“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Організація українських націоналістів (бандерівців) веде свою історію від 10 лютого 1940 року, коли утворився Революційний Провід ОУН. Першим публічним документом, яким нова організація сповістила українців про своє існування був “Маніфест Організації українських націоналістів” того ж таки 1940 року, інформує “Історична Правда”.

Маніфест являв собою декларацію цілей, за які нова ОУН мала намір боротися, та засад, яких збиралася дотримуватися в цій боротьбі.

Історикам “Маніфест” відомий. У своїх ґрунтовних працях його згадують або цитують Анатолій Кентій, Володимир Косик, Іван Патриляк і Володимир Мороз. Але є один нюанс.

Існувало декілька редакцій “Маніфесту”. І автори посилаються на різні його версії. Причому більшість датує вихід “Маніфесту” груднем 1940 р., і лише Косик зауважує, що первісний варіант існував уже в березні.

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський. На той час осідком Революційного Проводу було м. Краків у Генеральному губернаторстві, яке нацисти створили в окупованій Польщі.

Як удалося з’ясувати авторові цих рядків, існує три редакції “Маніфесту Організації українських націоналістів”, випущених протягом 1940 р. Усі версії відрізняються між собою — деякі невеликими фрагментами тексту, а деякі — суттєво. До того ж, їхні копії розбиті на різну кількість параграфів (6, 7, 8, або ж 10). Та все одно, суті документу це не змінює, і всі редакції витримані в одному дусі.

Найбільш ранній варіант “Маніфесту” датований березнем 1940 р. — невдовзі після створення Революційного Проводу ОУН. Його примірники можна знайти в Державному архіві Рівненської обл. (ДАРО).

Маніфест Організації українськи націоналістів, березень 1940 року. Для збільшення натиність тут. Державний архів Рівненської обл. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 5.

Цей “Маніфест” надрукований на одному аркуші, що за форматом схожий на плакат.  Усі десять його параграфів пронизані революційно-визвольним й антирадянським  пафосом:

“Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо  новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”. І далі:

“Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Боремося проти всіх видів московського імперіалізму, а зокрема проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний  і господарський гніт до крайніх меж”.

Зверніть увагу на застосування гасла “Свобода народам! Свобода людині!”. Як бачимо, в ідеологічному арсеналі бандерівців воно було від самого заснування революційної ОУН.

Автори “Маніфесту” наділяли українську націю месіанською роллю у справі звільнення усіх народів СРСР:

“Українці силою об’єктивних умовин  є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення. Українці на землях  поневолених Москвою народів  стають у перші лави їх революційної боротьби. Кличемо всіх українців — де вони не жили б —ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції, яку веде Організація українських націоналістів  під проводом Степана Бандери”.

Інший примірник березневої редакції Маніфесту ОУН. Для збільшення натисніть тут.

Чималий фрагмент “Маніфесту” присвячено боротьбі за права і свободи, що ми їх нині називаємо правами людини і громадянина:

“Боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного ожебрачування гро­мадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення”, проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “на­укою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісті. […]

Боремося: проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД у колгос­пах, фабриках, заводах, армії, флоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і дру­ком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”.

Замість ідеї війни класів бандерівці закликали до спільного виступу всіх трудових класів української нації заради знищення більшовицької експлуатації:

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. […] Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Обкладинка редакції “Маніфесту” грудня 1940 року ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17

Антиколоніальні та демократичні положення “Маніфесту” дали підстави професорові Патриляку провести паралелі між оунівським документом та відомими деклараціями Великої Французької (1789—1799) та Американської (1775—1783) революцій.

Ось, наприклад, витяг із Декларації незалежності США (1776):

“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя”.

Маніфест Організації українських націоналістів, грудень, 1940 року.  ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17—18.

Чи, приміром, Декларація прав людини і громадянина (1789):

“Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту. […] Дже­рело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього. […] Ніхто не може зазнавати утисків через висловлення власних поглядів, навіть релігійних, якщо їх висловлення не порушує громадського порядку, встановленого законом. […] Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією сво­бодою у випадках, передбачених законом”.

Найвідомішим серед істориків є варіант “Маніфесту” за грудень 1940 р. Саме грудневу редакцію найчастіше згадують у контексті остаточного розколу ОУН, який до того часу де-факто вже відбувся. Серія переговорів, які тривали впродовж року, завершилася виключенням Степана Бандери та його послідовників з ОУН за рішенням Революційного трибуналу організації.

Варіант “Маніфесту” за грудень 1940 року. Закінчення.

Згідно з висновком Івана Патриляка, до початку вересня єдиної ОУН уже не існувало. Історик трактує грудневий маніфест як своєрідну риску, якою бандерівці відмежувалися від прихильників Андрія Мельника.

Документ видано в вигляді брошури на чотири сторінки (є ще два таких самих тексти на одну сторінку без дати, але за змістом можемо ствердити, що це той самий “Маніфест” за грудень). Його зміст майже ідентичний березневій редакції за винятком кількох речень, які вилучено чи переформульовано. Що найбільше впадає в око, це те, що з тексту (в цитованій вище частині про спільний фронт поневолених) зникло ім’я Степана Бандери.

Інший примірник “Маніфесту” за грудень 1940 р. у вигляді листівки. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 1. Для збільшення натисність тут.

Третій варіант “Маніфесту” можна знайти в ДАРО або Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 931. — Арк. 104-104а). Він надрукований на чотирьох сторінках і датований лише 1940 р. без місяця. Тому важко сказати точно, коли саме ця відозва побачила світ. Очевидно, не пізніше грудня того ж року.

Від інших двох редакцій її відрізняє кілька відмінностей. Перша — в документі приділено більше уваги співпраці українських самостійників із визвольними рухами інших народів, загарбаних Москвою. Третій параграф на початку відкриває абзац:

“Кличемо всі народи, поневолені Москвою, повстати до боротьби за свою волю і самостійність. Лише повне відділення від Москви й повне державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і свобідна вспівпраця між ними доведе їх до всебічного розвитку”. І далі по тексту параграфа:

“Кличемо всіх українців, що живуть на землях інших народів, поневолених Москвою, будити серед тих народів змагання до власної самостійності, помагати їм всіми силами у визвольній боротьбі та організувати всюди один спільний революційний фронт проти Москви – за волю і  самостійність народів та свободу людини”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік. ДАРО. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-2

Другою відмінністю цього варіанту є четвертий параграф, який ґрунтовно відрізняється від того самого фрагменту інших редакцій “Маніфесту”.

“Кличемо вояків усіх бувших українських армій.

Кличемо усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків [ідеться про ветеранів відповідних частин Української Галицької армії та Армії УНР — І. Б.].

Кличемо усіх українських повстанців.

Кличемо усіх українських політв’язнів і засланців.

Кличемо членів і прихильників усіх українських підпільних організацій, бувших і теперішніх — Центрального повстанчого комітету, Центрального повстанчого козацького комітету, Вільного козацтва, Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національного центру, Української військової організації (УВО), Української воєнної організації (УВО) та всіх інших організацій і груп”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Друга сторінка.

Утім, кличі солідарності визвольної організації з переліченими вище антирадянськими і самостійницькими колами анітрохи не дивують. Зате далі йдуть геть нетипові як для українського націоналістичного середовища заклики:

“Кличемо всіх шумськістів, хвильовистів, укапістів [ідеться про націонал-комуністів  — прихильників наркома освіти УСРР Олександра Шумського, письменника Миколи Хвильового та Української комуністичної партії — І. Б.],

кличемо всіх українських комуністів — членів і прихильників націоналістичної опозиції,

кличемо всіх українських комсомольців-націоналістів,

кличемо членів і прихильників усіх бувших українських партій,

кличемо всіх українців-самостійників станути в одному революційному фронті до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери”.

Таку декларацію готовності співпрацювати зі свідомою частиною українського комуністичного табору можна назвати безприкладною в тодішній пропаганді ОУН та інших націоналістичних організацій.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Третя сторінка.

Дана редакція “Маніфесту” є найбільш усеосяжною щодо потенційних прихильників в Україні та союзників за її межами. Вона декларує наміри співпрацювати з якнайширшими верствами українців, які визнають потребу незалежності України та чітко формулює ідею антирадянського фронту поневолених народів на чолі з українцями.

Концепція такого фронту отримає життя в 1943 році, коли зі створенням Української повстанської армії до її лав увіллються представники 28-ми національностей та етнічних меншин. Делегати 13-тьох із них зберуться 21—22 листопада 1943 року на Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. По війні ідея спільного міжнародного антирадянського фронту реінкарнується в Антибільшовицький блок народів, зініційований Закордонними частинами ОУН в еміграції.

Один із патріархів сучасної української історіографії ОУН і УПА Анатолій Кентій у своїй фундаментальній праці “Збройний чин українських націоналістів” висловив думку, що “у квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери її керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо “українських опортуністичних партій”, не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Закінчення.

Проте ми дозволимо собі не погодитися зі словами визначного історика. Вважаємо, що його висновок ґрунтується на хибній інтерпретації постанов ІІ Великого збору ОУН. Адже в постановах зазначено конкретно, які політичні сили ОУН вважала ворожими:

“ОУН поборює: всі опортуністичні те­чії в СССР, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СССР шляхом еволюційних змін“. А також: “всі опортуністичні партії та емігрантські групи… що розбивають одноцілий фронт бороть­би українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [виділення мої — І. Б.].

Понад те, “Постанови” наголошують, що бандерівці готові співпрацювати з усіма, хто стоїть на антирадянських позиціях і визнає незалежну Україну, безвідносно до їх політичних програм: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Ук­раїнської суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з україн­ським національним рухом”.

Російський переклад грудневого “Маніфесту”, виконаний радянськими спецслужбами. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. —  Арк. 2—3

Інший документ, складений невдовзі після Великого збору, — “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, який містив набір докладних інструкцій із організації антирадянського повстання та державного будівництва самостійної України, — уточнював тактику ОУН відносно альтернативних політичних середовищ:

“Політичні групи, які мають за мету суверенну соборну Українську державу, а різняться від ОУН, н[а]пр[иклад], соціальними концепціями, старатися перетягнути на нашу платформу. Коли це не вдасться, вести свою позитивну роботу. Коли ці групи при владі й ведуть українську по­літику, їх попирати, а незалежно від того розбудовувати силу. Поборю­вати тоді, коли відходитимуть від ідеї суверенності чи проповідувати­муть шкідливі українській нації орієнтації, або взагалі ослаблювати­муть силу народу”.

Тобто, ми знову бачимо наміри співпрацювати та підтримувати всі угруповання, які послідовно виступають за незалежність і соборність України.

Друга сторінка російського перекладу грудневого “Маніфесту”, виконаного радянськими спецслужбами

І зрештою, практична діяльність ОУН(б) підтвердила вірність цим програмним положенням, як і “Маніфесту” 1940 р. Під час “перших совєтів” 1939—1941 рр. бандерівці зуміли залучити до своїх лав щонайменше трьох непересічних вихідців із Радянської України: Йосипа Позичанюка (1913—1944), Пантелеймона Сака (1905—1943) і Олеся Гая-Головка (1910—2006).

Ба більше: радянські органи держбезпеки мали дані, що Степан Бандера прагнув установити контакти з президентом Академії наук УРСР Олександром Богомольцем!

Й. Позичанюк був членом комсомолу та працівником редакції газети “Комсомолець України”, якого ЦК ЛКСМУ спрямував для розбудови радянської преси до Львова. Педагога П. Сака радянська влада відправила на посаду директора одної зі львівських шкіл у рамках радянізації освіти.

О. Гай-Головко на момент приїзду у Львів у 1940 р. був уже відомим радянським письменником, членом Спілки письменників УРСР і  до 1941 р. працював редактором літературно-мистецького відділу місцевого радіокомітету.

Усі троє стрімко ввійшли до найвищих щаблів середовища ОУН. Гай-Головко став міністром інформації та пропаганди, а Позичанюк — його заступником в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

Пантелеймон Сак разом із Київською похідною групою йшов проголошувати відновлення Української держави у столиці. А в 1942—1943 рр. був членом Проводу ОУН та крайовим провідником Осередньо-Східних українських земель із центром у Києві. Після розгону нацистами УДП Гай-Головко від ОУН відійшов, але Сак і Позичанюк продовжили збройну боротьбу й загинули від рук, відповідно, нацистів і комуністів.

Склад Українського Державного Правління. З виставки “УПА – відповідь нескореного народу”. Автори: Володимир Бірчак, Ольга Сало.  Для збільшення натисність тут.

До слова, у згаданому уряді Стецька з-поміж 28 міністрів, їх заступників і державних секретарів членами ОУН(б) були тільки 11-ро. Решту складали безпартійні та члени колишніх західноукраїнських партій, як от: УНДО, соціал-радикалів та ін.

Отож бачимо, що “комсомольці-націоналісти” та “прихильники бувших українських партій” непогано вживалися з досвідченими бандерівцями. Єдиною умовою цього була їхня готовність боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вищезгадана інструкція “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” серед першочергових заходів під час збройного виступу давала таку настанову: “Поширюємо маніфест — поклик до повстання”. Імовірно, йдеться саме про “Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року. Адже його текст, і особливо останні рядки, добре надаються на роль заклику до повстання:

“Віримо й знаємо, що близький вже час, коли здійсниться заповітна мрія наших батьків і з крові довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

Через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поне­волені Москвою народи.

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Воля і самостійність Україні — смерть Москві!”.

У грудневій редакції останні три рядки дещо змінені:

“Українці і всі гноблені Москвою народи! Ставайте до нещадної боротьби з московсько-більшовицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!”

Це підтверджує й професор Косик. За його даними, в перші місяці німецько-радянської війни ОУН(б) розповсюджувала цей “Маніфест” на землях по німецькому боці фронту. Часто його клеїли як афішу на стінах будинків і огорожах. Один із таких примірників наведено в другому томі збірника німецьких архівних документів “Україна в Другій світовій війні в документах”, упрядкованому професором.

“Маніфест” на першій шпальті газети “Самостійна Україна” (Ч. 1,  7 липня 1941 р.). Для збільшення натисніть тут. Переглянути число повністю можна в Архіві української періодики онлайн.

Очевидно, “канонічною” стала саме груднева редакція “Маніфесту”. Бо саме текст цієї редакції можна знайти у збірнику Косика, а також — на шпальтах західноукраїнської преси літа 1941 року. Газети “Самостійна Україна” (м. Станиславів / Івано-Франківськ), “Вільне слово” (м. Дрогобич Львівської обл.) та “У бій!” (м. Косів Івано-Франківської обл.) в липні 41-го передрукували грудневу версію “Маніфесту ОУН”.

“Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року засвідчив вірність націоналістів ідеалам демократичних прав і свобод, солідарності з поневоленими націями та антиколоніальної боротьби від самого початку існування організації. Цим документом бандерівці проголосили, що вони є національно-визвольною силою, яка прагне повалити комуністичний тоталітарний режим.