Едуард Ніканоров: міфологія знань

Е. Ніканоров– один із найцікавіших сучасних українських творців. Має чутливість до того, що ми називаємо легкістю форми (досконала майстерність у передачі деталей зображення), яка залишається цільною попри настільки екстраординарну фрагментацію елементів. Його живописна фантазія, натхненна історичними та знаннями середземноморської символіки, вражає різноманітністю створеного світу. Брав участь в індивідуальних і групових виставках престижних галерей у Словаччині, Росії, Бельгії, Німеччині, Голландії, Англії, Шотландії, Ірландії, Австралії, Франції, Польщі та США. Його роботи є в колекції Європейської галереї мистецтв. Власниками його творів є впливові особи світу політики та бізнесу, в тому числі Івана Трамп– перша дружина Дональда Трампа, американського президента-мультимільйонера, – пише про художника MałgorzataDorna.

За межами міста й навіть країни творчість Едуарда Ніканорова знана та досліджена краще, бо переважно там відбуваються продажі робіт цього самобутнього художника, хоча останнім часом його персональні виставки можна щороку бачити й у Івано-Франківську.

“Чорний квадрат”. 2014

Едуард Ніканоров народився 1959 року в Барановичах (Білорусь). Навчався в Краснодарському художньому училищі, а 1985-го закінчив монументальне відділення Київської Академії мистецтв (майстерня професора М. Стороженка), опісля переїхав до Івано-Франківська. Пізніше понад десятиліття мешкав у Празі, де вів активне мистецьке життя з участю у виставках по всій Європі. 2010-го повернувся до міста юності.

Художник часто надихається історичними сюжетами. Варіант полістилістики конфліктно-колажного підходу, коли в одному творі зіставляються предмети різних часів, архетипічні елементи різних культур, стилів, навмисно вивертаються назовні несумісні форми, щоб продемонструвати нове світосприйняття. Але це не еклектика, а єдність синтетичного типу: мажорне і мінорне, шумові ефекти фону, спектральна веселка мирно співіснують, демонструючи повноту вражень від глобальності сучасного світу.

“Nocomment”. Із серії «Джоконда». 2014

“Грушки”. Із серії «Джоконда». 2014

Важливим арсеналом для запозичень стає історія європейського живопису з класичним початком, архаїчними витоками та постмодерним завершенням. Ностальгія “за традицією” разом з академічною освітою в країні, де й дотепер не зрозуміло, “яких пращурів ми сини”, доводиться самостійно моделювати естетичну міфологію, застосовуючи для цієї серйозної справи самоіронію, ритми карнавальної легкості й прохолодну відстороненість концептуального підходу. Ще одним важливим джерелом цитування стає мова мас-медіа – графіті, комікс, реклама – те, що узагальнено позначається як поп-культура. Вся ця інформаційна навала – безсистемна, іррегулярна, відкриває митцю широкий простір для несподіваного, ірраціонального колажування популярними образами, додаючи до їхнього трактування нові підтексти. При цьому образ-імідж, зберігаючи свою масову впізнаваність, одночасно набуває “елітних” значень. Мабуть, при такій різновекторній полістилістиці живопису його діалог з масовою культурою – одне з важливих завоювань постмодерну, відповідно, й сам живопис набуває популярності в ширших колах.

“Ми” (автопортрет з дружиною). 1987

Митець дбає про виразну трансформацію власної мови у стиль. Сучасне мистецтво – це в першу чергу намагання звернутися зі своїми внутрішніми сумнівами до уявного співбесідника. Художник не любить пояснювати вербально, вважає, що достатньо намальованого. Наслідком освіти монументаліста є певна пафосність подачі теми. Ще з 80-х років особливістю художньої стилістики Е. Ніканорова стає раціональність, котра протиставляється експресії геометричних векторів. Його манері властива візуальна привабливість, особливо виразна на колективних імпрезах, де його картини опиняються в центрі глядацької уваги. Розмовляючи мовою свого часу зі всіма несподіванками, парадоксами, іронічними гримасами, художник творить варіацію індивідуального “Zeitgeist”. Опрацьовуючи штампи, нав’язані поп-культурою, художник вміло деколажує образи та ідеї, висмикнуті з історії мистецтва, створюючи власний світ рефлексій та деміургії. Матеріалом можуть слугувати Мона Ліза, Нестор Махно, чорний квадрат чи біблійна або давньогрецька міфологія.

“Викрадення Європи”. 2016

“Викрадення Європи” – велика композиція на міфологічну тематику, інтерпретована через призму подій сучасності. Масивна туша бика-Зевса ґвалтовно парується з частинами жіночого тіла – ногою, рукою, обличчям, профіль якого зливається з мордою тварини-бога, котру ми впізнаємо лишень за міцними гострими рогами. Насправді картина позбавлена еротичності, скоріше це драматична оповідь про культурну історію континенту разом з вигадками, що породили ці землі. У шкіру тварини вплетені фрагменти слідів подій, портрети героїв –  таке собі химерне мерехтіння часу. Європа немовби стала одним цілим зі своїм викрадачем, і тепер нелегко розібрати, де хтиве божество, а де його жертва. Замість морського краєвиду, тлом картини стає суха, охриста, пласка, порожня поверхня пустелі. Занепад чи чиста сторінка, що буде писатися прибульцями бідніших країн?

Перенесення людських емоцій у світ міфів для автора є способом дистанціювання від повчальної дидактики. Відповідно, й людську природу художник у своїх творах чітко й однозначно поділяє на дві якості – добру і злу, ясну і темну, духовну і звірячу. Художник в постіндустріальну епоху фіксує пануючі стани та настрої, створюючи естетику споживання та насолоди на прикладах історій, котрі людство пережило. Найкраще, на його думку, це вдається засобами гротеску, іронії, сатири.

“Кентавр і русалка”. 2015

З першого погляду композиції Е. Ніканорова – це своєрідні імпровізації, спонтанна гра із заданими моделями, що нагадує колаж з героїв, предметів, деталей, викладений у певній геометричній послідовності. В контексті постіндустріального суспільства, де ієрархія подій, історична лінійність позбавляються цінності, тому що предмети, речі впорядковуються за шкалою ринкової привабливості, консюмеристського бажання, авторитет як такий усувається з історії. І чим в такому разі є почуття – товаром чи інстинктами? Виклично гротескові образи дозволяють автору загравати з серйозними проблемами реальності. Іронія як спосіб дистанціювання від однозначності. Художник запрошує до гри, бо життя не що інше, як співіснування homoludens (людей, що граються).

Усіляка гра є добровільною діяльністю. Завдяки цьому вільному характерові гра виходить за межі природного процесу. Дитя й тварина граються, бо гра дає їм втіху, і саме в цьому полягає їхня свобода, – писав ЙоганГейзінга в “Homoludens”.

Художники постмодерну послідовно й методично досліджують, «що є мистецтво», через мінливі форми мовних ігор виявляють безперервність традицій, зіставляють, зіштовхують неоднозначні семіотичні коди і структури мислення, відкриваючи нові можливості прочитання відомих контекстів.

Автор: Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 16

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...