Відпустка влітку: як подорожувати з хорошим сервісом

“Зачиніть, будь ласка, двері – дим до салону тягнеться!” – моє прохання водій автобуса, який мав забрати нас з аеропорту додому, проігнорував. Лише після третього або четвертого зауваження (довелося підвищити голос) він, кілька разів огризнувшись “я в автобусі не курю”, таки зачинив двері. Минулого літа мені довелося подорожувати не на своєму авто, а скористатися послугами туристичних перевізників. Зібравши враження від цих та кількох попередніх поїздок, я дійшов висновку, що до нормального сервісу на ринку автобусних перевезень нам ще, як мовиться, сапати й сапати.

Туристичний трансфер

До аеропорту в Туреччині (як і з аеропорту до готелю) за умовами договору нас доправив туроператор, що має у своєму розпорядженні десятки малих і великих автобусів. Ті, хто відпочивав за кордоном, знають, що це переважно “мерседеси”, “фольксвагени”, “айвеко” (якщо йдеться про мікроавтобуси) або великогабаритні “неоплани”. Машини переважно білі, як і сорочки водіїв цього транспорту. В салоні температура повітря значно комфортніша, ніж за вікном. Про сморід тютюнового диму в автобусі (навіть під час стоянки), не кажучи вже про характерний запах паленої гуми чи солярки, навіть не йдеться. Багажні відділення для перевезення валіз такі чисті, що там можна було б лежати всю дорогу з аеропорту до готелю й назад, і вода після прання одягу чорною не була б. У багатьох наших автобусах, які здійснюють нерегулярні перевезення, класти валізу до багажника не хочеться. Не в усіх, звичайно, наголошую, щоб мене не звинувачували в упередженості.

Під враженням від умов трансферу на тому боці відпустки ми вийшли з терміналу аеропорту у Львові і стали роззиратися навсібіч у пошуках свого трансферу додому. На парковці стояло кілька бусиків, однак нашого серед них не було. Голос у мобільнику заявив, що водій зараз буде, певно, десь затримався в дорозі. За кілька хвилин приїхала “Сетра”. Увійшовши туди, ми зрозуміли, що комфортніше буде чекати відправки все ж на вулиці в тіні автобуса – там бодай якийсь рух повітря, хоч і такого ж гарячого, як у салоні. Водієві ж, що приїхав за пасажирами, які платять немалі гроші за весь тур “від дому – до дому”, навіть не спало на думку освіжити повітря в машині.

За якийсь час автобус рушив. Всю дорогу зі Львова до Франківська в салон із доволі відчутним шумом подавалося тепле повітря, що треба було б розцінювати як “кондиціонер у комфортабельному автобусі” (так зазвичай пишуть у рекламних проспектах туристичні фірми).

Знайти нормальний автобус

Взагалі, знайти нормальний автобус для тривалих поїздок – наприклад, зарезервувати транспорт для перевезення людей на екскурсію чи у кількаденну мандрівку, буває доволі складно, особливо в період відпусток.

На початку липня я з сім’єю мав нагоду поїхати на кілька днів до польського Замостя з групою туристів. Везла нас одна іноземна неурядова організація, що працює в Україні. Підхід до перевезення (а було нас зо три десятки, причому людей різного віку) у цієї організації завжди на високому рівні. Принаймні, намагаються вибирати найкращу з усіх пропозицій. Так от, виявилося, що добратися за кордон найнятим автобусом нам не вдасться – івано-франківські перевізники не мали права на здійснення міжнародних перевезень. А ті, що мали, вже давно були у рейсах. Довелося нам добиратися до Львова і вже там пересідати на інший, вже значно кращий автобус, чистіший, і повітря там було свіжіше. Дорогою ми розговорилися з керівником групи, яка є і директором установи, що нас запрошувала.

Вона й розповіла, що знайти відповідний транспорт для далеких поїздок складно. Іноді, замовляючи перевізника, їм навіть доводиться особисто перевіряти, чи відповідають автобуси бодай елементарним вимогам комфорту: чи працює кондиціонер, чи транспорт чистий, чи не старі в ньому накидки на кріслах, щоби людям було приємно сідати. Однак і така перевірка не є гарантією – все залежить від порядності перевізника. Були випадки, каже директор організації, що вже у день виїзду може приїхати не той автобус, який напередодні оглядали. Причини різні: водій конкретної машини захворів, колесо тріснуло чи якісь інші відмовки, а їхати треба негайно і часу на пошуки іншого транспорту вже немає. При тому, що вартість таких поїздок немала, це щонайменше непорядно з боку перевізників, обурюється жінка.

Хороший автобус – невигідно

Нашу розмову мимоволі чує другий водій автобуса, яким ми повертаємося в Україну. Чоловік перепрошує і береться пояснити ситуацію на українському ринку туристичних перевезень.

Закон, каже перевізник, дозволяє ввозити в Україну машини класу “Євро-5”. Вони мали б бути щонайменше 2008 року випуску. Але знайти такі вкрай складно. Десятирічні машини вважаються дуже хорошими, та до нас переважно потрапляють автобуси, яким по 15-20 років. Ціна на них, причому не в найкращому стані, починається від 60 тисяч євро. За машину з малим пробігом у гарному стані треба віддати 80-90 тисяч євро, залежно від того, скільки вона має осей, в якому стані двигун, салон та інші агрегати – так само, як і з будь-якими машинами. Розмитнення такого автобуса коштуватиме близько 25 тисяч євро, плюс податки, оформлення. Кінцева ціна становитиме від 90 тисяч євро. Та навіть після того, як машина вже заїхала в гараж, пускати її одразу в рейс не можна. Її необхідно розібрати: генератори, двигуни, коробку передач, ходову частину – всі вузли обов’язково треба передивитися. Машини наїжджають за кордоном великі пробіги, і їх треба оновити – це ще щонайменше тисяч п’ять євро. Загалом, близько 100 тисяч євро за один автобус. Наші перевізники не настільки багаті, щоб купувати собі такі машини. Про нові взагалі нема що говорити – їхня ціна тільки за кордоном стартує від 250 тисяч євро. Причому, це вартість найдешевшого автобуса туристичного класу. Далі – документація: дозволи, ліцензія, податкова, найм водіїв і т. д. – це все дуже дорого коштує. А вартість туристичних перевезень, наприклад, по Україні – 17 грн/км, в Європу – 0,80 євро/км. Дороги далекі, у нас в Україні вони переважно погані, автобуси старі, ламаються – їх тяжко утримувати. Заробітки не надто високі, тому навіть взяти нормальну машину в кредит нереально. Її ціну просто не вдасться відробити. Вони навіть в Європі не окуповуються. Там, щоправда, беруть нові машини в лізинг, платять кредити, транспортні видатки (вартість перевезень в Європі вища, що вигідніше). Але через 3-5 років ті автобуси продають у “третій світ”.

Ставлення водія до роботи, відповідно, залежить від стану машини. Як є за чим доглядати, каже перевізник, машина їздить по добрих дорогах, то і водій буде за нею дивитися.

Наші автобуси, навіть нові, не відповідають тим стандартам, які їм приписують. Тому іноді купити стару іноземну машину вигідніше і за ціною, і за якістю, і за комфортом, ніж нову українську. Хоч їм і присвоєний стандарт “Євро-5”, каже наш співрозмовник, вони далекі від нього.

Ремонтувати автобуси також складно – нема чим, нема де, нема за що. Хто може собі дозволити – користується послугами автосервісу, що недешево. Переважно ремонтують самі перевізники у своїх гаражах. Запчастини в нас дорожчі принаймні у кілька разів. Якщо в Європі якийсь агрегат коштує, приміром, 30 євро, то за такий самий у нас треба заплатити вже 100 євро.

Людський чинник

Але навіть якщо з автобусом усе гаразд, завжди залишається людський чинник. І не лише у ставленні водія до машини, а й до пасажирів та своїх професійних обов’язків. Найгірший варіант – аварії, від яких ніхто не застрахований. Водії автобусів – особлива категорія, вони спеціально вчаться на здійснення саме таких перевезень, мусять мати щонайменше три роки водійського стажу. Проте дорога є дорога. Нещодавній випадок на Тернопільщині, де внаслідок перекидання автобуса, який віз людей на відпочинок до Одеси, загинула жінка – сумне цьому підтвердження. Кажуть, водій на слизькій дорозі не скинув швидкості й на повороті виїхав на зустрічну, зачепив відбійник і злетів з траси.

Бувають випадки, коли пасажирів просто забувають, і вони непоодинокі. Якось наші перевізники забули одразу п’ятьох волонтерів однієї івано-франківської молодіжної організації, які їхали до Польщі рейсовим автобусом. На щастя, вони змогли зв’язатися по телефону з колегами в Україні, котрі допомогли їм повернути автобус.

А минулої осені в таку ж історію потрапив я сам. Рейсовий автобус, який здійснював перевезення з Івано-Франківська до Ополя, залишив мене на заправці біля автостради неподалік від Кракова, де мав санітарну зупинку. Він поїхав з усіма моїми речами та засобами зв’язку, але без мене. Довелось добиратися автостопом до автостанції у Кракові (на щастя, гаманець і документи були при мені), а там уже шукати свій автобус, який на той час практично доїздив до місця призначення. Допомогло знання мови. Вже в Україні я домігся від перевізника відшкодування коштів, які довелося заплатити за добирання від заправки до Ополя. Не буду вказувати тут назву фірми, оскільки кошти мені повернули. Однак відтоді взяв собі за правило і всім, хто подорожує, раджу: тримайте при собі телефони чи засоби зв’язку, запишіть перед поїздкою номери водіїв (якщо подорожуєте Європою, то їхні закордонні номери). Номери українських представницьких органів вам надасть через смс-повідомлення ваш оператор. А якщо така прикрість все ж сталася, не соромтеся наполягати на відшкодуванні коштів.

Пасажир має право

Ось що з цього приводу радять юристи:
Зореслава Кудиба, ЮК Moris Group:

Статтею 910 Цивільного Кодексу України передбачено: за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, у разі здавання багажу – також за його провезення.
Відповідно до п. 145 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. N 176, перевізник зобов’язаний надавати пасажирам достовірну і своєчасну інформацію про найменування зупинок, можливі пересадки, розмір плати за проїзд тощо.
Пунктом 138 Правил встановлено: у разі, коли пасажир не з’явився на посадку на проміжній зупинці автобуса міжміського або міжнародного сполучення, керівник автостанції (чи представник перевізника у разі відсутності автостанції) складає акт, в якому перелічуються особисті речі, багаж і ручна поклажа пасажира. Крім керівника автостанції (або представника перевізника), акт підписують два свідки події. Зазначені в акті речі, багаж і ручна поклажа передаються на зберігання до камери схову автостанції (найближчої автостанції у разі здійснення зупинки не на автостанції), про що зазначається в акті.
Крім того, відповідно до п. 82 Статуту автомобільного транспорту при припиненні поїздки в міжміському сполученні внаслідок хвороби або нещасного випадку пасажири мають право одержати вартість проїзду за відстань, яку не проїхали.
Підсумовуючи вищенаведене, перевізник (водій) зобов’язаний доправити Вас до пункту призначення, а у разі здійснення зупинки – повідомити про її тривалість та після завершення такої зупинки перевірити наявність пасажирів у транспортному засобі. В разі відсутності пасажира його речі за описом мають бути здані до камери схову. У разі порушення водієм заявленої тривалості зупинки пасажир має право на відшкодування збитків, як-от витрат на новий квиток, вартості готельного номера (у разі відсутності інших автобусів у той день) тощо.

На закон надійся, а сам не лови ґав!

Правда, сподіватися лише на статті Закону не доводиться. Не впевнений, що самі водії з ними знайомі, не те що пасажири. Телефоном я зв’язався із представниками організації, яка мене запросила до Ополя, і попросив їх зустріти мої речі з автобуса. Однак, не знаючи, чи їм те вдалося, прибувши до Ополя, поцікавився на автостанції у диспетчера, чи не залишили бува моїх речей водії такого-то рейсу. На що почув здивовану відповідь: “У нас такий автобус і такий рейс взагалі не зареєстрований”.

Тепер час було дивуватися вже мені. Виявляється, деякі українські перевізники просто використовують іноземні автостанції як точки збору пасажирів. Кошти водії збирають з пасажирів безпосередньо під час посадки в автобус, так би мовити, попри касу. І такий пасажир абсолютно ніяк не застрахований на випадок ДТП, адже відповідно до законів України перевізник зобов’язаний здійснювати обов’язкове особисте страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті, і страховий платіж входить до вартості проїзду. А доказом того, що пасажир скористався послугами перевезення, якраз і є квиток, який треба вимагати від водія. Страхування від нещасних випадків на транспорті є загальнообов’язковим в Україні. Пунктом 58 Правил передбачено: під час здійснення нерегулярних перевезень пасажирський перевізник забезпечує в установленому законодавством порядку страхування пасажирів. Нерегулярними перевезеннями є такі, що здійснюються на замовлення юридичної або фізичної особи як разові перевезення організованої групи пасажирів за визначеним маршрутом, зокрема, туристично-екскурсійні. Під час здійснення нерегулярних перевезень водій повинен мати копію договору перевізника із замовником послуг і копію договору обов’язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті.
Тож приємних Вам мандрівок!

Автор: Володимир ГАРМАТЮК 

Стаття опублікована в журналі МІСТО.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.