Porto Franko як стиль

Цьогорічний фестиваль сучасного мистецтва був задекларований як «відкритий порт». Отож, як і минулого року, він містив у собі культурні програми, що відбуваються в інших містах, країнах. У візуальній частині йшлося про співпрацю з Zenko Gallery (Київ) та бієнале Ostrale (Дрезден). Експозиція живопису українських митців від Zenko Gallery розташовувалася в галереї Маргінеси, а вся інша візуальна програма розмістилася в колишньому хірургічному корпусі комплексу споруд Палацу Потоцьких. Вперше в Івано-Франківську можна було побачити живописні полотна від знаних Олега Тістола, Андрія Сагайдаковського, Віктора Сидоренка, Марини Скугарєвої, Руслана Тремби та інших. Роботи понад 40 художників з Німеччини, Нідерландів, Росії, Білорусі, України, Ірану та Японії органічно заполонили простір колишнього шпиталю, ненав’язливо демонструючи ще один спосіб використання приміщення.

А ще до офіційного відкриття фестивалю на площі перед «білою хатою» навпроти пам’ятника музикантам, котрі символізують єдність Західної та Східної України, вночі з’явилася скульптура львівського пластика Олекси Фурдіяка «Глова». Металева антропоморфна фігура з величезною кубічною головою вклякнула перед совітським ідеологічним монументом, позбавленим свого часу голови вождя народів, у молитовній позі персонажа, що кається або про щось просить.

Звертання до історії не випадкові. Складний і заплутаний час, в котрому живемо, – місце для з’ясування стосунків з пройдешнім задля розуміння того, куди ми потрапили. Діалог з минулим був темою для творчості багатьох учасників програми «Порт’all. Permanent liminality»*. В сучасному світі звичним стало не знати історії або своєрідно її трактувати. Містечкова історія сором’язливо призабула засновників міста з роду Потоцьких – сьогодні мало що свідчить про їхнє перебування у колись збудованій фортеці. Комплекс споруд «Палац Потоцьких» радше нагадує невдалу пародію на palazzo, особливо після того, як тут розташовувався військовий шпиталь. Територія комплексу наразі закрита для вільного доступу, будівлі руйнуються, занепадають, їх не доглядають, а частину території експлуатують під автостоянку.

Порожнечу забуття заповнили морем. Франківськ відділився від Станіславова і перетворився на порт. Етику замінили естетикою.

Чи існує зв’язок з минулим? Чи потребуємо його впливів і таємниць? Стан невизначеності, перманентних змін та відсутності стабільного стрижня має форми та вигляд. Мистецтво здатне їх фіксувати, візуалізувати, озвучувати. Незважаючи на молодий вік нашого міста, згадувати історію його заснування та розвитку варто. І не тільки в науковий спосіб.

Озирання в минуле було темою багатьох робіт виставки.

Ростислав Котерлін у цифрових видруках «Історичні новини» іронізує зі ЗМІ, котрі маніпулюють інформацією на користь тих, хто замовляє музику. Сергій Братков, харківський художник, який із 2000 року мешкає в Москві, у відео «Сто» також іронізує над шануванням історичних маркерів – підготовка до сторіччя «вєлікой октябрськой» переплітається зі споживанням ста грамів і рахуванням при цьому до ста. Hamed Jaberha з Ірану надіслав на виставку старі фото – документальні свідчення про революцію. Він випадково знайшов у Тегерані на смітнику кілька слайдів, авторство яких невідоме.

Хочеться нагадати людям потворне обличчя насильства, проект про тортури під назвою «кровопускання». Це кадри про іранську революцію 1978 року. Зображення осіб, про яких ми ніколи не дізнаємося. Вони були замордовані на вулицях урядовими військовими і десь поховані. Для нас вони вже назавжди втрачені.

Ретушовані в червоній гамі знимки вбитих як німе нагадування про апарат насильства.

Ігор Перекліта у живописній роботі 2008 року «Welcome to Europe!» порушує тему трудової еміграції, обіграючи старогрецький міф про викрадення Європи Зевсом. Його картини будуть представлені в кінці липня на бієнале Ostrale у німецькому Дрездені (Порто Франко в такий спосіб налагоджує культурну комунікацію). Поки що не дуже гостра для нашого суспільства тема еміграції вельми актуальна для країн Єврозони. Нагадаю, картина 2008 року! Художниця з Відня Ліа Гулуа створила на цю ж тему найвидовищнішу інсталяцію «Іліас Одисеє, або Соціальне Porn Disco», присвячену біженцю, 14-річному хлопчику Ільясу, який понад 150 днів добирався з Сомалі в Європу і помер на березі моря, – це фігура дитини у формі дзеркального дискотечного розважального предмета, що крутиться під стелею і розкидає зайчики у виставковому просторі, засипаному пінопластом, в котрому покоїться човен. Інсталяція про економічну кризу країн третього світу, біженців, що прибувають до Європи, про благословення і жахи, терпіння і корупцію.

Але не тільки політичне минуле торкає інтелект митців. Юрій Бакай та BOB SP намагаються вступити в діалог з історією мистецтва. Бакай робить перекличку зі знаковим «Фонтаном» Марселя Дюшана, розмістивши при вході в Порт’all аж три пісуари. Один з них частково позолочений. Другий, перевернутий догори дриґом, дозволяє зробити під ним селфі, чим багато хто з відвідувачів скористався. Ще один, прикріплений дуже високо на стіні і присвячений відомому франківському андеґраундовому персонажеві – Моху, демонструє міфічні можливості людського організму. Кожен з артефактів апелює до того чи іншого героя, малює картину гри з історією. «Білий квадрат» Квазіміра Малюнкевича від BOB SP – відсилання до ще однієї знаменитої класики сучасного мистецтва – чорного квадрата Казимира Малєвіча.

Група анонімних художників влаштувала на відкритті експозиції перформанс, де глядачам пропонували виразити своє ставлення до фотографій, розташованих у залі. Можна було їх різати, колажувати, рвати, розмальовувати, палити або купити (чого ніхто не зробив). Таким чином відвідувачі втягувалися в процес відкритого оцінювання чиєїсь творчості.

Однією з найзагадковіших робіт виставки була експозиція Всеволода Бажалука «Візуалізація хаосу». В темній кімнаті з великим кубом на стіні через комп’ютер та лічильник Гейгера генерувалася випадкова статистика в образі рухливих світлих точок, проектованих на куб. Облік відвідування? Автор певен, що все в цьому світі має свої причини й наслідки і через впорядкування окремих його частин можна досягти позитивних змін. Застосування технологій програмування, відхід від картинного мислення свідчить про зовсім нові напрями розвитку мистецького формотворення, що, безперечно, тішить.

Така Кагітомі, японець, що мешкає в Німеччині, розважав відвідувачів звуками, котрі видобував з різноманітних чудернацьких предметів власного виготовлення. А ще художник привіз із собою цілу студію звукової апаратури, котра використовувалася під час спільного перформансу у виконанні Микити Шмітца, Стеффані Ерлер, Фреди Сандерхауф, Максима Хартвіга. Для цієї групи артистів найважливішим було мистецтво дії, що творилося тут і тепер. Хоча вони також зробили власні експозиції з живописом та інсталяціями, гепенінг на сцені заднього подвір’я – пірсі, за задумом організаторів, викликав інтерес у багатьох. Художник із Закарпаття Петро Ряска для свого дійства обрав незвичне місце – поле стадіону «Рух», і запросив до споглядання самих учасників виставки. Імітуючи давньогрецьку скульптуру «Дискобол» Мирона, художник урухомлював її застиглість, відтворюючи моменти «ставання в позу». Олександр Базюк дебютував у рідному місті незвичною інсталяцією «Ватерлінія» – на деревах на подвір’ї Палацу Потоцьких провели білу лінію, що символізувала рівень води. А на хірургічному корпусі червона лінія була вже під кутом, як на кораблі, що опинився під креном. Чи випливе Палац Потоцьких? Чи буде майбутнє у фестивалю?

Небувалий інтерес публіки до виставки говорить і про готовність глядача до споглядання, і про потребу розвивати сферу сучасного мистецтва в місті. Воно, з одного боку, може стати локомотивом для економічного розвитку, а з іншого – урізноманітнить життя міщан. Галузь, на котру вперто не хочуть звертати увагу держслужбовці, наразі є чи не єдиним шансом виробити власну інакшість не тільки на тлі України, але й у європейському контексті. Привернути увагу й запропонувати моделі розвитку – хоча Порто Франко й не ставив перед собою таких завдань, здається, зробив це краще, ніж управління культури. Наступним логічним кроком мало б стати створення інституції, котра постійно опікувалася б подібними ініціативами. Наприклад, музею сучасного мистецтва. Державного. Івано-Франківськ знову, як у 90-х, міг би стати прикладом культурного розвитку. Чом би й ні?

* Лімінальність (liminality) – стан перебування між або поміж, від лат. limen – «поріг». Поняття лімінальності не обов’язково вказує на перебування в «центрі», тобто на рівновіддаленій або якось інакше фіксованій позиції між двома крайніми точками. Радше лімінальність вказує на невизначене існування між двома або більше просторовими або часовими сферами, станами або на умови проходження крізь них. Постмодерністське розуміння цього терміну відкидає надання переваги якомусь чітко визначеному центрові перед проміжною територією з розмитими кордонами. Так само постмодерністська лімінальність трактує як однаково важливі процес або перехід та кінцевий результат або призначення. Описи лімінального досвіду містять у собі постмодерністські теми переміщення, протиставлення ідентичності/«я» та передачі культури, наприклад, коли йдеться про спроби відокремити одна від одної дві або кілька культурних ідентичностей або кинути виклик узагальнюючим імпульсам панівної культури.

Ліза М. Ортіс

Автор: Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО №9

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.