Ворожнеча з сусідами і тероризм

Країна, яку вісімдесят років тому було штучно створено на мусульманській частині колишньої Британської Індії для мирного співіснування представників різних етносів та релігій, перетворилася на плацдарм для терористів і тепер ворогує зі всіма своїми сусідами. Причиною конфліктів, які часто супроводжуються збройними сутичками, а іноді переходять у справжні бойові дії, стали неврегульовані територіальні претензії Пакистану до держав, з якими він межує, а насамперед Індії та Афганістану. Наявність в Індії та Пакистану ядерної зброї змушує світову спільноту нервово реагувати на кожне загострення цих нескінченних прикордонних конфліктів.

Черговою підставою для занепокоєння став недавній інцидент на афганському кордоні, який проходить по так званій лінії Дюранда – межі, яку було встановлено ще наприкінці ХІХ століття між Британською Індією, частиною якої тоді був Пакистан, та Афганістаном. Цей кордон простягається на понад дві з половиною тисячі кілометрів, але досі належно не промаркований, і афганці його офіційно не визнають. Зрештою, межа між країнами доволі умовна, адже по обидві сторони живуть споріднені племена пуштунів, тож цей регіон іноді називають Пуштуністаном або “Зоною племен”.

Дражливими об’єктами для афганців стали розташовані, як вони вважають, на території їхньої країни укріплені військові пости, встановлені тут пакистанською армією під час вторгнення у травні 2007 року. Тоді під час короткотривалої війни загинули десятки людей з обох сторін, і цей конфлікт досі не врегульований. У відповідь на появу військових укріплень пакистанської армії у прикордонній зоні афганці встановлюють власні КПП, при цьому часто перетинаючи лінію Дюранда та провокуючи збройні конфлікти на цьому невизначеному кордоні.

На початку квітня цього року така сутичка сталася в провінції Хост, де пакистанські військові спробували захопити один із афганських контрольно-пропускних пунктів. Під час зіткнення загинуло щонайменше п’ятеро осіб – троє пакистанських військових, один афганський і один тутешній житель. Місцеві мешканці стали на сторону афганських військових.

Раніше збурення ситуації в цьому регіоні викликали ракетні обстріли та бомбардування афганської провінції Кунар, здійснювані з території Пакистану. Афганці стверджують, що внаслідок обстрілів постраждали мирні громадяни. Натомість представники пакистанської армії переконують, що застосуванням зброї вони лише відповідали на проникнення терористів з афганської сторони, при цьому наносили удари виключно по місцях розташування бойовиків та діяли на власній території.

Треба сказати, що дірявий та невизначений кордон з Афганістаном відкриває широкі можливості нелегального переходу між країнами для наркоторговців (Афганістан постачає левову частку героїну на світовий ринок наркотиків, – авт.), різноманітних військових найманців та терористів. Насамперед йдеться про рейди учасників руху Талібан, який виник у середині 1990-х років, впродовж п’яти років був при владі в Афганістані, а тепер отаборився у Пакистані, здійснюючи звідси напади на територію сусідньої країни.

Дірявий та невизначений кордон з Афганістаном відкриває широкі можливості нелегального переходу між країнами для наркоторговців, різноманітних військових найманців та терористів.

Зрештою, можна сказати, що бойовики Талібану у Пакистані повернулися у свою ж колиску. Цей радикальний ісламістський рух виник із середовища так званих моджахедів – воїнів джихаду, тобто «священної війни», яких в часи радянсько-афганського конфлікту ще називали душманами. Упродовж десяти років, поки тривала радянська агресія в Афганістані, на території Пакистану за фінансової підтримки США та Саудівської Аравії створювалися навчальні бази для моджахедів, де вони проходили військовий вишкіл і отримували придбану в американців зброю.

Коли Радянський Союз, програвши війну в Афганістані, вивів свої війська з цієї країни, американське фінансування моджахедів припинилося, але самі моджахеди зі своїми радикальними ідеями нікуди не зникли. За підтримки Саудівської Аравії, якій були вигідні союзники біля кордонів зі своїм одвічним економічно-релігійним суперником – шиїтським Іраном, воїни джихаду захопили Кабул і проголосили Ісламський Емірат Афганістан, визнаний лише Об’єднаними Арабськими Еміратами, Пакистаном та, ясна річ, Саудівською Аравією.

Здобувши владу в Афганістані, режим Талібану запровадив у країні закони шаріату та радикальні ісламістські традиції. Під забороною були телебачення, музика, алкоголь, комп’ютери, шахи. Таліби обстоювали заборону жіночої освіти та по-варварськи ставилися до пам’яток чужинських культур (за їхнім наказом, скажімо, були знищені велетенські статуї Будди у Баміанській долині, які стояли тут майже півтори тисячі років, – авт.). Все це створювало талібам негативний імідж у світі, а останньою краплею в чаші терпіння стало надання притулку ворогові США №1 Осамі бен Ладену, який організував теракти 11 вересня 2001 року.

Провівши антитерористичну операцію в Афганістані, американці змусили талібів відступити до Пакистану, де вони продовжують перебувати дотепер, контролюючи регіон Вазирістан, який перетворився на таку собі державу в державі. Звідси вони і здійснюють свої терористичні рейди, атакуючи афганські урядові установи та місця дислокації міжнародних збройних сил, передовсім американських. А 20 січня цього року терористи Талібану здійснили атаку на готель «Інтерконтиненталь» у Кабулі, під час якої загинуло 9 громадян України.

Державний департамент США нещодавно звинуватив уряд Пакистану у відсутності протидії терористам Талібану та попередив про замороження допомоги цій країні на суму щонайменше 900 мільйонів доларів, якщо напади талібів на Афганістан, під час яких часто гинуть американські військові, не припиняться.

Ще одна зона нестабільності в цьому регіоні – пакистансько-іранський кордон. Тут за фінансової підтримки Саудівської Аравії діють сунітські бойові угруповання, які нападають на шиїтський Іран із безпечних гаваней Пакистану. У відповідь Іран здійснює підтримку сепаратистів на території Пакистану, які проводять операції проти урядових установ. Посередниками між іранською розвідкою та пакистанськими шиїтами нерідко виступають місцеві наркобарони, які контролюють канали нелегального перетину кордону.

Спроби примирити Іран та Пакистан здійснює великий сусід зі Сходу – Китай, в геополітичних інтересах якого знизити рівень напруженості в регіоні заради досягнення власних економічних та військових цілей. Йдеться насамперед про відродження «шовкового шляху» через створення китайсько-пакистанського економічного коридору, заради якого Китай взяв в оренду на 40 років пакистанський порт Гвадар недалеко від іранського кордону. Цей транспортний вузол є частиною амбітного плану про приєднання Євразії, Близького Сходу та Африки до Китаю за допомогою наземних та морських економічних зон.

Окрім того, на пакистанському півострові Дживані у Перській затоці розташована китайська військово-морська база, покликана домінувати над морськими коридорами в Аравійському морі та Індійському океані. Близькість кордону з Іраном ставить цей стратегічний об’єкт під загрозу у випадку ескалації ірансько-пакистанського конфлікту.

Однак значні китайські амбіції у Пакистані створюють економічний та військовий дискомфорт для ще одного регіонального лідера – Індії, оскільки пригнічують розвиток індійського порту Чабахар, розташованого зовсім поруч. Така ситуація ще більше підливає масла у вогонь у й без того непрості пакистансько-індійські стосунки, які не залагодилися від самого початку – з часу поділу Британської Індії на мусульманський Пакистан та незалежну Індію у 1947 році.

Після здобуття незалежності між Індією і Пакистаном виникла напруженість навколо статусу провінції Кашмір, що спричинило численні військові конфлікти між цими двома країнами. Ще у 1947 році почалася Перша індійсько-пакистанська війна, після якої територія Кашміру була поділена між Пакистаном та Індією. У 1965-му році спалахнула Друга індійсько-пакистанська війна, в якій не виявилося переможця. У 1971 році відбулася Третя індійсько-пакистанська війна, в якій Пакистан програв битву за східний анклав країни, що призвело до утворення незалежної держави Бангладеш. Останнім часом протистояння між Індією і Пакистаном знову посилилося, а територіальну суперечку про належність Кашміру досі не вирішено.

Одна з нестабільних зон в цьому регіоні – пакистансько-іранський кордон. Тут за фінансової підтримки Саудівської Аравії діють сунітські бойові угруповання.

Терористичні групи, озброєні і навчені в Пакистані, можуть брати участь у терактах, які сіють хаос не тільки в індійському Кашмірі, а й в інших частинах Індії. Скажімо, десять років тому було здійснено масову терористичну операцію в Мумбаї. Атака тривала понад 60 годин, і в результаті загинуло щонайменше 174 людини.

Страх переходу конфлікту з Пакистаном на рівень ядерної війни донедавна перешкоджав Індії відповісти на ці провокації масовим використанням своїх збройних сил, які значно перевищують пакистанські. Треба зауважити, що Індія відмовилася першою застосовувати ядерну зброю, а Пакистан залишив за собою таке право, зробивши, до того ж, акцентом своєї військової доктрини накопичення тактичної ядерної зброї і ракет ближнього радіусу дії.

Однак, низка великих терористичних атак, які призвели до значних втрат серед індійських сил безпеки, спонукала індійський уряд переглянути свою стратегію реагування на такі напади. Індія почала завдавати дошкульних «хірургічних» ударів проти терористичних баз у Пакистані та окупованому Кашмірі.

В останньому інциденті, який стався в лютому 2018 року, пакистанські терористи атакували індійський військовий табір в Джамму: тоді були вбиті п’ятеро військовослужбовців і четверо бойовиків. Ударом у відповідь індійська армія знищила пост пакистанської армії, застосувавши ракетні установки, в результаті чого загинуло 22 пакистанських військових. Цей обмін за принципом «око за око» сягнув небезпечних пропорцій.

До речі, упродовж кількох останніх місяців Індія наносила удари не тільки по терористичних базах, але й по пакистанських військових об’єктах. Досі пакистанські військові применшували значимість індійських вторгнень і відмовлялися визнати їх серйозність, бо вони не хотіли здатися слабкими в очах пакистанської громадськості, яка, ймовірно, тоді вимагала б заходів у відповідь. Однак пакистанські військові не можуть і надалі применшувати значимість індійських атак, особливо зважаючи на все більшу кількість загиблих.

Значні китайські амбіції у Пакистані створюють економічний та військовий дискомфорт для ще одного регіонального лідера – Індії.

Тож цілком можливо, що якийсь із індійських «хірургічних ударів» по Пакистану підштовхне пакистанських військових, які контролюють ядерну зброю, до дій у відповідь. У разі повномасштабної війни Пакистан, нездатний протистояти індійським збройним силам, що переважають пакистанські, може застосувати ядерну зброю згідно з його доктриною. Можна не сумніватися, що Індія завдасть ядерного удару у відповідь.

Це дуже страшний сценарій, який може стати реальністю через надмірну надію Пакистану на ядерне стримування та нерозсудливу підтримку терористичних груп, що атакують індійські військові і цивільні об’єкти. Ядерна зима тоді накриє не тільки Південну Азію, але й набагато ширшу територію.

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 16

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...