пакет яблук, штук п’ятнадцять, і простягаю його своїй оптовій клієнтці. “З двохсотки решта буде?” – недовірливо питає вона. Кажу, що буде. Жінка ще більш недовірливо простягає 200 гривень, я відраховую їй 180 і на додачу п’ять гривень “ексклюзивної знижки для майбутніх мам”.

Лишилось у мене ще декілька яблук, що на кілограм ну зовсім не тягнуть.

Поки обслуговував попереднього покупця, до мене підійшла ціла сім’я. Спитали ціну на фрукти, побачили, що жінка забирає майже все, пішли геть. Мені було шкода відпускати останнього клієнта, ще й нема куди подіти кілька останніх плодів. Я вже не знав, що робити. Дивився вслід тій сім’ї і вже готовий був наздоганяти їх, щоб продати залишки. Аж тут трапилося диво – до мене підійшла туристка й почала розпитувати про Івано-Франківськ. Я віджартувався, що нічого їй не розповім, доки фрукти не продам. Дівчина сказала, що яблука їсть тільки порізаними, а ножа з собою не має. Я був готовий продати їй яблука навіть із ножем, щоби вже позбутися тих декількох плодів. Все-таки мені вдалося схилити гостю нашого міста купити мої яблука за п’ять гривень. Я був дуже гордий за себе й те, що за неповні півтори години зміг продати десять кілограмів яблук. Навіть не так, бо купив я десять кілограмів, а продав трішки більше.

Замість епілогу

За півтори години я встиг продати повну торбу яблук, мені ніхто не заважав, люди реагували скоріш позитивно, ніж негативно, і все було добре. Майже ніхто не звертав уваги на те, що я не зважую товар. Тож, крім “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!”, додати владі нічого не можу.

Автор: Олександр ЗАСЛАВСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 12

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Читайте також: Провокація. Банківська картка батьків у руках дитини

Провокація. Випробовуємо домофонну систему на безпечність

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...