Таджикистан: бідно, але гостинно

Віктор Кімакович: 46 років, з 2015-го – очільник департаменту освіти і науки Івано-Франківської ОДА. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка за спеціальністю «Біологія». Протягом 2006-2007 рр. перебував на посаді заступника мера з питань діяльності виконавчих органів Івано-Франківської міської ради. У Таджикистані був протягом двох тижнів 2007 року. Поїздка відбувалася в рамках організованої польськими фондами програми з гуманітарної підтримки сімей, котрі потрапили в кризові обставини. Одружений, виховує чотирьох дітей.

Політика кланів

На той час Таджикистан був виснажений громадянською війною. Одна диктатура воювала проти іншої, тривала справжня боротьба кланів. Багато сімей залишилося без годувальників. Програма передбачала купівлю корови для кожної такої сім’ї (загалом обрали кілька десятків постраждалих найбільше). Тоді в Таджикистані корова коштувала 300-400 євро. Основна умова – першу теличку, що з’явиться від подарованої тварини, господарі мали віддати такій самій знедоленій родині. Ефект передбачав мультиплікаційну дію. Таким чином, багато людей справді не вмерли з голоду у тотальних злиднях. Крім того, звичною була ситуація, коли жінка залишалася сама з купою малих дітей, бо її чоловік загинув на війні.

Президент Таджикистану Емомалі Рахмон перебуває на посаді ще з 1994 року. До речі, на президентських виборах 2013-го його вчетверте переобрали ще на один семирічний термін. За офіційними даними, за чоловіка проголосувало 83,6 % виборців, а явка склала близько 87%. У Рахмона було п’ятеро суперників, але вони утримувалися від критики президента. Кажуть, єдиного справжнього опозиціонера, правозахисницю Ойніхол Бобоназарову, не допустили до участі у виборах.

Було дивно бачити, що повсюди висять портрети очільника країни: у школах, різних установах, лікарнях… Такий собі погляд у радянське минуле.

Про політику таджики не розмовляли – боялися. Цікаво, що нашу групу постійно «супроводжували» агенти національних спецслужб, причому маскувалися вони доволі жалюгідно. Коротко підстрижені, чисто виголені й одягнуті в класичні костюми, молодики одразу виділялися серед одноманітного натовпу. Скидалося все на дешевий детектив.

Війни в країні тоді начебто не було, але її дух усе одно витав. Якось ми їхали попри кордон з Узбекистаном, з яким Таджикистан мав доволі напружені відносини. Зненацька пробилося колесо автобуса. Поки водій вовтузився біля нього, ми вирішили погуляти полем, на що почули застереження від таджицького товариша: «Не йдіть далеко, повсюди мінні поля, можете підірватися».

Також я помітив у Таджикистані жахливу статистику жіночих суїцидів. Більшість таких жінок зводили рахунки з життям через самоспалення.

Вплив сусідів

Сусідство з Китаєм помітно вплинуло на Таджикистан. Повсюди китайський бізнес, товари, автівки. Багато таджицьких чоловіків на заробітках у Росії. На одну їхню зарплату може прожити ціла сім’я, в якій зазвичай 5-6 дітей.

Серед таджиків чомусь дуже престижним вважалося мати автомобіль марки Audi. Так багато цих машин я ще ніколи не бачив. Усі ті автівки були старі, але, тим не менше, свідчили про статус власника. За кермом дорогих машин, як нам пояснювали, сиділи або мафіозі, або представники іноземних компаній.

Наш водій жодного разу не заправляв автобус на автозаправній станції. Натомість купував бензин у скляних слоїках, які люди продавали при дорозі – як в Україні, наприклад, гриби чи ягоди. Водій пояснював: «Я знаю чоловіка, який продає, тому певен: якщо купую три літри, то отримаю саме стільки, а не менше».

Підтримка традицій

Ціни в Таджикистані на рівні українських, а середні місячні зарплати – у межах 30 доларів США. Місцеві дивилися на нас, як на мільйонерів.

Водій автобуса, який протягом усього часу возив нашу групу, заробляв копійки. Як же ми здивувалися, коли побачили, як він кидає гроші до капелюха бродячих циган. «Чоловіче, але ж ти віддаєш чи не останню копійку…». – «Так робив мій прадід, дідусь, тато і я так чинитиму. Цих циган такими створив Бог і ми відповідальні за них. Вони живуть із нами сотні років».

До речі, про циган, яких там називають «люля». У Таджикистані вони доволі колоритні: на руках татуювання, на шиї – коралі з сушених бутонів гвоздики, що виділяють пряний аромат.

Штучна презентабельність

По всій країні майоріли гасла на кшталт «Таджикистан – колиска арійської нації». Часто можна було спостерігати контрастні речі, які тільки смішили. Приміром, якраз тоді президент запровадив правило, що всі чиновники мають одягати на роботу класичні костюми і краватки. Пояснював тим, що країна на шляху до міжнародної інтеграції, в тому числі європейської, тому вигляд треба мати відповідний. Натомість чиновники скидалися на представників релігійної секти та ще й мордувалися від того вбрання, бо надворі палило сонце.

Але основна комедія в тому, що поряд із цією показово-штучною презентабельністю біля афганського кордону можна було побачити вбогих пастухів у традиційних таджицьких халатах – таких самих, як і тисячу років тому. На могилах старих цвинтарів – палиці з черепами, а по боках стрічки. Взагалі у Таджикистані можна натрапити на речі, про які ми давно забули, наприклад, перукарні, які я пам’ятаю ще з дитинства, або дискові телефонні апарати.

Відтоді минуло вже 10 років, тому лишається сподіватися, що ситуація в країні покращилася.

Студенти і праця

У 2008-му навчання в університетах було повністю платним, державного замовлення не передбачалося. Коли стартував сезон достигання бавовни (основний експортний продукт), усіх студентів добровільно-примусово везли її збирати. Все відбувалося як у тоталітарних країнах: молоді люди йшли у деканат і писали заяву, що дуже хочуть збирати бавовну, тому просять відповідного дозволу на роботу. Там працювали майже задарма, а денний норматив – 50 кг. Обурених, що відмовлялися від праці, відраховували з вишу.

Багато чаю і баранини

Найпопулярніша їжа – баранина. Дуже смачний плов. Пам’ятаю, як таджики навчали нас розпізнавати, чи готувалася господиня до візиту гостей. Традиційний плов готують із додаванням нуту. Якщо цього інгредієнту нема – вас не чекали і плов зварили нашвидкуруч, адже нут потрібно попередньо замочувати у воді аж на цілий день.

Шашлики смажать малесенькими шматками – економлять деревину. Річ у тім, що великий кавалок м’яса мусить просмажуватися на вогні тривалий час, а дерево дороге. У Таджикистані навіть є традиція: при народженні доньки садять тополю, а коли дівчина вже виходить заміж, дерево рубають і дають нареченій як посаг.

Цікаво, що одними з найбільш якісних шоколадних цукерок вважалися… українські. Завжди і скрізь пропонували чай, у Таджикистані це ціла культура. А ось каву там не особливо полюбляли.

Вибір алкоголю великий, особливо хороші коньяки, добре витримані. На той час вони коштували смішних грошей. З цим пов’язаний один кумедний випадок, що трапився з нами в ресторані Душанбе. То був день перед від’їздом, ми зібралися за святковою вечерею. Дали офіціантові гроші й попросили принести найкращий місцевий коньяк, а решту лишили на чайові. Хлопчина приніс «Москву» з трьома зірками. Ми обурилися і ще раз наголосили, що хочемо якісний напій таджицького виробництва. Місцевий коньяк таки приніс, але вже чомусь інший офіціант, а того, що обслуговував нас спочатку, ми більше не бачили.

Потім з’ясувалося, що попри всю добротність, таджицький коньяк був надзвичайно дешевим, тож офіціантові на чай залишалася половина його місячної зарплати – десь 15 доларів США. Бідолаха перелякався, що ми подивимося у рахунок, передумаємо і заберемо назад таку велику суму, тож згріб свої чайові й хутко зібрався додому.

Живе спілкування

У країні були часті перебої з електропостачанням. Тому більшість жителів навіть не користувалися холодильниками, а продукти купували виключно на один день. Тож центром життя у всіх містах Таджикистану є центральний базар.

А ще там безмежно щирі люди. Могли підійти до туриста з наплічником і запитати, звідки він, потім пригостити кавуном чи динею і навіть запросити в гості. Якщо вирішиш завітати, то господарі обов’язково скличуть усіх сусідів, друзів і родичів, аби ті послухали іноземця. Східна гостинність неймовірна!

Відсутність електрики сприяє живому спілкуванню і згуртованості, що вкорінилася в місцевих патріархальних громадах. А українцям цього так бракує. Сподіваюся, нам не обов’язково вимикати електроенергію…

Автор – Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО №4