Євген Нищук: “Мені вдалося переконати, що Мінкульт – це важливо”

Спочатку міністра культури України Євгена Нищука звинувачували в тому, що посаду він отримав тільки за революційні заслуги і що з нею робити, не знає. Але вже за свій перший нетривалий термін в уряді Нищук запустив кілька важливих ініціатив, включно зі входженням України до найбільшої програми ЄС із підтримки культурних проектів “Креативна Європа”.

Каже, що значний акторський досвід неабияк допомагає під час робочих буднів у міністерстві. Хоча Євген Нищук і досі грає в театрі. Щоправда, лише іноді – для відновлення душевної рівноваги.

“МІСТО” поспілкувалося з міністром культури України, до речі, корінним іванофранківцем, під час конференції “Європейський та український рік культурної спадщини: співпраця, перспективи, виклики”, що відбулася у столиці Прикарпаття вперше.

Пане Євгене, з чим у вас асоціюється Івано-Франківськ?

З дитинством, юністю. Найперше згадується вулиця Франка – нею я ходив до школи. Палац Потоцьких – дуже потужний енергетичний центр міста, де може вирувати культурне життя. В Івано-Франківську намагаюся бути хоча б раз на два місяці. Тут і досі живуть мама і брат. Батько, на жаль, кілька років тому відійшов у інший світ, тому їду насамперед до нього на могилу, запалити свічку. Там також похований і мій середній брат, який 10 років тому загинув при виконанні службових обов’язків у міліції. Старший брат Богдан зараз працює у “Водоекотехпромі”.

Найперше згадується вулиця Франка – нею я ходив до школи. Палац Потоцьких – дуже потужний енергетичний центр міста, де може вирувати культурне життя. В Івано-Франківську намагаюся бути хоча б раз на два місяці.

Під час конференції багато говорили про відновлення об’єктів культурної спадщини…

Коли ми говоримо про відновлення об’єктів культурної спадщини, маємо розуміти, що тут мало просто помалювати фасад і відреставрувати його. Важливо подумати, що буде далі, чи справді лише музейний експонат. Адже зараз у Європі та світі загалом розвиваються зовсім інші тенденції в реновації таких об’єктів. Важливо мислити на перспективу. Наприклад, простір, де розташований реанімований об’єкт, можна трансформувати у виставкову залу. Розумієте, про що я? У звичайний музей можна вдихнути життя і перетворити його, скажімо, на палац, де відбуватимуться різні креативні дійства.

В Івано-Франківську є такі цікаві об’єкти, які могли би слугувати платформою для подальшого культурного розвитку творчих ідей?

Під час нинішньої конференції ми говорили про Палац Потоцьких. Дискутуючи про його відновлення, знов-таки, найперше треба визначитися, чим він слугуватиме в подальшому. Громада має сказати, що вона хоче там бачити і робити. Часто цю функцію перекладають на Мінкульт. Але насправді ми повинні лише допомогти втілити той чи інший мистецький задум. Тепер для цієї мети ми створили Український культурний фонд, який на конкурсній основі реалізовуватиме фінансову підтримку.

Які найчастіші корупційні схеми в охороні пам’яток культурної спадщини?

Є кілька напрямків. Найперше, це маніпуляції з пам’яткоохоронним статусом. Місцевий орган охорони культурної спадщини включає певний об’єкт у перелік щойно виявлених пам’яток, а потім за домовленістю із забудовниками просто забирає з цього переліку, навіть не вносячи відповідне подання до Мінкультури. Саме тому ми зараз зосередили свою роботу на наповненні державного реєстру пам’ятками.

Друге – це погодження містобудівних перетворень в історичних ареалах, в охоронних зонах пам’яток. Особливо гостро стоїть питання в історичних населених місцях, де не затверджені історико-архітектурні опорні плани (ІАОП), а це досі більшість історичних населених місць. Разом із тим, на сьогодні маємо позитивну динаміку – за останні півтора року Мінкультури затвердило більше ІАОП, ніж за весь час до цього. Але навіть попри це їх усього трохи більше 20% від загальної кількості історичних місць. Однак будівельні лобісти роблять усе, аби затягнути цей процес.

Не можу не згадати інститут ІМО (історико-містобудівне обґрунтування). Його називають найбільш корумпованим. Ми наразі на шляху до повної відмови від погодження цього документа. Але неправильним було би стверджувати, що його існування не має жодного сенсу. Насправді в багатьох випадках за відсутності розроблених охоронних зон пам’яток (до речі, такі встановлені лише щодо 9% пам’яток) та режимів їхнього використання ІМО могло би стати тим документом, який зберігає історичне середовище до затвердження ІАОП.

Коли ви тільки обійняли посаду, багато хто не сприймав Мінкульт серйозно. Ви тоді казали, що одним із ваших перших завдань є переконати політичну еліту, що Міністерство культури – це важливо. Вам вдалося?

Без зайвої скромності скажу, що більшою мірою вдалося. І цьому є конкретні підтвердження. Тепер на всіх промовах державного характеру говорять про важливість культурного простору. За даними 2016 року, ВВП сфери культури сягає 4,5%, а це більше, ніж будівельний бізнес. Тобто сфера культури здатна ще й заробляти гроші. Наступного року її фінансування збільшать на півтора мільярда.

Коли в 2014-му я прийшов на посаду, то на підтримку українського кінематографа з держбюджету виділяли лише 29 млн грн. Цьогоріч нашій команді вдалося збільшити цю суму до 500 млн грн. А наступного року сума може сягнути мільярда. При цьому ми передбачаємо також збільшення уваги до української анімації, а також частково телевізійного продукту – серіалів українською мовою. Хіба це не успіх? Кіно – чудовий спосіб формувати суспільне мислення. Окрім цього, створено Інститут книги, який реалізуватиме підтримку видавництв, авторів, закупівлю книг тощо.

Коли в 2014-му я прийшов на посаду, то на підтримку українського кінематографа з держбюджету виділяли лише 29 млн грн. Цьогоріч нашій команді вдалося збільшити цю суму до 500 млн грн.

Як щодо реформування музеїв? Наразі більшості людей там нудно…

Дійсно, хочеться, аби відвідувачу закортіло прийти до музею вдруге, втретє, вдесяте. Тому треба починати вчитися дивувати. Зокрема, саме тому ми почали обговорення у професійній спільноті створення так званого Інституту музеїв, який би займався стратегуванням розвитку музейної справи в Україні. Йдеться про кардинальне осучаснення музеїв зі збереженням традиційного музейного простору. Однак це має бути ініціатива і концепція креативної громади. А гроші знайдуться. Тим паче, зараз на місцях у рамках децентралізації зосереджений значний фінансовий ресурс. Іноді під кінець року навіть кажуть про наявність невикористаних коштів у сфері культури – бо не мали опрацьованої підготовленої програми. Над такою концепцією мають працювати професіонали, а держава повинна підтримати готову свіжу ідею.

Нещодавно Міністерство оголосило про початок відкритого архітектурного конкурсу на проект Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Такий рівень підготовки та організації проведення конкурсу без перебільшення є першим досвідом для України – досі подібних у нашій країні ще не було. Зокрема, це стосується високого рівня вимог, у тому числі технічних, під час відбору учасників конкурсу, створення рівних умов та критеріїв для кожного із заявників. Організатором конкурсу на відкритому тендері визначено потужну німецьку компанію. За результатами перших етапів роботи членів конкурсного журі, до якого, окрім фахівців у сфері архітектури з усього світу, долучились також члени родин Героїв Небесної Сотні, на номінацію “Музей Революції Гідності” було відібрано 15 команд та, відповідно, 13 команд на створення Меморіалу. Наші іноземні партнери побували у таких важливих для усіх нас місцях Революції Гідності, де й буде реалізовуватися проект, почули реальні історії очевидців. Люди були вражені, бо наочно побачили те, за чим увесь світ у 2013-2014 рр. спостерігав в Інтернеті й на ТБ. Плануємо, що вже 20 лютого 2018 року матимемо проект-переможець Меморіальної частини, а у червні – Музейної.

У вас багато досягнень на посаді, а як щодо невдач?

Безперечно, ніхто не досконалий. Є певні моменти, які не повністю залежать від нас, зокрема в частині законотворення. Але тут ми покладаємо надії на наших колег-депутатів, аби спільними зусиллями зрушити справу. З-поміж іншого, я б хотів, аби в Україні нарешті почав діяти закон про меценатство. Нам вкрай потрібні зміни до податкового кодексу, які би давали можливість особі чи компанії, котра вкладає гроші в мистецтво чи збереження культурної спадщини, мати певні податкові пільги. Нам часто закидають, мовляв, у США немає міністерства культури. Але там філантропська система, де кожен мистецький заклад (музична школа, театр тощо) має свого мецената, якому це вигідно – окрім реклами власного імені, він також отримує податкові пільги.

Як гадаєте, мистецтво може бути поза політикою?

Варто розмежовувати поняття політики і громадянської позиції. Я за те, аби митець був поза політичними партіями, адже історії відомі приклади, як імена відомих та знаменитих використовували заради піару або в політичних іграх. Але, з іншого боку, митці, культурні діячі мають усвідомлювати – їхня громадянська позиція надзвичайно важлива, адже до неї дослухаються сотні, ба навіть тисячі інших людей.

Як ставитеся до того, що виступи декотрих українських виконавців бойкотують в Україні?

Думаю, що це найдієвіший метод впливу на них. Люди часто скаржаться у Мінкульт, мовляв, подивіться, як це так, що той чи інший проросійський артист вільно виступає в містах України. Але насправді на такого виконавця немає державної управи. Єдине, що може закликати його до совісті – гнів аудиторії.

Чи вплинула якимось чином акторська професія на вашу нинішню посаду?

Мені це допомагає. Я можу за короткий час опрацювати великі пласти інформації, швидко зосереджуюся і запам’ятовую. Також акторський досвід залишив у мені чутливість до людей. З іншого боку, я реагую на речі, на які інші чиновники навіть не звертають уваги: “Євгене, ти що? Не переймайся. У мене таке кожен день трапляється”. Наприклад, я й досі болісно можу сприймати невиправдано гнівні пости в Фейсбуці стосовно якихось моїх дій чи висловлювань. Я не встигаю всім відповідати, та й чи варто – якщо зачепишся, то вже надовго, і зрештою навряд чи щось комусь доведеш.

Ви й досі граєте в театрі?

Лише на вихідних і в декотрих знакових виставах, наприклад, “Три товариші” за Ремарком, “Момент кохання” за Винниченком. Десь раз на півроку я підмінюю Остапа Ступку в ролі Фігаро. Гра в театрі – це моя віддушина. А також дієвий спосіб зберегти чудову фізичну форму.

У кожного актора є свій типаж. У вас які ролі переважають?

Більшість людей знає мене як виконавця ролей романтичних героїв. Грати на сцені кохання – дуже нелегко. Це зможе далеко не кожен актор, іноді навіть дуже талановитим артистам не вдається відтворити це почуття.

Вам завжди вдається?

Нехай глядач судить. Але ця роль мені до душі.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 13

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Загрузка...
Loading...