Життя і творчість наставника “Станіславського феномену” Ореста Заборського

До кінця року в Івано-Франківському краєзнавчому музеї демонструватиметься виставка живопису та графіки Ореста Заборського. Це ім’я знайоме багатьом містянам, адже багаторічна викладацька праця чоловіка залишила свій слід серед різних верств населення та поколінь. Насправді мало хто з його учнів займається малюванням дотепер, але уроки рисунку, живопису, композиції не минули даремно ні для кого. Сам Орест Мар’янович сьогодні нечасто бере пензля до рук. Але в робітні митця багато створених ним праць. Є що показати. Навіть треба, бо в музеях міста їх не побачити. А в майстра є чому повчитися.

На фото: Орест Заборський

70-літній метр (нар. 1947 р. у Станіславі), художник-модерніст (постімпресіонізм, кубізм, експресіонізм та ін.) отримав свого часу освіту в дуже різних за естетичними спрямуваннями закладах: 1967 р. закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова, а в 1972 р. – Львівський поліграфічний інститут ім. І. Федорова. Вітальне, барвисте, гумористично-задерикувате світосприйняття школи Південної Пальміри в творчості Ореста Заборського співіснує з сухою, строгою, декоративною ілюстрацією дійсності Галицького П’ємонту. Але основою творчості завжди залишалися студії з натури – портрети, натюрморти, краєвиди, спостережливо схоплені і настроєво трактовані у відповідній манері. Творчість Заборського також можна поділити на два напрямки: композиції на літературні, історичні, побутові сюжети та ескізні замальовки навколишнього середовища. І там, і там прослідковуються ремінісценції на класичні прийоми течій модернізму.

Повернувшись після Одеси до Франківська, молодий художник ретельно студіював здобутки європейського мистецтва, самотужки освоюючи премудрості модернізму та естетику авангарду. Пізніше, в дев’яності, подібне завдання декларуватиме Мирослав Яремак: надолужити все, що було заборонено соцреалістичною ідеологією; охопити головні напрямки від абстракції через кубізм, сюрреалізм, дадаїзм, поп-арт, концептуалізм, мінімалізм і замкнути постмодернізмом як стилістикою, котра дозволяє грамотно поєднати все, що вже було; намалювати прогаяне – швидко і багато, щоб на живих прикладах демонструвати еволюцію.

Творчість Заборського можна поділити на два напрямки: композиції на літературні, історичні, побутові сюжети та ескізні замальовки навколишнього середовища.

Робота в художньому комбінаті в Івано-Франківську після закінчення навчання в одеському училищі була першим серйозним життєвим випробуванням. Можна лише уявити розгубленість молодого художника, який після насичених бурхливих років студентського життя потрапляє в нудну атмосферу заробітчанства. Завжди, за спогадами інтелектуала, гостро давався взнаки брак творчого середовища, затхлість спілчанської атмосфери, перманентна побутова гризня та нездорова конкуренція при отриманні замовлень.

Мов павуки в банці, воюють між собою за отримання кістки від влади. Здається, в цій організації мало що змінилося з тих часів – далі розколи, розподіли, сварки за медальки. Тому ніколи й не поривався вступати до неї. А тепер навіть не розумію, навіщо вона. Майстерні чи матеріали можна мати й без опіки спілки, а на виставки й без членства кличуть, – підсумовує спогади митець.

В місцевій СХ завжди було більше представників декоративно-прикладного мистецтва, тому художники не мали відповідного авторитету навіть у вузькому колі працівників комбінату. Мабуть, у цьому характерна особливість міста – на відміну від Львова чи Ужгорода, тут не виникло поняття мистецької школи, художник був менш поважним за різьбяра чи ткача. А відсутність навчального закладу (до 90-х) і художнього музею (до 1980 р.) дотепер творять непереборну тягу до превалювання декоративності над образністю.

Після закінчення львівського інституту з 1974 р. Орест Заборський працював учителем малювання в Івано-Франківській дитячій художній школі. Його різноспрямованість у творчості відобразилася на різноманітності почерків і способів мислення його учнів. Через школу Заборського пройшли такі різні художники, як Богдан Кузів, Микола Якимечко, Тарас Пліщ, серед учнів були й ті, що сформували художню складову “Станіславського феномену” – Володимир Мулик, Ярослав Яновський, Ростислав Котерлін та багато інших.

Митець брав активну участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках з 1969 р., отримував дипломи, але понад чверть століття утримувався від особистої репрезентації. Перша масштабна персональна виставка Ореста Заборського відбулася в Івано-Франківську 1986 року. Однак тоді не вдалося представити частину робіт – їх не пропустила офіційна цензура. В портреті “О. Заборський” пензля Опанаса Заливахи зображено молодого, але втомленого чоловіка, зелені тіні під сумними очима мовби передають настрій безнадії. І лише яскраві калинові вкраплення навколо голови портретованого привносять нотки феєричності та загадкових несподіванок. Художник, незважаючи на товаришування з Опанасом Заливахою, не був дисидентом, революціонером чи нонконформістом у мистецтві. Уважні “спостерігачі” просто не давали цього робити.

В художній школі Заборський, окрім програми малювання та володіння основами грамоти, навчав дітей головного: мистецтво – це вільний дух і тут собі можна дозволяти все. Особливо вдало це бувало на практиках у літньому таборі в Яремчі, коли пізнавалися перші ази імпресіонізму й не потрібно було «вилизувати» мальований краєвид, а мазки лягали розлого та яскраво.

Майже всі сюжетні твори Ореста Заборського базуються на реальних історіях та замальовках з натури. Одне з найкращих полотен маестро, “Танці” (1970) – динамічна, запальна оповідь про молодіжні вечори в Будинку офіцерів, а насправді портрети приятелів та колєжанок, мелодій та ритмів тогочасного життя, про найкращі його роки. Хаотична багатофігурна композиція без виразного смислового центру намальована пристрасно, темпераментно, сміливими мазками пензля. Додаткової експресії досягнуто за допомогою неприродної вивернутості тіл, голів, жестів рук і поворотів ніг зображених. Художник та співучасник дійства захоплюється молодістю, енергією, що вихлюпується з юних тіл, бажаннями, що переповнюють наївні, романтичні душі.

“Танці”, 1970 р.

Світ у творі мистецтва сприймається нами через темперамент художника, через його інтелект та індивідуальність. Темперамент проявляється в усіх деталях – від вибору сюжету до манери нанесення фарби на полотно. Вільне поводження з анатомією, коли заради виразності дозволяється порушувати пропорції. Символізм може включати в себе протиставлення “реалістичному натуралізму”, котрий, як писав ще наприкінці ХІХ ст. Альбер Ор’є, аналізуючи живопис П. Сезанна, через “короткозорі копії природи, глупу імітацію усіх її деталей, пласкі спостереження, ілюзіоністські обманки та намагання бути вірним і точним, як дагеротип, не вдовольняє жодного художника, достойного так називатися”.

На відміну від Львова чи Ужгорода, тут не виникло поняття мистецької школи, художник був менш поважним за різьбяра чи ткача.

Тепер, коли з’явився попит на оригінальний живопис 60–70-х років і до нього звертаються зацікавлені, митець без особливої радості прощається з фіксацією власних спогадів. Насправді його праці заслуговують на місце в музеї, а не лише в приватних колекціях.

У 1986-му, як уже було сказано, вдалося зробити першу і єдину за “совка” персональну виставку. Декілька робіт було “рекомендовано” не виставляти. Наприклад, до “Пляшок” (1968) виставком мав два критичних зауваження, котрі не дозволяли їх експонувати.

“Пляшок”, 1968 р.

Мало того, що, на їхню думку, робота була сповнена песимістичних настроїв, то художник ще й не промалював бліків світла на склі, а весь посуд був іноземного, а не вітчизняного виробництва.

Що ви собі дозволяєте? – нервувався літній член виставкому, виносячи вирок картині молодого художника. – Зовсім не поважати радянської дійсності. Це неподобство.

Довелося погодитися з “вагомими аргументами”. Експресивна “Катастрофа” (1979) – драматичний спогад-емоція про автомобільну аварію, в котру потрапив батько художника, намальована рік потому, суперечила “радісному життю у найщасливішій країні”, тому теж не отримала розуміння функціонерів від мистецтва.

“Катастрофа”, 1979 р.

Подібні зауваження і повчання “старших колег” надовго відбили в Ореста Заборського бажання робити персональні репрезентації. Пізніше за сприяння ЦСМу мав дві виставки графіки – в художній школі (2014), де викладав колись, та в Івано-Франківській обласній універсальній бібліотеці імені Івана Франка (2015) – як ілюстратор книжок. Цього року митець разом з Валерієм Дувіраком показував свої графічні здобутки в художньому музеї.

Робити виставки не справа художника, – такої позиції дотримується сивий чоловік дотепер і додає з усмішкою: – Але якщо хтось береться за організацію – картину принесу.

Будь-яке культурне середовище з повагою і трепетом плекає вчинки та життєву позицію, спрямовані на формування естетики того чи іншого місця. Картини художників на кшталт Ореста Заборського є предметами гордості містечкових музеїв та галерей у Європі. І це один з уроків і досвідів, котрі потрібно перейняти й систематично наслідувати тут.

Європейську людину створила спадковість, – писав Юрій Андрухович.

Перейняти й запровадити традиції поваги до минулого – одне з завдань мистецтва. Історія міста не така вже й багата на хороших художників (Осип Сорохтей, Лев-Денис Іванцев, Опанас Заливаха, Володимир Гуменний), тому картини, що вони залишили по собі, варті особливої уваги. Вони відображають час і творять дух місця, в котрому живемо.

Автор:Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 13

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Читайте також: Красивий неспокій прикарпатського скульптора Бориса Гуцуляка

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...