Переселенці, які оселилися в Івано-Франківську, об’єдналися в громадську ініціативу

Згуртуватися й перемогти. Їх усіх об’єднала та сама біда – втрата домівки і шлях у невідомість. В більшості – без повернення назад. Однак ініціативні переселенці з Донбасу, що осіли в Івано-Франківську, вирішили не опускати рук та об’єднатися в громадську організацію «Д.О.М.48.24», яка з самого початку мала на меті створення сприятливого середовища для життя, роботи, психологічної реабілітації та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб. А ще – зруйнувати стереотипи про переселенців, збудувати місток до місцевої громади і довести, що не приїхали сюди пожити задарма. За два роки діяльності їм вдалося усе й навіть більше: на носі – масштабний проект соціального бізнесу, про який гудітиме все місто.

“Дій, обирай майбутнє!” – такий девіз засновників організації. Власне, з перших літер цих слів і утворилася її назва. Щодо цифр, то вони є посиланням на географічні координати – сорок восьма широта поєднує всю країну, а на перетині її з двадцять четвертою довготою розташований Івано-Франківськ, де і знайшли свій новий дім засновники “Д.О.М.48.24”.

Війна на порозі

Переселенець із Донбасу, ветлікар Сергій Никоноров зараз мешкає неподалік івано-франківського аеропорту. Цей мікрорайон обрав навмисно – місцина нагадує йому про рідний дім у Донецьку, про фатальний Донецький аеропорт, біля якого мешкав… Ось тільки зараз над головою літаки літають, а не кулі. А ще тут вологість дуже висока – не звик, трохи важко було перший рік, але нічого – потроху адаптувався.

До 2014-го Сергій працював у міжобласній лабораторії з хвороб птиці, займався вивченням пташиного грипу, мав свій невеличкий бізнес, пов’язаний із ветеринарними консультаціями. А потім заповзла війна, в місті з’являлося все більше росіян. 28 квітня 2014-го Сергій нездужав, а дружина пішла на чергову мирну демонстрацію. Коли хода просувалася центральними вулицями міста, з’явилося багато чоловіків із міліцейськими щитами, з примотаними до рук саперними лопатками і почали просто забивати людей. У натовп кидали вибухові пакети. Тих, хто втікав у дворики, вже там чекали й лупцювали щосили. Дружина Сергія допомагала дівчині, в якої з горла стирчав цвях. Це був останній проукраїнський мітинг у Донецьку. Невдовзі з’явилися блокпости, бій під Карлівкою, перші загиблі… Щодня на вулицях траплялися люди з осколковими пораненнями.

Переселенці – це потужний людський ресурс, якого б Івано-Франківськ ніколи не отримав, якби не війна.

Коли почалася операція звільнення аеропорту, будь-які сумніви щодо втечі з Донецька були вичерпані. Адже якраз за два роки до війни Сергій із дружиною придбали будиночок просто біля аеропорту, за 800 метрів від посадкової смуги. Зараз той будинок без даху.

Програміст із Донецька Наталя Вишневецька якраз пішла у декрет, коли розпочалися жахливі події на Сході. Незабаром вони з чоловіком та немовлям вирішили поїхати у відпустку в мандри по Україні, але, як потім виявилося, додому більше не повернулися – вже не було куди. Над самим домом точилися постійні обстріли, по всьому мікрорайоні – блокпости.

В Івано-Франківську оселилися випадково. Під час подорожі Прикарпаттям автівку треба було віддати на техогляд. А Наталя якраз у цей день записалася на прийом до лікаря в одній з івано-франківських приватних клінік. Коли головний лікар довідався, що пара з Донбасу, запропонував допомогу – підробіток на будівництві. Наталин чоловік погодився. Та й сама матуся не звикла засиджуватися вдома. Через певний час уже працювала операційним директором на одній із місцевих освітніх платформ.

У 2014-му Олеся Архипова ходила на всі проукраїнські мітинги, які відбувалися в Донецьку. На одному з таких заходів якогось хлопця просто зарізали, багато інших потрапили в лікарню зі складними пораненнями. Олесі тоді пощастило – вона пішла за 5 хвилин до того, як розпочалося місиво.

Дівчина каже, що було психологічно важко навіть не через те, що порушуються людські права, а тому, що більшість сприймали ту жахливу ситуацію як норму:

Я запитувала своїх колег, чи нормально вони почуваються, коли мусять щодня перетинати блокпости, що людина з автоматом може зайти і сісти в автобус… Відповідь була приголомшлива: “Ну так, не дуже зручно – тепер, аби потрапити на роботу, треба виходити з дому на 20 хвилин  раніше”.

Коли батько Олесі пішов воювати у складі батальйону “Донбас”, дівчина остаточно зрозуміла, що лишатися на Сході небезпечно для життя. Незабаром Олеся переїхала до Івано-Франківська, а тато загинув на війні. Коли покидала рідну домівку, то й гадки не мала, що вже носить під серцем маля. У неї була 1000 гривень у кишені, валіза з одягом та сумка з комп’ютером. Коли на івано-франківському вокзалі виходила з потяга, обмотана в український прапор, то дуже приємно здивувалася, що на це ніхто не звертає уваги. У Донецьку в такому вигляді Олеся б точно не лишилася непоміченою.

З місцевого штабу по роботі з переселенцями жінка попрямувала в готель «Бандерштадт», де кожному прибулому на тиждень виділяли кімнату – поки не знайде житло й роботу. Ще дали засоби гігієни і деякі речі, які місцеві люди приносили, аби підтримати приїжджих із Донбасу: Олеся й досі пам’ятає ту каструлю без ручок і кришки.

Потужний ресурс

Одного дня півтора десятка колишніх жителів Донецької та Луганської областей, що переїхали в 2014 році до Івано-Франківська та стали друзями, вирішили, що переселенці – не проблема, а можливості, та щоб довести це собі й іншим, об’єдналися в організацію. Так з’явився “Д.О.М.48.24”, в якому керівництво на себе взяли Сергій Никоноров, Наталя Вишневецька і Олеся Архипова.

На той час в Івано-Франківську вже діяли три організації, які створили переселенці для переселенців і котрі займалися суто сервісними послугами (наприклад, розподілом гуманітарної допомоги). До речі, у столиці Прикарпаття таких організацій було найбільше в Україні.

Але “Д.О.М.48.24” мав більш глобальні плани. Місцевим жителям прагнули довести, що переселенці – це потужний людський ресурс, якого б Івано-Франківськ ніколи не отримав, якби не війна. А переселенцям хотіли показати, що, перебуваючи на новому місці проживання, треба брати за нього відповідальність.

Першою активністю став Робоклуб – інноваційний центр освіти для дітей, де вони експериментують із робототехнікою, програмуванням, інжинірингом та дизайн-іграми, які формують майбутнє. Як зазначає координатор центру Сергій Никоноров, у Робоклуб ходять не по знання, а по свободу і творчість.

Таких робоклубів в Україні є всього дев’ять, але в Івано-Франківську – найбільш розвинутий.

Відкрити інноваційний центр для дітей вдалося завдяки виграному гранту. Згідно з домовленістю, команда “Д.О.М.48.24” мала безкоштовно навчати 30 дітей переселенців і учасників АТО у Робоклубі протягом півроку. В перший же день відкриття зареєстрували понад 200 заявок. Загалом протягом року в центрі безкоштовно навчалися 600 дітей (кожен по 10 занять). Реалізувати це вдалося лише завдяки власним ресурсам переселенців-активістів та місцевих волонтерів, які з дому тягли до Робоклубу всю техніку.

Тепер це соціальне підприємство, що підтримує базу і колектив для адаптації та передачі нових програм у формальну освіту. Тож наразі навчання в Робоклубі платне, але в кожній групі є два безкоштовних місця. Аби отримати пільгу, дитина власноруч повинна написати мотиваційного листа.

Іншим проектом став альтернативний театр, який в Івано-Франківську презентували протягом трьох днів торік узимку. Тоді з’їхалися майстри з усієї країни, аби за допомогою театральних методів поговорити про переселенців. Зібрані кошти спрямували на благодійність і потреби армії.

Також “Д.О.М.48.24” став партнером Британської ради і в рамках співпраці провів серію тренінгів для всіх охочих, де учасників навчали писати грантові проекти і бізнес-плани. За півтора року вони втілили в Івано-Франківську понад двадцять проектів.

Окрім цього, ініціативні переселенці були задіяні в проекті, що торік презентували в Опришівцях – відкритті третього в Україні памп-треку (спеціальна траса для велоекстремалів). Побудували його на місці смітника.

Навіть коли війна на Донбасі закінчиться, вона навряд чи готова туди повернутися – не хоче дивитися у вічі багатьом місцевим зрадникам.

Цікавим проектом, який підтримав “Д.О.М.48.24”, стала і Лісова школа, яка працює в міському парку ім. Т. Шевченка. Йдеться про неформальне об’єднання батьків, котрі люблять природу і хочуть, щоб і їхні діти її любили й більше часу проводили на свіжому повітрі. Ідею Лісової школи мама двох дітей Оксана Архипчук підгледіла у друзів з Європи в соцмережі. У США, Канаді та країнах Західної Європи популярна ідея таких лісових садочків. Мама відмовилася від традиційного дитсадка, в якому діти по півдня перебувають у закритому приміщенні. І знов-таки через соцмережі вирішила знайти компанію для своєї дочки – запропонувала іншим батькам щотижневі зустрічі.

Незабаром активісти “Д.О.М.48.24” відкриють соціальний коворкінг-центр, щось на кшталт інкубатора для соціальних інноваторів та ідей. Приміщення вже знайшли.

Це не місце, де можна буде орендувати стіл і за ним працювати, – пояснює Наталя Вишневецька. – Це платформа, де збиратиметься спільнота, обмінюватиметься знаннями й контактами.

У центрі планується швейний коворкінг, платформа для матусь і подієвий майданчик.

Ти – вдома

Наталя Вишневецька каже: навіть коли війна на Донбасі закінчиться, вона навряд чи готова туди повернутися – не хоче дивитися у вічі багатьом місцевим зрадникам.

Та й у будь-якому разі там ще багато років буде небезпечно, – зазначає жінка. – Згадайте, як довго після Другої світової війни ще знаходили повсюди снаряди.

Наталя Вишневецька зізнається, що до війни український прапор для неї мало що означав, як і для багатьох інших земляків. Але тепер жінка сперечається з кожним, хто стверджує, мовляв, фарбувати паркани в синьо-жовтий колір і решта подібних патріотичних атрибутів – то все пусте і не має сенсу. Наталя переконує, що сенс таки є, і дуже важливий: «Ви й не уявляєте, яким щастям іноді може стати просто побачити український стяг. Наприклад, коли нарешті покинув Донецьк і перше, що впадає в око – синьо-жовті прапори, які майорять на зупинках. Відчуття, що ти вдома – безцінне.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО №11

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.