Торкнутися до побуту самого серця Америки: як письменниця з Франківська подорожувала

Ольга Деркачова – письменниця, професор кафедри педагогіки початкової освіти педагогічного факультету ПНУ ім. В. Стефаника, член Національної спілки письменників України. Одружена. Виховує сина. Цього літа мала можливість пожити в США протягом тижня – у Нью-Йорку проходив міжнародний симпозіум, присвячений роботі з соціальними групами. Ольга Деркачова презентувала виступ про творчопис, що його вона проводила в Краматорську для дітей. Йшлося про те, яким чином цей вид творчості може допомогти малечі пережити травму війни.

Бруклін безпечніший, ніж наша Пасічна

У США Нью-Йорк вважають серцем країни. В моєму серці він точно залишився. Туристичні поїздки мало що дають для пізнання країни – ти начебто все бачиш, але якось поверхово… Це, звісно, трохи краще, ніж дивитися телепередачу про країну, але все одно немає можливості торкнутися до побуту. Я мала таку змогу.

Якщо раніше завжди знаходила собі хостел десь у центрі, то у Нью-Йорку вони там настільки дорогі, що довелося шукати житло у більш віддалених районах. Я мешкала в афроамериканському Брукліні. До речі, це не так страшно, як може здатися на перший погляд. Наші Пасічна чи Каскад значно небезпечніші пізно ввечері. Я не шкодую про свій вибір, адже пережила масу незвичних відчуттів, наприклад, бути єдиною білою жінкою в громадському транспорті. А в крамницях часто запитували, чи я бува не соціальний працівник.

У Брукліні мені сподобався високий рівень безпеки. Не тому, що місцеві такі хороші й правильні (як на мене, люди повсюди однакові), просто там суворий контроль за безпекою. Кому я потрібна, якщо чи не на кожному кроці натикані відеокамери спостереження, а вулицями постійно їздить поліцейська машина? Хоча американці розповідали, що у Нью-Йорку є такі райони, куди навіть поліція рідко навідується.

У метро не читають Канта

У місцевому побуті мене вразило чітке сортування сміття. У тому ж хостелі на кухні стояло кілька контейнерів, кожен із яких підписаний. Ніхто не контролює, чи вкинули сміття у правильний контейнер, при цьому все працює без проблем.

У міських парках є ділянки для вигулу собак – окремо для великих і маленьких. Також є територія для дітей, куди дорослі без малечі не можуть заходити – таким чином намагаються запобігти кіднепінгу. До Нью-Йоркського університету я діставалася автобусом, потім на метро.

У недорогих крамничках і забігайлівках не приймають купюри в п’ятдесят і сто доларів – бояться підробки

Завжди, коли планую їхати за кордон, дізнаюся про особливості місцевого транспорту: скільки коштує, де купувати квитки тощо. Добре, що так само я зробила і перед мандрівкою до США. Проїзд там коштує 2,75 долара, проте, якщо даєш більшу суму, приміром, купюру в п’ять доларів, решту не повертають і відсилають пасажира розмінювати гроші. Тому треба або мати цю суму монетами, або придбати проїзний квиток. Якби я заздалегідь не знала цих тонкощів, то уявіть, яким би веселим був мій ранок.

У недорогих крамничках і забігайлівках не приймають купюри в п’ятдесят і сто доларів – бояться підробки. Однак це не проблема – такі купюри можна розміняти в будь-якому банку. Я просто витягала жменю монет і простягала їх продавцю чи офіціанту. При цьому на мене ніде не фиркнули: “Ви що, під церквою це назбирали?”. Мовчу вже про те, що ніхто собі не дозволив давати мені решту цукерками чи коробками з сірниками.

Вкотре розумію, що наша агресія і роздратування зумовлені недостатньо комфортними побутовими умовами. Коли в автобусі тобі так холодно, що ноги німіють, чи так спекотно, аж задихаєшся, звісно, що виходиш звідтіля не в найкращому гуморі. Тоді у Нью-Йорку була сильна спека – десь градусів 40, але в автобусі й метро працював кондиціонер. І ніхто не скиглив, аби його вимкнули, бо йому холодно. Якщо ти змерз – одягни кофтинку, але не заважай комфорту інших людей.

Їдучи в метро, американці зазвичай читають якісь книги. Я не була б собою, якби не позазирала, аби дізнатися, що саме. Звісно, це не імперативи Канта, а так само, як і, мабуть, будь-де, масова література.

У Нью-Йорку не заморочуються, як хто вбраний. Ніхто нікого не засуджує за одяг. Якби в Івано-Франківську місцеві бабусі побачили на вулиці так одягнених людей, то почали би, певно, одразу хреститися

Не заморочуються, як хто вбраний

Мені дуже сподобалося, що у Нью-Йорку не заморочуються, як хто вбраний. Ніхто нікого не засуджує за одяг. Якби в Івано-Франківську місцеві бабусі побачили на вулиці так одягнених людей, то почали би, певно, одразу хреститися: “Йой, звідки воно таке взялося?.. Куди мама-тато дивляться?..”. В Америці твої вбрання і зовнішність – це суто твої проблеми. Якщо хтось гуляє надворі в піжамі – отже, йому так хочеться, має відповідний настрій. Там людину не зустрічають за “обгорткою”.

Навіть під час симпозіуму учасники були одягнені надзвичайно просто – так, як їм зручно. Я не бачила дорогих костюмів чи суконь, взуття на високих підборах, зачісок із начісуванням. Якщо ти не у вишуканому вбранні, це зовсім не свідчить про твою тупість чи неповагу до інших. Я б виявила неповагу, якби погано виголосила доповідь або ж не подякувала за надану можливість приїхати.

До речі, американці також не розцінювали як неповагу, якщо хтось із учасників перекушував, наприклад сандвічем, просто в залі, де проходили виступи. В нас це вважають моветоном, але, з іншого боку, ми ж не знаємо, які в тієї чи іншої людини, наприклад, проблеми зі здоров’ям. А може, їй вкрай важливо щось з’їсти в певні години?

Тямлять у треш-мистецтві

Особливість закордонних конференцій у тому, що там не дбають про культурно-розважальну програму для учасників, як це звикли робити в Україні. Тож культурний Нью-Йорк я пізнавала самотужки за власним сценарієм.

Найперше вразив природничий музей, де можна одразу проводити уроки для школярів. Не знадобляться навіть підручники з природничих наук. У тому музеї було все: починаючи від мінералів та рослин і закінчуючи етнічними групами.

Звісно, я завітала до музею сучасного мистецтва. І зрозуміла: те, що нам в Івано-Франківську намагаються тицьнути як сучасний мистецький твір, зовсім не є таким. Кожна інсталяція має зрозумілу і цікаву концепцію, а також назву, яка промовисто розповідає про об’єкт. Так, в Америці теж є треш-мистецтво, але принаймні ви його не споглядаєте в брудному, смердючому, задимленому від цигарок приміщенні.
Безумовно, не обійшлося без центральної книгарні, яка розкинулася аж на три поверхи. Там я зависла на півдня. Приємно здивували численні акційні ціни. Можна було придбати книжку всього за долар.
Як правило, такі акції стосуються не лише старомодних книг, а й тих, що приурочені до певної події. Наприклад, під час мого перебування у Нью-Йорку якраз проходив гей-парад. Тож усю ЛГБТ-літературу можна було дешево купити. Я вирішила не проґавити нагоду і придбала видання з науковими дослідженнями щодо нетрадиційної орієнтації.

До речі, ті установи (крамниці, кав’ярні тощо), які підтримували парад, вивісили прапори ЛГБТ-спільноти. І ніхто їм вікна не бив і прапори не шматував. Але повсюди було повно поліції.

Також я часто заходила в дорогі крамниці з одягом. Просто з допитливості. Наче на екскурсію. Однак мене більше цікавило не вбрання, а атмосфера. Це майже завжди легкий приємний аромат парфумів, спокійна музика. Продавчині весь час стоять – очевидно, їм заборонено сідати. Спершу з відвідувачем крамниці вітаються, запитують, чи можуть допомогти. У разі відмови одразу дають спокій. Звісно ж, ніхто не дорікає, мовляв, чого це ви все перемацали, але так нічого й не купили…

На Брайтон-Біч – російськомовні

Я не могла не скупатися в океані. Пляж розташований у районі Брайтон-Біч, де живуть переважно російськомовні. Іноді можна було почути й українську. Коли гуляла пляжем, до мене долітали уривки з різних розмов, здебільшого лунали “авторитетні” думки про те, як краще керувати Росією, Україною, грати в футбол і т. д.

Коли заходиш до кав’ярні на Брайтон-Біч, до тебе звертаються англійською мовою, яка все-таки залишається першою. Адже це державна мова країни, в якій ти перебуваєш. І з цього ніхто не робить трагедії, не скаржиться, що його гноблять.

Декотрі тамтешні емігранти певні – немає потреби вивчати англійську, адже всі навколо й так спілкуються російською. І вони далі продовжують мити умивальники. Їх це влаштовує.

У США левова частка соціальної роботи сфокусована на емігрантах, їхній адаптації до американського побуту

Соціальна робота – за покликом серця

Методика соціальної роботи в США зовсім інша, ніж в Україні. Я вкотре переконалася – перш ніж щось запозичувати, треба вивчити його історію становлення, взяти до уваги національні особливості.
У США левова частка соціальної роботи сфокусована на емігрантах, їхній адаптації до американського побуту. Також багато уваги приділяють дітям, котрі постраждали від насилля дорослих, жінкам, що стали жертвами чоловіків-деспотів. Багато соціальних працівників мають доволі малу заробітну плату, але роками сумлінно виконують свою роботу, бо йдуть за покликом серця.

З колегами-американцями я здебільшого спілкувалася на наукові теми. Ми не обговорювали побуту, цінової політики… Зрозуміло, що вони цікавилися ситуацією в Україні, однак перед тим обов’язково уточнювали, чи можна про це запитати. Тобто, не було фамільярних запитань на кшталт: “Ну що там у вас? Стріляють?”. У свою чергу я хотіла дізнатися про ставлення американців до нового президента. Вони делікатно мовчали.

 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...