Без права на помилку. Як працює вибухотехнічна служба на Прикарпатті

Часто франківцям доводилося покидати приміщення через замінування. Такі повідомлення з’являються чи не щотижня, й на них обов’язково реагує вибухотехнічна служба. І якщо для когось замінування є просто жартом, а евакуація видається грою, то для вибухотехніків це робота. Вона і вдень, і вночі вимагає повної бойової готовності. І найголовніше – повернутися живим. Франківські вибухотехніки ексклюзивно розповіли “МІСТУ” про свою роботу. Кажуть, не звикли до афішувань.

Все почалося у п’ятницю 13-го

Вибухотехнічний підрозділ запрацював на Прикарпатті у 1997 році при Івано-Франківському науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС. Сама служба в Україні з’явилася 1995 року, в п’ятницю, 13 червня. Якщо вірити забобонам, це чорний день, проте сапери цим не переймаються.

Їх основними завданнями є огляд, транспортування, знешкодження, розряджання вибухонебезпечних предметів. Крім цього, протидія тероризму у сфері застосування саморобних вибухових пристроїв та проведення вибухотехнічної експертизи.

При переході з “міліції” в “поліцію” у 2015 році відбулися зміни: вибухотехніків від’єднали від структури НДКЦ, вони стали окремим підрозділом, який охоплює цілу область.

З 2001 року офісне приміщення вибухотехніків розташоване на вулиці Мазепи. Саме звідси вони виїжджають у найвіддаленіші куточки Прикарпаття. “Це вузькопрофільна професія. У відділах поліції області немає такого напрямку, як вибухотехнічна служба, і немає відповідальних осіб, – каже молодший інспектор-вибухотехнік Роман Дзібій. – Ми є одним підрозділом. У разі позаштатних ситуацій на території області виїжджаємо з Івано-Франківська”.

Від початку року прикарпатські вибухотехніки 253 рази виїздили на перевірки. А за 2016 рік таких викликів було всього 250. До цієї кількості, крім замінувань, входять профілактичні огляди, бойове навчання із застосуванням вибухових матеріалів, вибухи і превентивні заходи (заняття в школах та навчальних закладах). За 2017 рік в області сталося вісім вибухів. Крім того, вибухотехніки вилучили 5,5 кг вибухових речовин, 70 боєприпасів і 116 муляжів.

Ті, котрі ризикують життям

У будь-який час черговий може повідомити про виклик. Хлопці свідомо звук у телефонах не вимикають, бо кожна хвилина дорога. Часто їм доводиться виїжджати на виклики по кілька разів на добу. Працює у підрозділі, який обслуговує цілу область, лише четверо людей. Ще двох не вистачає. Найдовше на службі Роман Дзібій – з 2012 року. Сміючись, каже, що “пройшов” не через одного начальника поліції.

Цікаво, що від 2013 і до 2015 року усі завдання виконував сам. Як вдавалося справлятися, важко пояснити. “Я перестав дивитися на цю складність як на щось таке, що не можна перебороти. Буває важко, але я знаю, що це треба виконати. Коли ти вперше виїжджаєш на виклик, це емоційно непросто, є певний страх. Але знаєш, що все залежить від тебе. Тому варто відкинути думки і почати працювати, а коли завершив, то ніби народжуєшся вдруге”, – ділиться Роман Дзібій.

Собака у роботі допомагає неабияк. Тварина має знати запахи різних вибухівок, аби спрацювати на відмінно.

Раніше викликів було менше, а на службу шукали ще трьох працівників. Проте знайти підходящих нелегко. Крім того, є вимоги щодо освіти: інженера-сапера, хіміка-технолога з виробництва вибухівки або цивільного підривника. Ще однією проблемою стала заробітна плата, яка за часів міліції була вкрай низькою, а ризики для життя – щоденні.

У 2015 році прийшла підмога: на роботу взяли сапера Андрія Геника, котрий зацікавився криміналістикою, почав працювати в НДКЦ, а згодом – у вибухотехнічній службі. Рідні й досі не розуміють, що він робить. “Мама донедавна не знала, де я працюю, – з усмішкою каже старший інспектор-вибухотехнік. – Специфіку роботи пояснював по-іншому, бо переживають. Щодо ризиків для життя – не думаю про це. Як же тоді працювати ефективно, якщо постійно боятися своєї роботи? Я абстрагуюся. Думаю, як та чи інша ситуація виникла і як запобігти негативним наслідкам”.

Навесні 2017 року у підрозділ взяли ще двох працівників: старшого інспектора-кінолога з пошуку вибухових речовин і зброї Андрія Попацу, який працював у кінологічному центрі поліції Івано-Франківська, та молодшого інспектора-кінолога з пошуку вибухових речовин і зброї Юрія Хвалковського, який раніше служив у батальйоні поліції “Івано-Франківськ”.

У вибухотехніків нема різниці – начальник чи підлеглий, бо працюють у команді. Кажуть, що на роботі колеги, опісля неї – друзі. Позивних не мають, звертаються один до одного по батькові. Пригадують, як поїхали в район на відпрацювання, а за деякий час надійшло повідомлення про складніший випадок зовсім з іншого кінця області… А до приїзду вибухотехніків ніхто нічого не робить.

“Ми розуміємо, що цю роботу потрібно виконувати. Якщо не буде кому, то може статися непоправне, – пояснює Роман Дзібій. – Загалом, це як хобі: ти його або любиш, або це не твоє”. Якби не любили, то б не служили тут. “Мої рідні певні, що я працюю лише з собаками. Розуміють і знають, що вибухотехнічний відділ, але не уявляють, з чим реально маю справу”, – додає Андрій Попаца.

Без неї ніяк

А ще у команді є жінка. Її звуть Соня, вона працює з вибухотехніками уже чотири роки. Без неї ніяк, кажуть хлопці. Дівчинка народилася у вольєрі, і відтоді з нею займається кінолог Андрій Попаца. Крім Соні, він тренує ще одного собаку. З досвіду знає, що заміну треба готувати, як би це сумно не звучало.

Сапери і кінологи не приховують, що собака у роботі допомагає неабияк. Тварина має знати запахи різних вибухівок, аби спрацювати на відмінно. Кінолог і собака – одне ціле. Пес відчуває людські хвилювання і стрес. Проте вдається Соня і до жіночих хитрощів: якщо щось не подобається або втомлена – робить вигляд, наче спить. Хлопці сміються, мовляв, жінка та й годі. “Собака – не механічний пристрій. У неї, як і в людини, деколи є наснага до роботи, а деколи – ні. Кліматичні умови також впливають на настрій”. Такого, аби Соня підвела в роботі, ніхто не пам’ятає, вона завжди старається і знає свою справу.

Буває так, що собака вагається, реагуючи на той чи інший об’єкт. Тоді до небезпечної знахідки тварину запускають повторно, а інколи кличуть ще й іншого собаку. Проте сапер повинен усе ретельно перевірити кілька разів. Адже собак вчать на стандартних вибухових речовинах, а є ще саморобні. Для кращого результату, пояснює кінолог, слід “дати тварині волю” – вона має погуляти і ознайомитися з місцем. Далі кінолог прямує із псом до небезпеки. Якщо чотирилапий друг зацікавився, то обнюхує і позначає це – сідає або лягає поруч. Опісля працюють сапери.

Як розповідають хлопці, собака усе сприймає як гру, адже думає, що шукає свою улюблену річ. Для цього на навчаннях кінологи виставляють багато коробок, де в одній макет вибухового пристрою. Тварина повинна знайти потрібну. На заняттях відпрацювання різноманітні. “Не можна собаку вчити лише чогось одного. Ми не працюємо тільки з коробками. Спеціально ускладнюємо завдання: запаковуємо глибше і висоту регулюємо”, – додають фахівці.

Замість робота – людина

За часів міліції матеріально-технічне забезпечення у підрозділі було мізерним: бронежилети, стара валіза і один маніпулятор (річ, якою забирають з місця невідомий пакет). А от у 2016 році закупили потрібного більш ніж на півмільйона гривень: одяг, статичні браслети, інструменти для пошуку вибухівки, бронежилети та автомобіль. Зараз планують придбати вибухозахисний костюм. З ним безпечніше, хоча стовідсоткового захисту він не дає.

“Костюм – технічний засіб, яким треба вміти користуватися. У нас є стандартні правила, аби не наражати себе на небезпеку і мінімізувати при вибуху дію пристрою на тіло людини. На техніку покладатися не можна”, – наголошує Роман Дзібій. Втім, якщо у сусідній Львівській області є автомобільна вибухотехнічна лабораторія з сучасним 40-кілограмовим вибухозахисним костюмом і до вибухівки під’їжджає робот, то на Прикарпатті цю функцію виконує вибухотехнік, ризикуючи власним життям. Хлопці звикли, бо упевнені: якщо боятися, то не варто й братися за таку роботу. Проте на виклику вибухотехніки зобов’язані обстежувати абсолютно всі приміщення у будинку, який нібито замінований – від підвалу аж до горища.

Зараз багато повідомлень надходить через смс-сповіщення з непідконтрольних Україні територій. Але, на щастя, жодне з них не підтвердилося. На запитання, чи не виникало у саперів бажання не поспішати, адже часто виїзди фіктивні, Дзібій відповідає: “Про це навіть думати не треба. Інструкція чітко визначає, що кожний виклик слід приймати як бойовий. Розслаблятися не можна. Сапер, який розслабляється – поганий сапер. Треба розуміти, що людину можна привчити до чогось, а потім здійснити те, що потрібно. Тобто, підірвати. Втрата пильності неприпустима. Сапер має звертати увагу на найменші деталі”.

Бойова готовність

Щодо графіка роботи, то він ненормований: 24 на 7. Офіційно, згідно з розпорядком, вибухотехніки працюють з 9:00 до 18:00 у будні. Але це лише формальність, бо виклики графіку не підпорядковуються. Вночі, залежно від складності виклику, реагують або усім складом, або один сапер і кінолог з собакою. Зустрічаються на базі, далі – місце події. На замінування виїжджають усі служби: патрульні, рятувальники, медики, газовики та електрики. Допоки сапери не приїхали і не оглянули територію на наявність вторинних предметів, ніхто з правоохоронців не має права входити.

Найнебезпечніші для саперів моменти підходу і відходу. Коли підходиш, не знаєш, що там, а коли відходиш – не знаєш, коли спрацює

Кожен випадок індивідуальний. До невідомого пакунка підходять завжди перехрестившись і промовивши колективно “З Богом”. Хтось сміється, мовляв, ходять якісь там, але сапери точно знають, що роблять. “Були різні ситуації. Багато хто не розуміє. Але ми це робимо, щоб убезпечити вас. Найнебезпечніші для саперів моменти підходу і відходу. Коли підходиш, не знаєш, що там, а коли відходиш – не знаєш, коли спрацює”, – розповідає Дзібій. Якщо собака зреагує, то радяться. Працюють дистанційно. Якщо виявили небезпечний предмет і його можна транспортувати – роблять це, якщо ж ні – знешкоджують на місці. Знахідку виносять за допомогою маніпулятора на вулицю і накривають спеціальним контейнером високого тиску. Опісля підривають на місці.

Коли підходиш – адреналін зашкалює. Та головне, щоб кількість виїздів відповідала кількості приїздів”, – зауважив Андрій Геник. Простіше кажучи, повернутися живими. Тому потрібен холодний розум. Вибухотехніки певні, що розуміння власних дій дозволить уникнути критичних наслідків. У 2003 році трапилася трагедія у підрозділі: при виконанні, прикриваючи собою громадян, загинув сапер Дмитро Кисилиця. Втім, не кожен вибух призводить до смерті. Важливо правильно підійти, аби мінімізувати загрозу. Для цього потрібно бути на “ти” з вибуховими пристроями. На питання, без чого не можна їхати на виклик, відповідають усією командою: “Без бронежилета і каски: завжди треба мати при собі засоби індивідуального захисту”. Після кожної події відбувається документування.

Сапер має вдосконалюватися

Якщо немає викликів, це не означає, що у саперів вихідний. Бо постійно проводяться навчання. “Як поводитися з вибухонебезпечними об’єктами – це не те саме, що завчити, здати й забути. Сапер постійно має вдосконалюватися. Треба стежити за змінами. Вивчати електротехніку. Адже є різні датчики, з яких можна зробити вибухонебезпечний пристрій”, – міркує Роман Дзібій.

До речі, вихідні чи святкові дні для хлопців важчі, ніж робочі. На масових заходах вони виконують роботу перед їх початком, приміром, до концерту чи футбольного матчу. Працюють оперативно і тихо.
А наостанок розмови звертаються до читачів “МІСТА”: “Якщо Ви побачили невідомий предмет – не чіпайте його, а телефонуйте на лінію “102”. Також здавайте боєприпаси – не тримайте їх. А ті, хто телефонує і жартома повідомляє про замінування, пам’ятайте: це кримінальна відповідальність”.

Автор: Лідія БОЙКО

Фото: Богдан ДОСЮК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 13

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...