Євген Самборський: Кар’єра художника як мистецький проект

PinchukArtCentre оголосив імена 20 художників, номінованих на «PinchukArtCentre 2018» – загальнонаціональну премію у галузі сучасного мистецтва для молодих українських художників віком до 35 років. Шорт-ліст номінантів відбіркова комісія склала з більш ніж 650 заявок, отриманих від художників з усіх регіонів України та інших країн світу. До нього увійшов Євген Самборський (33 роки, Івано-Франківськ/Київ), один із найцікавіших молодих митців, який продовжує успішні інтервенції в художній простір. Цей рік, безсумнівно, видався для Євгена вельми динамічним і насиченим. Сам перелік займе декілька рядків – участь у колективних імпрезах «Чеч. Індивідуальна артикуляція» (Zenko Gallery та ЦСМ, Татарів), «ПортоФранко» (міжнародний фестиваль сучасного мистецтва, Івано-Франківськ), «Show promise» (Zenko Gallery, Палац мистецтв, Львів), «Ostrale» (бієнале сучасного мистецтва, Дрезден, Німеччина), резиденція «Корови орють» на Закарпатті, кураторська робота з резидентом «Наступного проекту» Бредом Дауні (США), а ще дві персональні виставки у Києві в «Dymchuk Gallery» та «Галереї Карась». І це, мабуть, ще не все.

Молодий художник вельми вдало і грамотно вибудовує стратегії просування власного імені на мистецькій сцені й професійно формує художню кар’єру. Тішить також те, що митець не зупиняється на винайденому ході чи жесті, а продовжує експериментувати й досліджувати як середовище, так і самого себе на предмет рефлексій, провокацій, естетик. Нагадаємо про творчий шлях молодого таланту: у 2000-му він завершує навчання в дитячій художній школі Івано-Франківська, а 2005-го отримує диплом в Інституті мистецтв Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Ще в студентські роки разом з колегами влаштовує одноденну виставку в покинутому будинку: вони малюють по стінах, розвішують картини, фото. Акція користується неймовірною популярністю, її відвідує багато молоді. У 2006 році на виставці-конкурсі «Химерії» отримує нагороду, роботу, надану на виставку, придбали, зараз вона в колекції ЦСМ. Зрештою, та нагорода (з легкої руки членів журі – Юрія Іздрика, Анатолія Звіжинського, Мирослава Яремака) стала першою серед наступних. Пізніше малювання знакової для автора картини «Крихівецька 75», автобіографічного твору з історією родини – ідеологічної квінтесенції часів формування світогляду, перших експериментів та фіксації значимого. Важливою була скандальна ситуація навколо картини під час її першого експонування на молодіжній виставці (2011), коли керівництво художнього музею в Івано-Франківську намагалося не допустити її до показу. Тоді цей прецедент надав упевненості молодому автору й продемонстрував наснагу та впертість нового покоління.

А далі – 2012-го – головна нагорода конкурсу «МУХі» («Молоді українські художники»). 2009-го та 2012-го – стипендія Gaude Polonia від польського міністра культури, під час котрої у Варшаві відбуваються знайомство, навчання та співпраця з польським художником Павелом Альтгамером, який мав неабиякий вплив на подальшу творчість Євгена. Участь у проектах Альтгамера в Берліні, Пекіні, Римі завершується запрошенням світової зірки на резиденцію від «Теплого арту» в Івано-Франківськ у 2015-му. Успіх «Конгресу рисувальників», котрий відвідала рекордна, як на провінцію, кількість глядачів, залучення несподівано призабутого, покинутого історичного простору, скандали навколо намальованого та культури сприйняття подібних акцій надали нових імпульсів мистецькому життю міста й навернули Євгена Самборського, який останніми роками мешкав спочатку у Львові, а тепер у Києві, частіше навідувати рідний край. Поміж тим, художник став співзасновником «Відкритої групи» у Львові, незвичного для нашої мистецької сцени угруповання художників-акціоністів, котрі в 2013-му стали лауреатами Першої Спеціальної Премії PinchukArtCentre, а 2015-го вибороли Головну Премію PinchukArtCentre (Євген Самборський на той час покинув групу). «До «Відкритої групи» я разом із 12 учасниками був членом музичного гурту. Жоден із нас не був професійним музикантом, троє людей трохи вміли користуватись музичними інструментами, ми всі вдягалися у дивний одяг, тож це скоріше нагадувало перформенс. Ця група називалася «Франшиза», й окрім відомого потрактування її назви було ще одне: Фран – від Франківськ та шиза – як шизофренія, – згадує митець в інтерв’ю «Українській правді». – Та з іншого боку, я маю собі шість авторитетів, які на мене достатньо вплинули в різний час, і їх вважаю своїми вчителями: Микола Павлюк – художник та мій куратор в інституті, Володимир Лукань – художник, викладач історії українського мистецтва, Олександр Нечведа – мій вітчим і підприємець, Тарас Прохасько – франківський письменник, Ярема Стецик – франківський художник і музикант, Павло Альтгамер – польський художник. Мене не так цікавить мистецтво, як наша реальність. Тому що мистецтво – лише засіб, який допомагає краще розуміти, де я живу, що можу робити зі своїм життям та своїм оточенням».

Цього року Євген став переможцем Open Call для молодих українських художників від Dymchuk Gallery, Київ, в результаті чого з’явилася «Красива виставка». Художник працював над цим проектом не сам – для його втілення залучив 13 представників маргінальних груп населення: алко- і наркозалежних, безхатьків, колишніх в’язнів, працівницю секс-індустрії, мешканців притулків – людей не з мистецьких кіл, пересічних героїв із непересічними історіями. У результаті непростого, інколи конфліктного спілкування з цими людьми народилися артефакти, що створювалися спільними зусиллями всіх учасників. За словами автора проекту, виставка будується навколо його спостережень за людиною, а також є своєрідною саморефлексією. «Назва одразу відсилає нас до поля мистецтва – йдеться про виставку як форму висловлювання та красу як категорію естетичного. Художник конструює систему взаємодії елементів для виявлення процесів, які стоять за видимою експозиційною формою. Очевидно, Євген Самборський має намір підкреслити протиріччя, які є основою інституту мистецтва. Що більше у виставці згладжується соціальна нерівність, то більше вона проявляється. Що яскравіше мистецтво опікується життям, проникаючи в поле етичного, то більше стверджується у своїй неспроможності бути морально хорошим. Соціальна нерівність є основною проблемою, з якою працює «Красива виставка», – критично зауважила Лада Наконечна. Незвичним для цієї події став аукціон, проведений після її закриття, а кошти від проданих робіт розподілили порівну між усіма учасниками процесу.

Другий проект Євгена Самборського, котрий відкрився одразу по завершенні «Красивої виставки» у столичній Karas Gallery, був без назви та експлікації. «У виставці «Без назви» я зробив досить класичні живописні пейзажі і скульптури людей у різних позах. У якості полотен використав речі з секонд-хенду, гарно натягнуті на підрамники і полаковані. На картинах зображені зарості й хащі, в яких я виріс. Їх малюю вже досить давно, і для мене це найкраща метафора сучасної України. Якось я їхав на велосипеді околицями Франківська і помітив вигорілі на сонці городні опудала, що гойдались на вітрі й тихо дзеленчали. Ці незахищені антропоморфні образи, що хаотично рухаються й діляться абстрактними звуками один з одним, виконують охоронну функцію – захищають поля від шкідників, але виглядають убого й самотньо, трохи як ми всі, якщо тверезо говорити про Україну у світовому контексті. Тому я вирішив перенести ці опудала з поля в галерейний простір. Цей проект є таким собі узагальненим образом нашого суспільства. Своїми скульптурами я не маю на меті критикувати людину: ці образи швидше демонструють безсилість перед системою, яка цю людину формує», – зазначав митець у розмові з Ольгою Артеменко.

Ці дві виставки, безперечно, були продовженням досліджень, розпочатих художником ще минулого року в Івано-Франківську в персональних проектах «Ми ті на кого ми чекали», «Лабораторія друзів», «Говорить Івано-Франківськ», де вже було промарковано вектори цьогорічних рефлексій.

Яке місце займає культура в нашому місті у житті пересічного громадянина? Ніяке? Але управління культури бадьоро звітує про ріст кількості глядачів, слухачів, нюхачів (кухня перш за все пахне) в місті за півріччя чи 12 місяців «клопіткої і напруженої роботи». План перевиконано. Нічого не нагадує? Така в них праця – хвалитися порожнечею, цифрами, множити фейки. Але чи тільки їхня проблема? Кому у Франеку потрібне мистецтво? Молодим? Розумним? Уважним? Художникам?

Коли ми разом з Євгеном Самборським рік тому задалися цими питаннями, організовуючи «Ар(т)хеологію», вчергове побачили велику пустку (велике ніщо) з боку офіційних структур та певну спраглість або всезнайство з боку глядача. Тому робили не чергову передаукційну (де за парадом імен переважно посередні артефакти) чи попленерову (вічно юних студентів, які тиражують штампи) виставку. Дослідження з приводу status quo contemporary в місті. Воно є? Чи має історію? Яке воно сьогодні? Чи матиме перспективи? Від Опанаса Заливахи до Synchrodogs, доценти й автодидакт – головне, щоб щиро, без загравань сподобатися.

«Інститут мистецтв випускає дипломованих людей із дуже низьким рівнем професійного знання, яке просто нерелевантне в сучасному світі. Ці люди не можуть знайти собі роботу, бо не володіють тією професією, яку вивчали протягом 5-6 років, до того ж, дехто платив за це немалі гроші. Мені справді дуже їх шкода. Серед моїх однокурсників було багато молодих людей із добрими думками й знанням ремесла після художніх шкіл (рисунку, живопису, композиції, кольорознавства, скульптури), які за п’ять років інституту послідовно отримали розчарування у власних силах і вміннях. Більшість викладачів Інституту мистецтв – це ті, хто не реалізувались як добрі художники, тримаються за робочі місця і не роблять нічого для того, щоб молоді люди вчилися думати, аналізувати і знайшли себе. Вони не комунікують зі студентами, а лише, в найкращому випадку, намагаються створити меншу копію себе, а в гіршому – абсолютно байдужі. В місті було б добре вплинути на механізм роботи Інституту мистецтв, створити альтернативну мистецьку освіту та відкрити невелику галерею. Довгий час спостерігаю за тим, що відбувається в полі мистецької діяльності Івано-Франківська, і помітив певне віяння, присутнє у практиках художників. Це дух відстороненості, непотрібності, неможливості комунікації, безвиході й сорому. Навколо цього дивним чином будується ідентичність мистецького середовища цього регіону», – розповідав Євген Самборський керівниці «Наступного проекту» Лілії Гоголь.

Сучасне мистецтво оперує не лише артефактами, картинками чи діями. Зрозуміти, що не так, розставити наголоси над проблемами – це вже півсправи на шляху до їх подолання. Аналіз нинішнього стану речей в місті у сфері мистецтва – характерна особливість часу. А активне включення глядача у процес самостійного сприйняття чи оцінки базується на концепції «мистецтва взаємостосунків», коли зміст артефакту не нав’язується реципієнту, а народжується в процесі взаємодії з ним. Таких діалогів для розуміння як мистецтва, так і стану речей бракує в нашій країні. Мистецька ситуація в Івано-Франківську перебуває у стагнації, особливо це стосується інституцій, котрі мали б опікуватися художниками. Найпростіше це побачити в середовищі, де виріс, котре виховало тебе, особливо при погляді з відстані, збоку, через призму відстороненого спостерігача. Виразити все це через мистецький жест. Хтось скаже, що це не справа художника. Чому б ні? Намальований часом пейзаж можна знайти й на фактурній дошці, а скульптуру можна сформувати зі сміття, якщо маєш вдосталь уяви та смаку.

Мистецтво після постмодернізму переймається не лише віддзеркаленням краси чи формуванням концептів. Воно вторгається на територію соціального та критично переосмислює навколишню дійсність. Поява та діяльність молоді на кшталт Євгена Самборського говорить про те, що «далі буде» та демонструє послідовну незворотність якісних змін. Сподіваємось побачити його серед нагороджених премією «PinchukArtCentre 2018» і чекатимемо нових виставок у Франківську.

Адже «ми ті, на кого ми чекали»?

Автор: Анатолій Звіжинський

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 12

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.