“Романюк, ти молодець!”. Інтерв’ю

Один із небагатьох акторів, який володіє рідкісним даром – талановито грати роль мовчки, без жодного слова, самим лише поглядом. «Зіграв понад сто ролей, серед яких знаковим є персонаж Андрея Шептицького», – так починається чи не кожна розповідь про народного артиста України Сергія Романюка. Він родом із Кривого Рогу, але називає себе іванофранківцем, адже давно закохався у Прикарпаття і вже багато років тут мешкає, незважаючи на численні пропозиції переїхати до столиці. У розмові з «МІСТОМ» актор розповів, чому не ходить до Івано-Франківського облмуздрамтеатру, яка роль була найскладнішою і що заради неї мусив зробити, а ще про документальний проект всеукраїнського значення, який наразі створює разом зі своїми друзями.

Ви знялися в багатьох російських фільмах, а зараз вас запрошують там працювати? І взагалі, коли востаннє грали в російському кіно?

Вже кілька років не запрошують. І не запросять. У Росії наклали табу на українських творчих людей. Та й Міністерство закордонних справ України теж заявило, що російським акторам сюди дорога закрита. Стосовно українських співаків, які гастролюють у Росії, то я їх зовсім не вітаю в цьому. Мені було б соромно за таке. Коли точиться війна на твоїй Батьківщині, навіть творчість не може бути поза політикою.
Востаннє я працював із російськими кінематографістами, коли тільки почався Майдан. Якраз тоді знімали фільм «За правилами військового часу», де я грав головну роль – старшого майора. Але буквально через кілька місяців роботу згорнули, стрічку так і не завершили, всі повернулися до Москви.
Ще до Революції гідності росіяни знімали дуже багато фільмів в Україні – це значно дешевше їм обходилося. Причому вони завжди відбирали тільки хороших українських акторів. Щороку я там грав по три-чотири головні ролі. Українське кіно теж знімалося, але дуже мало: одна-дві картини в рік.

Кажуть, коли актори перевтілюються у своїх персонажів, то їхнє особисте життя наче призупиняється…

Певною мірою так. Коли мені дають роль, то я автоматично абстрагуюся від звичного життя: побут, сім’я, діти, внуки… На двох стільцях просто не вдасться всидіти: не можна і про ковбасу говорити, і творчістю займатися. Тоді моя свідомість і підсвідомість націлені тільки на те, як найкраще втілитися в свого персонажа.

Ви актор, який протягом життя постійно і багато вчився, ретельно готуючись до ролі. А чого б ви хотіли зараз навчитися?

Це правда. Коли я грав якусь велику роль у театрі чи кіно, то завжди ходив у бібліотеки, архіви, досліджував біографію персонажа – так мене вчили в інституті. Зараз мені вже немає чому вчитися.

До якої ролі готувалися найбільше?

Митрополита Андрея Шептицького. Це була важка роль. Я тоді жив у монастирі два дні, щоб відчути запах, атмосферу, те, як монахи поводяться, як вони ходять, які в них погляди, як вони думають. Під час зйомок я робив кілька дублів, якщо вважав, що неповно передав його стан. Було таке, що п’ять-шість дублів робили. Було трохи складно, бо я в житті холерик. А на знімальному майданчику мусив передати і спокійну манеру розмови Шептицького, і його глибокий погляд. Грим накладали аж три години.
До речі, на цю роль пробували ще п’ятьох акторів. Але режисер Олесь Янчук затвердив мене – просто пощастило. Хоча довелося аж п’ять разів їздити до Києва на проби.
Після ролі Шептицького мені не раз телефонували: «Сергію Дмитровичу, ми бачили фільм «Владика Андрей». Ми вам повірили. Мама і тато навіть плакали під час перегляду». Я й сам, коли іноді дивлюся цей фільм, думаю: «Романюк, ти молодець!»

Чому серед ваших ролей так багато персонажів військових?

У кіно є таке поняття як фактура: ріст, темперамент, голос, лице. Ось за фактурою я типовий військовий. Взагалі дуже легко входжу в будь-яку роль: просто уявлю собі, що відчуває і як живе той чи інший персонаж, і все – можу грати. Так само легко виходжу з ролі після завершення роботи, що, до речі, теж дуже важливо.
Мій молодший син Діма, коли одного разу переглянув фільм «Бомж», де я зіграв роль безхатька, сказав: «Тату, ти знаєш, що я всі твої ролі люблю. Але твій «Бомж» мене потряс. Ти його так прожив…Це було щось!»
В інституті з такого предмета, як майстерність актора я завжди отримував відмінні оцінки. Педагоги постійно казали студентам: «Подивіться, як Романюк робить етюди!». Мені це просто від природи вдається. Я ніколи не боявся камери, постійно казав собі на пробах: «Романюк, не хвилюйся. Пройдеш – добре! Не пройдеш – не твоя була роль». І завжди проходив.

Акторами стають чи народжуються?

Гадаю, що народжуються. Воно або є, або нема. Звісно, будь-який талант потребує шліфування, праці й наполегливості. Якби я був педагогом в інституті, то, незважаючи на те, що говорив би голова приймальної комісії, не брав би усіх підряд на акторську спеціальність. У мене був би надзвичайно жорсткий конкурс. Я б прямо казав: у вас немає артистизму. І напрацювати його неможливо. Тоді в нас було б значно більше хороших акторів. Взагалі я думаю, що у кожної людини від народження закладений якийсь дар. Ось тільки не кожен відкриває його, йде своєю дорогою.

Що важче зіграти: паузу чи епізод, насичений емоційними словами?

Пам’ятаю, я знімався в фільмі Романа Балаяна «Райські птахи», який потім показували на міжнародному кінофестивалі країн СНД. Там мене нагородили дипломом за найкращу чоловічу роль у цій стрічці і преміювали на тисячу доларів. Балаяна тоді запитували в якомусь інтерв’ю: «Чому у вас в кадрі Романюк мовчить, а на нього все одно хочеться дивитися? В чому справа?». Режисер відповів просто: «Знаєте, був такий французький актор Жан Гавен. Він ніколи багато не говорив, лише мовчав, але в його очах – все життя, все, що йому боліло всередині… На це здатен далеко не кожен актор. Романюк уміє мовчати».

Що скажете про український фільм «Червоний», який не так давно вийшов на екрани?

Рекомендую кожному до перегляду. Цю стрічку вважаю великим кроком в українському кіно. Взагалі, коли я дивлюся кіно, то роблю це дуже відсторонено, абсолютно об’єктивно. Спершу звертаю увагу на світло, музику, наскільки актори переконливі, наскільки вони живуть своїми персонажами – всі ці нюанси я одразу помічаю. Фільм «Червоний», чесно зізнаюся, мене зачепив. У деяких епізодах навіть потряс – у хорошому розумінні. Стрічка заслуговує на те, аби про неї говорити. Я не знаю ні режисера, ні акторів, які працювали над фільмом, але те, що вони створили, гідне дуже високої професійної оцінки.

Що б ви рекомендували переглянути із закордонного кінематографу?

Я не дуже слідкую за іноземними фільмами. Вони мене мало цікавлять. Після перегляду «Гладіатора» дивлюся кіно з Расселом Кроу, особливо до вподоби «Володар морів». Дуже люблю кіно Балабанова. Не можу не згадати і про Тарантіно – справжній прорив у натуралістичному кіно, дуже вразила його «Мерзенна вісімка» – шикарна робота. Цей режисер завжди вірний собі, сам пише сценарій, сам знімає…

Розкажіть про документальний проект, який ви розпочинаєте разом зі своїми друзями Мирославом Бойчуком і Богданом Кучером.

Головне завдання – документальні фільми всеукраїнського значення про знаних і незнаних особистостей Прикарпаття, історичні, культурологічні, духовні, мистецькі розвідки. Поки що йдеться про Параску Хому, Стаса Тризубого, Івана Франка, Андрея Шептицького.

Які вам подобаються вистави в Івано-Франківському облмуздрамтеатрі?

Я не ходжу туди. Знаю, що цей театр є, що він молодіжний… Коли, «дякуючи» декому з керівництва, я змушений був звільнитися з того театру, мені певний час було дуже боляче, адже я прослужив там безліч років. Потім зрозумів, що не хочу навіть заходити туди, аби не згадувалося минуле. Хоча в місцевому театрі працює багато талановитих акторів. Коли я їх зустрічаю, завжди бажаю натхнення і успіхів. А я вже там нікому не потрібен. Коли я працював у театрі, для мене режисери брали п’єси. Тепер такого немає.

Яку книгу зараз читаєте?

На читання книг не маю часу. Здебільшого читаю лише кіносценарії. І так все життя у мене було. Ось і зараз розглядаю аж чотири сценарії українських фільмів, у яких мені пропонують зніматися. Сценарії надсилають постійно. Багато від молодих режисерів. До речі, я не раз безкоштовно знімався в дебютних фільмах випускників столичного театрального інституту. Вони телефонували, просили приїхати на один день, аби зіграти якогось персонажа, але без гонорару – немає грошей. Я завжди відповідав: «Хлопці, я теж колись був студентом. Про який гонорар може йтися? Я ці гроші зароблю в серіалі. Головне, аби ви зробили чай і канапки».

Які ваші улюблені місця в Івано-Франківську?

Центр міста, стометрівка… Я мешкаю в цій частині Івано-Франківська. Часто полюбляю там прогулюватися. Постійно зустрічаю друзів: художників, письменників, фотографів, скульпторів… Це енергетично моє місце.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 11

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.