Віддати власне життя і забрати його у ворога. Прикарпатський боєць про межу, яку довелося перейти

Зібрався на війну – мусиш перейти дві межі: бути готовим віддати власне життя і бути готовим забрати життя ворога. 48-літній калуський боєць Віталій Гапон із позивним “Вегас” перейшов обидві. Каже, що воював не за державу, а за землю. Державу ми починаємо творити лише тепер.

Жити з цим – нестерпно

“Вегаса” не раз запитували, що він відчував, коли убивав ворога.

Віддачу прикладаю, – сумно всміхається Віталій. – У той момент більше нічого. Але потім жити з цим – нестерпно.

Гапон завжди любив зброю, колись навіть збирався мисливцем стати, але впіймав себе на думці, що заради забави не вбив би косулі – шкода. Краще стрілятиме по мішенях. Але тільки не по живих створіннях.

А на війні – люди, – опускає очі боєць. – І які би вони не були, то все однолюди. Однак, треба собі зарубати на носі: найперше – то ворог, який прийшов на твою землю.

У підлітковому віці Віталій мав прізвисько “Святий”, бо був з інтелігентної сім’ї. Але йдучи на війну, більше не почувався таким:

Тоді я став дуже злий. І перейшов важливу межу – бути готовим знищувати ворога. Бути готовим убивати. Американці дослідили, що на фронті лише 10-15% військових готові вбивати. Я перейшов цю межу в Мар’їнці. У бою. Довелося. За єдине дякую Господу – що в той період були тільки нічні бої, я не бачив, чи застрелив. У мене є товариш, який після чарки щоразу виливає душу, згадує одне й те ж: “Знаєш, Віталя, три патрони – і він уже лежить”. Той друг зараз із церкви не виходить – йому там легше.

Ще в 1985 році Гапона, тоді ще пацана, вже називали бандерівцем. Вони з однодумцями збиралися й виготовляли камуфльовану форму, надфілями випилювали тризубці (які тоді були суворо заборонені), робили синьо-жовті нашивки. Потім ішли далеко в гори (аби ніхто не бачив), вдягали ту форму і просто насолоджувалися – у ті моменти якось по-особливому трепетно почувалися справжніми українцями.

Якби мені хтось тоді сказав, що через кілька десятиліть біля пам’ятника Шухевичу в Калуші я стоятиму в одному строю з ветеранами УПА, маючи на це право як захисник Батьківщини, я би нізащо не повірив, – каже Віталій. – Я би розплакався. Заради цього варто було жити.

Коли він ішов до армії на “строчку”, батько сказав: “Хоч ти і живеш в СРСР, але завжди маєш пам’ятати, що ти вільна людина”. Він так і зробив. Найперше в усьому цінує свободу. Навіть у зоні АТО калушанину не віддавали накази, а просто говорили: “Віталь, зроби, будь ласка, так і так”.

Коли вирушав добровольцем у зону бойових дій, дружина бідкалася: “Тебе ж там можуть убити”. – “Я за це не переживаю. Якщо поляжу, ви без копійки не лишитеся – з виплатами для сімей загиблих проблем немає”. Віталій свідомо йшов на війну, як на смерть. Каже, якщо боєць не переступив межі, коли свідомо готовий на самопожертву, то не варто туди йти.

Аби пройти медкомісію у військкоматі, чоловікові довелося трохи надурити лікарів. Має гіпертонію, тож перед тим випив пігулки. Але організм таки трохи підвів – тиск усе одно був вищий від норми.

А ви уявіть собі, що я на іспиті й дуже перехвилювався, – з усмішкою сказав “Вегас”.

Цікаво, що на фронті в нього жодного разу не було проблем із тиском – там адреналін зашкалює.

“Дякував Богові, бо це передок”

Віталій Гапон – спеціаліст із ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), але зазвичай таких тримають у тилу, тож у зоні АТО боєць не хотів із цим мати справи. А ось зенітна установка (ЗУ-23-2), яка дає 4000 вистрілів на хвилину – саме те. Гапон став навідником ЗУ: “Дуже дякував Богові, бо це передок!”.

Службу починав у 2015-му під Маріуполем, де пробув два місяці. Прямих зіткнень із ворогом узагалі не було, здебільшого “мінометка”.

Коли він ішов до армії на “строчку”, батько сказав: “Хоч ти і живеш в СРСР, але завжди маєш пам’ятати, що ти вільна людина”.

Щодня о 22.00 як “добрий вечір” – з ворожого боку “концерт за заявками трудящих”, – усміхається Віталій. – Я тоді телефонував куму, який на той час на “передку” був коректувальником. Кажу йому: “Володю, по нас тут так стріляють”. Кум питає, на яку відстань від нас пролітає. Відповідаю, що десь за 150 м лягає. Він починає реготати: “Та хіба ж то стріляє?!”.

Коли “Вегас” потрапив у Мар’їнку, то нарешті зрозумів, що кум мав на увазі: “Міна 80-го калібру розірвалася на витягнуту руку від моєї голови. Якби не пригнувся – голови б не було”.

Віталій із побратимами протягом восьми місяців тримали оборону Мар’їнки. “Сєпарня” регулярно “заходила в гості”, без упину мотлошили. “Валили так, що світу білого не було видно”. Українські бійці лише відбивали атаки. Аби бодай раз піти в наступ, треба було чекати дозволу “згори”.

Коли вояки тільки зайшли в Мар’їнку, помінявши воїнів із 28-ї бригади, їх одразу попередили: “Хлопці, зараз вас зустрінуть. Від того, як дасте відсіч, залежатиме ваше подальше життя тут. Якщо облажаєтеся – буде невесело”. І вони не підвели.

На Яворівському полігоні, коли приїжджали американські інструктори, то дивувалися нашим хлопцям. Вони не могли повірити, що ми воюємо мало не кам’яними сокирами. Коли українські снайпери приїздили на курси з підвищення кваліфікації, туди ж прибули снайпери з різних куточків світу: США, Великобританії, Канади, Чечні. Запитували наших, чим ті стріляють. “Есведешкою (снайперська гвинтівка Дегтярьова – Авт.)”. Для іноземців це кам’яний вік.

Порівняно з їхньою зброєю, це все одно, що “Запорожець” і “Мерседес”, – сміється Віталій. – Іноземні снайпери показали нашим хлопцям свої приціли, в яких одразу і тепловізор, і нічник, ще й відеокамера. Коли снайпер валить ворога, це знімається на плівку. Українські бійці мало не плакали з суму. Але, з іншого боку, нам усе одно із цим дрантям якось вдається обороняти землю. Тут справа в потужній мотивації.

Дуже тяжко для Віталія було бачити на війні молодих хлопців. Коли він потрапив до “учебки”, сталося так, що з-поміж 250 чоловік майже всі були дорослого віку – від 30 до 40. Але випадково “Вегас” побачив у строю геть молодесенького юнака… Дитина ще. Він підійшов до хлопця і запитав: “Пацан! Тобі скільки років?” – “Мені 19”. – “Ти що тут робиш? Ти ж на строчці маєш бути, звідки не беруть в АТО”. – “Я вже строчку відслужив. Тепер ось сюди взяли”. Віталій мовчки розвернувся і попрямував у ліс – плакати.

Коли на передовій було найважче? 20 лютого 2015-го в Мар’їнці. Тоді ми прощалися один з одним – ворог вирішив узяти цей населений пункт. Вояки й гадки не мали, чим наступатимуть терористи. Якщо танками, то однозначна загибель – у наших не було жодного ПТУРа (протитанкова ракета – Авт.).

О 12-й дня почався артобстріл. Лупило без перекурів аж до 2-ї ночі. “Ну що, хлопці, сьогодні нам судилося героїчно загинути”, – говорили з сумними усмішками бійці. Тікати не було куди, та й сенсу не було.

Кожен усвідомлював, що зараз буде “хата”, – каже Віталій. – І тут мені телефонує побратим, запитує, де я локалізуюся. Назвав йому координати. “Віталя, не переживай, ви прикриті, – сказав він. – Я коректувальник бригадної артилерії”

. Мені як камінь з душі звалився, наче на світ народився – коли ти знаєш, що в тебе за спиною стоїть «арта», то вже нічого не страшно». Останньої миті командир бригади дав наказ, за який потім ще отримав на горіхи від вищого керівництва, – вночі наша «арта» зробила лише один залп, а українські танки гонорово заїхали в Мар’їнку (а за Мінськими домовленостями вони не мали права перебувати на «передку») та зробили урочисте коло, аби ворог добре все розгледів.

Після того залпу цілий тиждень з сєпарського боку не стріляли навіть зі стрілецької зброї, – регоче Гапон. – Перестрашилися, бідолахи. Вони нас кошмарили більш як 12 годин – і нічого, а нам вистачило всього одного залпу, аби терористи здулися, – наші хлопці ще й попали просто в ціль.

Для “Вегаса” найстрашнішим на війні було потрапити в полон. Однак це питання він для себе вирішив одразу – завжди носив із собою дві гранати. Аби запастися додатковим стимулом, ще й обстриг на голові волосся, залишивши тільки оселедець, – тепер точно не міг стати бранцем. Побачивши такого козака, ворог би просто знавіснів і зняв би той оселедець, як скальп.

Я навіть питав у священиків, чи є таке самовбивство гріхом, – каже Віталій. – Ті відповіли, що це вважається самопожертвою, а не самогубством. Для мене це важливо, бо я християнин. І не має значення, яка конфесія – байдуже, в якій церкві молитися Всевишньому.

Росіяни і москалі

Після Революції гідності Віталій думав, мовляв, західняки відстояли Майдан, а тепер їм доведеться відвойовувати Україну. Та коли калушанин потрапив на фронт, був дуже приємно здивований – східняків надзвичайно багато.

Пригадує одного командира роти, уродженця Маріуполя, старшого чоловіка, що не міг навіть речення зліпити українською – все життя розмовляв російською. Але Гапону сказав так:

Виталя, я теперьэтихмоскалей зубами грызть буду.

В зоні АТО було байдуже, якою хто мовою говорить, головне, що мета у всіх єдина. Воїн пригадує, що під час бойового злагодження більшість вояків були російськомовними, а десь через півроку хлопці якось автоматично перейшли на українську.

До речі, дружина Віталія – росіянка. Ніхто ніколи не міг би й подумати, що доля так пожартує із затятим бандерівцем. У 2014 році, коли російські війська напали, дружина сказала йому такі слова:

Аж тепер я зрозуміла те, що ти мені говорив усе життя: є москалі, і є росіяни – це абсолютно різні люди. Москалів треба знищувати.

Віталій також розповідає про батька свого побратима. Його тато був росіянином. Коли син пішов воювати, він люто процідив: “Если с Вовойчто-тослучится, я в Кремль поедуПутину глотку грызть”.

Романтики, прагматики і сволота

Всі проблеми, з якими зіштовхуються бійці після демобілізації, здебільшого починаються ще на фронті, за словами Гапона. У 2014-2015 рр. туди йшло дуже багато добровольців, але після певного часу вони побачили, що діється, а особливо деморалізувало ставлення начальства. Дуже багато командирів – совкові, з радянською закалкою, які, крім “паркету”, нічого не знали і не бачили. У зоні АТО грамотний командир – це «батя», він на вагу золота, за такого хлопці готові життя віддати. Однак у більшості випадків, на жаль, командування таке: “я пан, а ти – бидло”. Тому дуже багато воїнів розчарувалися ще на передовій. Цей стан приносили із собою на “цивілку”, а тут усе ще гірше.

Як відомо, революції планують романтики, здійснюють прагматики, а плодами користується сволота.

Віталій каже, що йому з цим було трохи легше. Калушанин завжди цікавився історією воєн, революцій, тож він уже був готовий до невтішного повороту подій – у всі часи патріотів використовували і викидали. Як відомо, революції планують романтики, здійснюють прагматики, а плодами користується сволота.

Віталія часто питають: “І за що ти туди пішов?”. А відповідь проста й завжди одна й та ж. Боєць просто бере грудку землі в руку і каже: “Ось за це! І за Україну!” – “А що таке для тебе Україна?” – “Україна – це мої діти, батьки. Але також і побратими, які захищають мою спину, і ще їхні діти й батьки”.

Ми не йшли за Пороха воювати, – замислено додає Гапон. – З ними всіма ми ще розберемося. Серйозно розберемося. У козаків тому, кого посвячували в гетьмана, не тільки вручали булаву, але й виливали на голову болото з тютюном – аби пам’ятав, що вийшов із простого народу.

Я розумію, що на “цивілці” війна вже всім набридла, – додає боєць. – Але що робити – мусимо стояти! Якби ми там не стояли, на нас би просто плюнули. Європа, і тим паче Америка, слабакам не помагає.

Вінстон Черчилль свого часу сказав: “Якщо ти не на фронті, а в тилу, то роби, що вмієш і де вмієш. І цим ти принесеш користь не лише собі, але й своїй державі”.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 14

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.