Від європейських цінностей до війни

Революції відбуваються тоді, коли держави важко хворі, коли біль і невдоволення народу можна висловити тільки у формі протесту, бунту, застосувавши фізичну силу. Коли ті, що владарюють, не чують тих, хто привів їх до влади, коли мовою керівництва є диктатура, а народ стає німим. Майдан був показовим прикладом такого важкого захворювання, назва якому – режим Януковича.

Молитва і прокльони

Січень і лютий уже третій рік поспіль приносять за собою присмак гіркоти, суму і болісні спогади. Ми вшановуємо тих, кого розстрілювали без попередження, не оголошуючи вироку, тільки за громадянську позицію і вільні погляди. Перед очима – фото Героїв Небесної сотні в соціальних мережах, їхні слова, історії життя. В центрі української столиці і досі квіти й сльози. Київський Майдан Незалежності став великим сквером пам’яті, де кожен сантиметр має значення, де земля увібрала страх і велику звитягу, молитви і прокльони, тут писали нову історію української держави, закладали фундаментальні  зміни.

Тим часом, за вікном прекрасні зимові дні, і важко уявити, що ця пора може бути такою чорною і кривавою, як тоді. І що Свят-вечір та Різдво, які багато українців зустріли 2014 року не в родинному колі, а на Майдані, були останніми мирними святами в Україні. Починаючи з Водохреща, затяжні зимові дні для майданівців перетворилися на відверту боротьбу не тільки за державу та цінності, а й за власне життя. Важко було уявити, що в центрі української столиці можуть розстрілювати людей. Але це сталося… І Революція Гідності в часи незалежної України стала символом найзапеклішої боротьби нашого народу проти влади.

Якоюсь мірою ця Революція стала продовженням Помаранчевої. Тільки остання була з яскравими політиками, новими партіями, зі щасливим переможним кінцем – ніби недовершена, бо аж надто  романтична. Революція Гідності ж була аполітична, кривава і нескінченно довга, вона назавжди лишила по собі запах диму, смуток і тривогу, нерозуміння, що буде далі, хто візьме на себе відповідальність за завтрашній день. З Помаранчевої ми їхали з піснею франківського гурту «Ґринджоли» «Разом нас багато», а з Революції Гідності привезли загиблих під пісню «Пливе кача по Тисині».

А невдовзі розпочалася війна на Сході, і найкращі пішли на фронт – добровольці, з яких мало хто повернувся. Спільним для обох революцій була боротьба проти проросійського режиму та його авторів – спочатку Кучми, а потім Януковича. Загрозу повернення до Росії українське молоде покоління вчасно відчуло. Ціна цієї боротьби була і є дуже високою – це Небесна сотня. І, як показав час, то була тільки перша сотня, а далі уже тисячі тих, які щодня віддають життя на фронті у боротьбі за цілісність території України. У це важко повірити, але багато людей нині схиляються до думки, що до революції було краще, що Янукович був ліпшим президентом, аніж Порошенко, і все, що зараз відбувається, українці часто порівнюють із тим, що було вчора чи в часи Радянського Союзу. Мало хто готовий думати категоріями майбутнього, бо це вимагає відповідальності, конкретних дій, зусиль. Цілком природно, що безупинно сходять лавини нарікань та невдоволення. Люди чекають порятунку від Європейського Союзу, від західних сусідів. Та варто розраховувати тільки на себе і будувати власну державу, як і свій дім, за свої кошти і за власним проектом, враховуючи позитивні досвіди – скажімо, самоорганізацію українців на Майдані як найкращий приклад єднання.

Хто є хто

Якщо зазирнути в минуле і згадати хронологію подій Майдану, то це довгі зимові дні, що запам’яталися протестними настроями. Панувало то сильне емоційне піднесення, як у перші дні Євромайдану, то зневіра і нерозуміння, що далі. Євромайдан був часом незаплямованих мрій тисяч людей, найпозитивнішим періодом революції.

Далі все почало структуруватися: активні учасники об’єднувалися в групи і в результаті стало зрозуміло, хто є хто. В багатьох областях загалом і в столиці зокрема розпочався процес створення координаційних структур, основне завдання яких – впорядкувати протести і діяти більш організовано. В Івано-Франківську сформувався «Штаб національного спротиву», створювати який прийшло дуже багато людей. Хто які завдання відстоював, стало зрозуміло вже згодом. Очолив «Штаб національного спротиву» Василь Попович, депутат Івано-Франківської обласної ради, член партії ВО «Свобода». Студенти, які розпочали революцію, відійшли на другий план, а в майбутньому молодь створила свою окрему структуру «Молодіжний штаб спротиву», що діяла у «Просвіті».

Після подій на Грушевського, а власне, після «Кривавого Водохреща», популярності набрала нова організація – «Правий сектор», що на Майдані почала радикальні дії. Відбулося емоційне перезавантаження учасників революції. Люди захоплювалися сміливістю молодих хлопців, які безстрашно виступили проти правоохоронців. Осередки  «Правого сектору» виникали по всій Україні, зокрема і в Івано-Франківську.

У зрілий період Майдану була створена «Самооборона», і більшість людей почали записуватися саме в її лави, а власники автомобілів пішли в «Автомайдан». Так усе перетворилося на організовану структуру, кожен входив у певну сотню, мав відповідну амуніцію, проходив навчання, отримував посвідчення. В Івано-Франківську «Самооборона» налічувала чимало людей, в основному це були чоловіки.

Окрім того, попри революційні структури, почали зароджуватися і майданівські громадські організації. Першою в Івано-Франківську та найбільш чисельною була ГО ВО «Майдан», на створення та установчі збори якої прийшли десятки прикарпатців. До правління залучили активних учасників Майдану, зокрема й українського письменника, перекладача Юрія Андруховича. Та діяльність цієї громадської організації обмежилася всього кількома зборами: попри свою брендову назву і чисельність вона, як виявилося, не зуміла реалізуватися.

Ще була «Народна рада», основною ідеєю якої було пряме народовладдя і люстрація влади. Бажання ввійти до цієї організації виявило багато людей, зокрема і політиків. Засновники об’єднання виступили проти членів політичних партій і представників влади, за нові і чисті обличчя. «Народна рада» часто проводила збори, з її ініціативи був створений навіть люстраційний комітет, але все-таки через те, що люди конфліктували, не могли приймати якісних спільних рішень, організація втратила свій авторитет. «Народна рада» ж існує до сьогодні, члени цього об’єднання – люди старшого віку, що займаються громадською роботою, та навіть попри свою майданівську історію і революційні засади вони мало впливають на суспільні процеси.

Уже в постмайданівський період однією з найвпливовіших структур був «Координаційний комітет», до якого увійшли представники різних майданівських об’єднань. Основне його завдання – народна люстрація. Жодних критеріїв, за якими відбувався відбір «угодних» і «неугодних», не було. Кожен член підписувався або «за», або «проти». Молодіжне крило було представлене членами «Молодіжного штабу спротиву» та ГО «Патріот», молодь була в меншості, тому впливу на процес призначення людей на керівні посади фактично не мала.

Після того, як із найважливішими посадами – прокурорів, начальників СБУ, МВС, заступників голів ОДА, керівників профільних департаментів визначилися, «Координаційний комітет» втратив свою важливість і саморозпустився. Місія була виконана, посади роздані. На цьому процес створення різних об’єднань себе вичерпав.

П’єса на одну дію

Отож, аналізуючи процес формування та діяльність майданівських громадських об’єднань, варто зазначити, що відбулося активне оновлення інститутів громадянського суспільства. Але попри їхню важливу роль під час революції, слід визнати і знівельовану місію в постреволюційний період. Фактично, відбулася п’єса тільки на одну дію, після антракту актори не повернулися на сцену. Навіть беручи до уваги те, що об’єднання були чисельними, мали своїх лідерів, неспроможність знайти відповідну нішу після революції призвела до розпаду або переходу в «сплячий в режим», і тільки окремі стали тилом для української армії, взялися до волонтерства.

А запит людей був іншим – вони хотіли оновлення влади, і в політиці зокрема. Причиною провалу майданівських активістів була відсутність єдності. Розкол і чвари перекреслили успіхи. Щоб продовжити всі початі на Майдані справи, учасники Революції Гідності повинні були об’єднатися, взяти на себе політичну відповідальність, та одні були гостро аполітичні, а інші шукали теплих місць в уже існуючих партіях.

Ця проблема мала не тільки місцевий характер. На рівні Києва також панували конфлікти і дискусії, які ні до чого доброго не привели. Жодної сильної всеукраїнської партії не створили, були тільки спроби. Так виникли «Демальянс», «Сила людей», «Воля», «Українська галицька партія», а вже у воєнний період – «Азов». Ба більше, деякі активісти пішли в старі партії і стали їх обличчями на виборах. Такий легкий шлях обрали навіть ті, які ще вчора були аполітичними. Отримавши місця у радах, вони злилися зі старими політиками і не спромоглися продемонструвати нової, якісної діяльності.

Парадокс революції: з якою силою на Майдані єдналися, з такою ж і розкололися опісля. Та попри все, спогади про Революцію Гідності – це ціла епоха роздумів, припущень, інтерпретацій. Це незмірно глибинна подія, про яку ми будемо згадувати, переосмислювати і з кожною річницею виносити новий досвід. Це рана, яка відкрилася і кровоточить, глибокий розрив у тілі українського народу, котрий неможливо зашити, залікувати, бо постійний біль і загроза ампутації спонукають тільки до пошуку нових ліків, щоденного догляду, до невтомної боротьби за кожну клітину великого українського організму. Ця боротьба за зцілення може тривати невизначений час, та назад дороги немає, відлік змін узяв свій початок, болі та інфекції ідентифіковані. Яким буде результат – залежить від кожного з нас. Чи зуміємо ми вилікувати свою державу і самих себе – покаже час.

Автор статті: Наталя Сербин

Стаття вийшла у 4 номері журналу “Місто”