Бій за Карачун: “Гриць” згадує свою війну

 

26-літній калуський майданівець, нацгвардієць Григорій Кондратенко із позивним “Гриць” провів усе літо 2014-го на горі Карачун. А там тоді було дуже гаряче: запеклі бої за стратегічну точку щодня підвішували життя на тонесеньку волосину удачі та надії.

 

Карачунгора поблизу міста Слов’янськ висотою 167,6 м. На горі є крейдяний кар’єр, а біля її підніжжя протікає річка Сухий Торець. У 1976-1979 роках на Карачун-горі побудували телерадіопередавальний центр зі щоглою висотою 222 м, яка в ніч на 1 липня 2014 року впала внаслідок бойових дій.

Через стратегічну важливість гори, її панівну висоту над містом та розташування на ній телевежі 2014 року під час війни на сході України вона стала об’єктом затяжного протистояння між силами невизнаної Донецької народної республіки та українською армією.

На думку декотрих дослідників, Карачуном колись називали слов’янське божество, яке вважали повелителем морозів, холоду та мороку. В деяких міфологічних словниках йдеться про те, що словом “карачун” називали злого духа, який вкорочує життя.

Ми з хлопцями десь вичитали, що назва гори перекладається з тюркських мов як “чорна смерть”, сумно всміхається Григорій Кондратенко. – Щось у тому є…

 

Є за що воювати

Коли на горі Карачун сепаратисти збили гелікоптер, у якому летів легендарний генерал Кульчицький з нацгвардійцями, серед яких були і шестеро прикарпатських бійців, це дуже підкосило моральний дух вояків. Побратими розповідали Григорію, що Кульчицький був авторитетом: цей харизматичний військовий уміло об’єднав біля себе нацгвардійців, які на початках не особливо ладнали між собою. Адже там були і майданівці, і колишні “беркути”.

Ми, добровольці, проходили військову підготовку на базі внутрішніх військ, з якими ще донедавна стояли в спротиві, – розповідає Григорій. – Звісно, що було багато побутових конфліктів, словесних перепалок, перш ніж притерлися. Багато офіцерів внутрішніх військ були нашими інструкторами. Тож мусили шукати діалог. А до генерала Кульчицького прислухалися всі, він був дійсно непересічною людиною.

Добровольці проходили військову підготовку на базі внутрішніх військ, з якими ще донедавна стояли в спротиві. Звісно, що було багато побутових конфліктів

Григорій дізнався, що воюватиме на Карачуні, лише коли прибув туди. Звичайним солдатам не кажуть про місце їхньої дислокації заздалегідь. З одного боку Слов’янськ, з іншого – Краматорськ. А на горі – телевишка. Одразу зрозуміло – є за що воювати, причому бої будуть запеклими.

Але майже всі вояки були певні, що війна триватиме недовго. Хутко розправляться з сепаратистами, опрацюють територію, а далі – будувати країну: люстрація і т. д.

Ми тоді ще такими категоріями думали, – сумно всміхається “Гриць”. – Хто б міг подумати, у що це все переросте.

Григорій з побратимами бачили, як тікав глава терористів Гіркін. Цілу ніч чули, як пересувалася колона військової техніки. Велике питання – чому їм дали утекти? – обурюється Григорій. – Їх реально було спинити. І ми би це зробили. Та наказу не було.

 

Лише звязок поганий

Коли хлопці копали собі траншеї на Карачуні, то познаходили там старі гільзи ще часів минулих воєн. Ця гора споконвіків була стратегічною висотою. Хто нею володів, той мав суттєву перевагу на місцевості.

Дощі тоді падали рідко, але проблем потім було багато. Оскільки земля на Карачуні дуже глиниста, то в окопах було надзвичайно важко рухатися.

Григорій добре пам’ятає перший обстріл. Вояки якраз розклалися в саду. Якби не війна, там би було прекрасне місце для відпочинку. Сіли перекусити, порадитися, як облаштувати свій побут… І тут як почало лупити зусібіч. Всі побігли в землянку. Останнім добіг солдат “Балу”. З консервою кільки в руках. Попри потужний обстріл всі реготали: “Тікав, але кільку не лишив”.

На брак харчів і води солдати не скаржилися. Ще напередодні на блокпост приїхали несамовиті волонтери з буровою установкою, викопали джерельце – аби у вояків завжди була вода. Щоправда, на горі повсюди солончак, тому бійці вже звикли до солоної кави. Однак через карстові породи вода в джерельці час від часу зникала.

Геть критичної ситуації не траплялося, але було так, що на бійця припадало тільки до 5 літрів води на день – це і для пиття, і для вмивання, і для прання. Хоча на декотрих сусідніх блокпостах солдати взагалі не мали що пити. Лиш вода з калюж – її фільтрували, як могли, і так втамовували спрагу. Іноді там і хліба не вистачало. Їли самі галети з сухпайків. Григорій пам’ятає вояків, котрі верталися зі Слов’янська, й, наче божевільні, бігли до найближчого магазину купити собі хліба.

А ось зі зв’язком були проблеми. Він постійно зникав, а коли з’являвся і на телефоні була сотня пропущених дзвінків, вояки вже точно знали – вийшов якийсь сюжет чи репортаж про бої на Карачуні, тому всі родичі та друзі кинулися телефонувати, чи все гаразд.

 

Сумне видовище

Звичайно, що на фронті були тривога, страх… Але там довго думати і зважувати не доводиться, та й немає сенсу. Ситуація критична, тому рішення приймаються моментально. Головне, аби колектив був надійний.

Що було найважче на війні? – замислено каже “Гриць”. – Не знаю… Я б сказав, навпаки, – було піднесення. Капелани Сава і Макарій дуже помагали духовними розмовами. І за весь час нашої ротації на Карачуні жоден побратим не загинув. А всього нас було майже дві сотні.

Боєць пригадує дивний, певною мірою віщий сон, який наснився одному з вояків. Уві сні він бачив смерть. А потім якогось святого, котрий сказав:

Не переживай. Поки я є тут, все буде добре.

Майже всі вояки були певні, що війна триватиме недовго. Хутко розправляться з сепаратистами, опрацюють територію, а далі – будувати країну: люстрація і т. д.

Коли виходили через Слов’янськ, зачищати там вже не було що. Хіба роботи для саперів вдосталь. Ну і для СБУ – вичислити зрадників, що залишились.

Хоча я би не сказав, що українські спецслужби тоді на совість там попрацювали, – каже боєць. – Був у Слов’янську торік – людей із проросійськими та сепаратистськими настроями хоч греблю гати. Але така ситуація ще багато де є в Україні. Хоча, як порівняти з іншими східними містами, Слов’янськ можна назвати опорним пунктом проукраїнського руху. Майже у всіх місцевих є родичі на тому боці, в ДНР, тож вони можуть порівняти рівень життя.

Воїн добре пам’ятає вихід зі Слов’янська: на дорозі злякані люди, щойно побачивши солдатів, стрімголов тікали – думали, що будуть репресії… Люди зупинялися, і, боязко підіймаючи очі, запитували вояків, чи можна перейти дорогу. В бійців залишилося багато провізії, вони її роздавали місцевим. Одна бабця, коли побачила солдата, що наближається до неї з якимось пакунком, так тікала, аж курилося. Багато підходили з осторогою, жадно хапали їжу і швидко чимчикували геть. Дуже сумне видовище.

 

Розвантажити мізки

Зараз Григорій є активним учасником калуської спілки атовців, він відповідальний за реабілітацію і соціальну адаптацію бійців. Тим паче, в Калуші діє спеціальна програма сімейної реабілітації учасників АТО “Джерело”. Григорій вважає своїм обов’язком забезпечувати тут надійний тил воякам, що зараз на передовій.

На декотрих сусідніх блокпостах солдати взагалі не мали що пити. Лиш вода з калюж – її фільтрували, як могли, і так втамовували спрагу. Іноді там і хліба не вистачало

До організаційного напрямку в хлопця лежить душа. Він цікавиться активним відпочинком і всім, що з цим пов’язане: гори, сплави… Таке дозвілля розвантажує мізки і дає внутрішній спокій. А що ще треба для воїна, який повернувся на цивілку?

 

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...