Перемогти себе. Як франківець з обмеженими фізичними можливостями досягнув більшого, ніж тисячі звичайних людей

Щодня в залі для настільного тенісу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу можна спостерігати дивну картину. Тут з’являються двоє чоловіків – один на інвалідному візку, другий на своїх двох, але теж сідає у візок – і починають годинами грати у пінг-понг. Наша розповідь – про спортсмена-паралімпійця Василя Петруніва та його тренера Василя Кушніра. Про те, як чоловік з обмеженими фізичними можливостями може досягти більшого, ніж тисячі звичайних людей.

43-річний Василь Петрунів живе в Тисмениці. Його життя різко змінилося 22 роки тому, коли він потрапив у автокатастрофу, пошкодив хребет і перестав ходити. Життя в інвалідному візку поставило перед чоловіком нові виклики.

Сидячи у візку, Василь Петрунів не лише виступає на паралімпійських турнірах, але й грає нарівні зі звичайними спортсменами і навіть перемагає їх.

Ще в глибокому дитинстві ми ставили дерев’яну плиту, вирізали лобзиком ракетки і грали в настільний теніс, – пригадує Василь Петрунів. – З того часу я полюбив цей спорт. У школі також ходив на секцію тенісу. І коли довелося сісти у візок, тоді як проходив реабілітацію, вирішив повернутися до цього хобі.

На перший для себе чемпіонат України у 1998 році він поїхав з власної ініціативи. Обласний комітет спорту інвалідів відмовився брати чоловіка у команду, бо тоді її формували за викликом із Києва. Тож Петрунів поїхав сам у супроводі брата і одразу посів друге місце.

Його життя різко змінилося 22 роки тому, коли він потрапив у автокатастрофу, пошкодив хребет і перестав ходити.

Повернувшись додому, Василь знову звернувся до обласного інваспорту, аби йому дали тренера для подальших занять. Фахівця з пінг-понгу тоді не було, чоловікові порадили зайнятися плаванням. Петрунів погодився і вже на першому своєму чемпіонаті України з плавання встановив національний рекорд і виконав норматив майстра спорту!

Збірна України на міжнародних турнірах з настільного тенісу стабільно посідає високі місця.

Так він плавав три роки, але на міжнародні змагання його все одно не брали. На початку 2000-х років чоловік зв’язався з британським інваспортом, і звідти йому дали запрошення на Кубок Шефілда: друзі скинулися грошима на проїзд, і Василь Петрунів полетів на туманний Альбіон. Після цього він подавав заявку на змагання в Канаді, проте в закордонному консульстві йому відмовили у візі через те, що український інваспорт не підтвердив, що дійсно відправляє спортсмена на закордонні змагання.

Невдовзі я вирішив покинути плавання, – розповідає Василь Петрунів. – Усі басейни в нас не доступні для візочників, бо розташовані на другому поверсі. Через це потрібно, щоб тебе постійно хтось супроводжував на тренування, допомагав вибиратися на той другий поверх. А настільний теніс я люблю. Спортзали доступніші, й головне, правила пінг-понгу дозволяють інвалідам-візочникам грати разом зі звичайними спортсменами.

У 2003 році Василь Петрунів одружився. Нині сім’я виховує двох доньок 10 і 13 років. Усі ці роки чоловік заробляв на життя підприємницькою діяльністю. Йому вдавалося поєднувати роботу і своє спортивне захоплення. Поступово результати покращувалися, Петрунів підіймався все вище й вище у світовому рейтингу. Він увійшов до 24-ки найкращих тенісистів світу і здобув право виступати на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро. У Бразилії чоловік пройшов груповий етап, але на стадії плей-оф, на жаль, поступився французу, майбутньому бронзовому призеру Паралімпіади.

Василь Петрунів (справа) разом зі своїм партнером у парних змаганнях Олександром Єзиком з Ізюма Харківської області.

Щоб утриматися серед світової еліти, потрібно здобувати рейтингові очки на міжнародних змаганнях. Тому змагальний графік паралімпійця є доволі щільним. Недавно Василь Петрунів вирішив сконцентруватися виключно на спорті й доручив підприємницьку діяльність дружині. Щоранку о сьомій годині він разом із тренером уже в спортзалі ІФНТУНГу. Тренуються до дев’ятої. Друге тренування починається о п’ятій вечора і триває теж дві години. Крім того, для покращення фізичної підготовки Петрунів відвідує басейн. У такому режимі він живе уже чотири місяці.

У Бразилії чоловік пройшов груповий етап, але на стадії плей-оф, на жаль, поступився французу, майбутньому бронзовому призеру Паралімпіади.

У травні спортсмен взяв участь у міжнародному турнірі Slovenia Open, де здобув перемогу в особистих та командних змаганнях (у парі з Олександром Єзиком). Наша збірна в Словенії здобула перше загальнокомандне місце серед 41 країни світу.

Того ж таки травня збірна України вирушила на командний чемпіонат світу до Словаччини. Там Петрунів із Єзиком у парних змаганнях завоювали срібні нагороди (загалом українці взяли одну золоту і три срібні медалі).

Як правило, коли присвячуєш себе чомусь одному, то це починає вдаватися.

13-18 червня наші тенісисти-паралімпійці боролися на турнірі Germany Open. Там Петрунів виборов дві срібні нагороди в особистих і командних змаганнях, а Україна посіла четверте командне місце.

Восени відбудеться один із головних стартів сезону. На початку жовтня в Словенії запланований чемпіонат Європи. Нині Петрунів – восьмий у світовому рейтингу паралімпійців-тенісистів, тож прагнути є до чого. А найбільша мета нашого спортсмена – перемога на Паралімпіаді у Токіо 2020 року.

Спорт на такому високому рівні вимагає повної віддачі, – говорить Василь Петрунів. – Як правило, коли присвячуєш себе чомусь одному, то це починає вдаватися. Час іде, роки не повертаються, і якщо я не спробую, то не буду знати, чи можу стати найкращим у світі. Тому порадився з сім’єю, і дружина мене підтримала. Якби я був на 30-му чи 40-му місці, то, певно, не варто було б аж так сильно перейматися. Але мені дійсно залишається зовсім трішки, тому треба спробувати.

Має Василь Петрунів і особливого суперника – це француз Флоріан Мерьєн, якому чоловік поступився в Ріо-де-Жанейро. Зараз він посідає четверте місце в світовому рейтингу, проте у травні в Словенії тисменичанин його переміг.

Три роки Василь Петрунів працює зі своїм тренером Василем Кушніром. Щоб зробити тренування максимально наближеними до змагальних умов, Кушнір наважився сісти в інвалідний візок. Таким чином Петрунів отримав спаринг-партнера на кшталт своїх суперників паратенісистів.

Коли тренер на заняттях почав сідати у візок, щоб грати зі мною, мої результати одразу пішли вгору, – розповідає Петрунів. – Грати з суперником на візку і з тим, хто стоїть на ногах – велика різниця. Людина, що сидить навпроти, грає по-іншому, навіть відбиває м’яча швидше, і сам м’яч летить інакше. З тренером мені дуже пощастило. Теніс – це дійсно його дар. Він буквально днює і ночує в спортзалі.

Василь Кушнір зараз є одним із тренерів збірної України, тож він отримав змогу їздити на змагання разом зі своїм підопічним. А нещодавно до Василя Петруніва у спортзалі приєднався ще один візочник – Роман Гулик з Єзуполя. Тож займаються з тренером вони тепер утрьох.

Для того, хто стикнувся з інвалідністю, найбільшою проблемою є психологічна реабілітація, – каже Василь Петрунів. – Часто така людина замикається і перетворюється на вовка в клітці. У цей час їй дуже потрібна підтримка близьких і друзів, якийсь поштовх до праці, руху вперед. Натомість, найменше інваліду потрібна жалість від оточуючих, сюсюкання, бо до цього звикаєш, і розвивається щось на кшталт комплексу меншовартості: таку людину потім дуже важко переконати до якоїсь діяльності.

Великою проблемою в Україні є доступність помешкань для інвалідів, міст та сіл загалом, інвалідні візки, медикаменти. Але якщо людина сильна психологічно, вона може ці проблеми вирішувати і жити повноцінним життям. Головне – знайти себе, взятися за справу, яку любиш. Тільки так можна подолати внутрішні перепони і важкі життєві обставини, певен Василь Петрунів.

Автор: Микола ВОЛКОВ

Стаття опублікована в журналі МІСТО №9

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.