Спраглий до бою

«А ви, мабуть, і не чули про ЛАП? Бо ж не лише там були кіборги. В Луганському аеропорту українські воїни так само героїчно пережили пекло і вистояли». Один із перших айдарівців Максим Арехта теж пройшов крізь ту криваву геєну, разом із побратимами прокладаючи коридор до ЛАПу. Молодий вояка з Вінниччини, який нещодавно оселився на Косівщині, вже майже два роки як демобілізований. Але на цьому не збирається закінчувати: поки на фронті стріляють – нема чого відсиджуватися вдома.

На крові

«Тепер війна якась дивна стала, – замислено каже Максим. – Наче постановочне шоу. А багато хлопців-патріотів вірять. Взяти хоча б контрабандну торгівлю з ОРДЛО. Тим, хто боровся з контрабандою, не дали належних повноважень. Спочатку були мобільні групи, потім вони координувалися самі собою, ловили контрабандистів, нагинали – і все. Артемівський суд усіх відпускав. Мобільні групи створювали рух, але більше віртуальний».

А далі контрабанда розквітнула, до неї залучили навіть військових, причому на рівні декотрих командирів. Згадайте вбивство волонтера Ендрю, який втрутився, і, ймовірно, намагався загальмувати наркотрафік через лінію фронту. Дійшло до того, що з сепарами іноді почали вже не воювати, а спілкуватися. І це дуже погано, адже відкривається багато можливостей для їхньої розвідки і вербування наших військових.

Максим пригадує, що у 2014-му війна була геть іншою – ми нічого не контролювали. Влада тоді дуже розгубилася, зброю видавали всім добровольцям. Бідолахи не так за країну вболівали, як перелякалися за власні гроші, думали, терористи порозпилюють їхні заводи на Донбасі. Потім бізнес вдалося убезпечити й швидко зметикували, як тепер можна заробляти. «На крові», – додає боєць.

Один із побратимів хлопця, що побував у полоні, якось скаржився: «Поясни мені, брате, як так виходить. Мій знайомий їздить у ДНР картоплю продавати – бо вигідно. Там кілограм по 10 гривень. Приїхав. Продав. Поїхав. І за місце не треба платити. Але зате платить багато на українській стороні, наприклад, за пропуск авто. У ДНР плату не беруть, бо їм картопля дуже треба».

Коли Арехта воював, не пропустив жодної автівки з контрабандою. Довго не церемонився – одразу блокував. Коли везли продукти, то ще півбіди – пропускали, але, коли машина напхана цигарками і алкоголем, то зрозуміло, навіщо і куди.

«Скільки ще має відбутися гуманітарних бід, смертей і розрухи на окупованій території, аби місцеві зрозуміли, що немає і бути не може ніяких ЛНР і ДНР, – лютує Максим. – Хіба що вони такі ж ідейні, як і ми…».

Москаль – це москаль

Арехті ще з часів служби в армії подобалася військова справа, але за це заняття платили мізер. «Тоді зарплата сержанта становила біля 2500 грн, тобто, десь 350 доларів США (долар ще був по 8 грн), – міркує воїн. – А тепер військовий отримує близько 8000 грн, або ж 300 доларів США. То зарплату дійсно підвищили?».

До Революції гідності Максим свято вірив, що росіяни – братній народ: так запевняли в школі на уроках історії. Після армії певний час він навіть працював у Росії.

На Майдан 22-річний хлопець поїхав лише через лють на оскаженілих міліціонерів. Там познайомився з українською інтелігенцією і почав прозрівати. Додому вже не вертався – одразу в «Айдар». У квітні 2014-го, коли почалися гострі події у Слов’янську, Максим із побратимами остаточно зрозуміли: москаль – це москаль.

Коли видали зброю, страшно не було. Злякався, коли побачив, що її видали також і геть не навченим добровольцям. Здавалося, наче вони не до кінця тямили, навіщо запобіжник на автоматі. «Волосся дибки ставало, – каже Максим. – Тим паче, я напам’ять знав статут ЗСУ, який успадкували ще з радянських часів і який написаний кров’ю. Усе прораховано: без потреби не націлюй зброю на людину – часом вона випадково вистрілює; хочеш перевірити наявність патронів – стріляй лише вгору в повітря, бо може зрикошетити». На початках, аби лише не бути в таборі з добровольцями-дилетантами, Арехта постійно просився на пости – здавалося, там безпечніше.

Там ніхто не кричить «Ура!»

Війна – не місце для емоцій. Основне завдання тут – вижити і не втратити боєздатності. Або ти, або тебе. Якщо довго думатимеш – станеш тим, що «тебе». Не вижив – не виконав бойове завдання. «Це так прописано, – додає Максим, – а по факту ми звісно ж кипіли емоціями, здебільшого ненавистю і гнівом. Адже до нашої хати нахабно вдерлися і відбирають нашу землю. Решта – ганебні сепаратисти, які зрадили свою країну, щойно піднявши чужий прапор».

Найважче було після перших «трьохсотих». На фронті насправді все зовсім не так, як показували в радянських фільмах про Другу світову війну. Там ніхто не кричить «Ура!».

Максиму дуже боляче згадувати про те, як фактично здали Луганський аеропорт. «Айдарівці» тоді тісно співпрацювали з солдатами ЗСУ. Поки хлопці гідно трималися в аеропорту, ті, що перебували в тилу на задніх позиціях, самовільно відступили, залишивши чимало боєприпасів. «Злякалися потужних обстрілів, чи що? Й досі гадки не маю», – каже Арехта.

Оскільки в обороні з’явилися «вікна», українські блокпости почала займати ДРГ «Русич», яка складалася з пітерських добровольців. «По всіх частотах у рації наші тоді передавали: «Щось не так. Нас напевно лишили», – пригадує боєць. «Русичі» тоді вибили майже всю групу «айдарівців», які поверталися із зачистки – з Металіста до Щастя, а також багато вояків 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, що проривалися з аеропорту.

«Багато тоді своїх близьких товаришів утратили?». – «Я не хочу відповідати на це запитання». – «В які моменти було морально найважче?» – «Не хочу відповідати… Давайте далі».

Вистачало й зрадницьких, чи то просто безглуздих наказів, які віддавали «паркетні» військові. Наприклад, взяти СПГ і знищити два танки. Це все одно, що йти з луком проти ворога з автоматом у руках.

У всіх складних операціях «айдарівці» завжди йшли попереду. Першими заходили в Георгіївку, Хрящувате, Лутугине. Лише потім заїжджали танки… Часто за документами йшли дві сотні «айдарівців», а насправді їх було лише сто. «Можливо, так відбувалося, аби батальйон не розформували через недостатньо велику кількість вояків, – припускає Арехта. – А може через те, що декотрі просто відмовлялися брати участь в операціях. Моя група ніколи не відмовлялася. Ми завжди йшли, коли треба було».

Я повернуся

Після важкого поранення п’ять осколків і досі залишаються в Максимовому тілі. Медики сказали, що немає сенсу витягувати. Із фронту чоловік мусив піти через ультиматум дружини Андріани, теж бійця «Айдару» з позивним «Малиш», про яку «Місто» вже писало в одному з попередніх номерів. Будучи вагітною, дівчина заявила, що піде з передової лише разом із коханим. «Знаючи відчайдушну вдачу Андріани, я побоявся, що вона таки зважиться народжувати просто в окопі», – сміється Максим.

Коли дочекався народження синочка, боєць підписав короткостроковий контракт на службу в морській піхоті. Думав, що потрапив до елітних військ, а натомість розчарувався. Попри потужну фізичну і психологічну підготовку, на полігоні дуже бракувало озброєння, техніки, а про жалюгідне харчування не хочеться й згадувати. Наприклад, недоварену рисову кашу з огірком, а як пощастить, то ще шматок соленого сала. Хіба це норма для морського піхотинця? Якось навіть пошесть дизентерії мало не почалася. Справу хутко замнули. Сказали, що нічого не було.

«Забезпечення ЗСУ настільки жахливе, – каже воїн. – Хтось добряче гроші відмив. Там є кого посадити. Ба більше – декого треба розстріляти. Приміром, зробили берці-лабутени, в яких і пробігти неможливо – відразу криваві мозолі утворюються. У формі вистачає раз проповзти – тканина настільки неякісна, що зразу тьмяніє чи взагалі дереться. Приходиш на стрій, а тобі кажуть купувати за власний кошт нову форму, бо ця вже нещасна».

Протягом усіх навчань Арехта жив єдиною метою – знову воювати в АТО. Принаймні, так морпіхам обіцяли протягом півроку. Максим більше не хотів чекати і «дембельнувся». Одразу через місяць вояків таки відправили в АТО.

«Мабуть, тоді мені не судилося повернутися на фронт, – усміхається «айдарівець». – Але зроблю це все одно».

До знайомства з дружиною Максим ніколи не бував на Івано-Франківщині. Воїн каже, часто чув, що це край, де буяє патріотичний дух. Тож дуже здивувався, коли, оселившись на Прикарпатті, дізнався, що чимало місцевих батрачать у Росії. А на запитання, чому, багато відповідають щось на кшталт: «Хіба не все одно, кому податки платити?».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО №6