Мрії про зиму

Я п’ю какао наодинці в ресторанчику біля Ратуші і роздивляюся, як за вікном у світлі ліхтарів танцюють важкі лапаті сніжинки. У приміщенні тепло й затишно, лунає тиха романтична музика, і здається, що перший сніг за вікном — вишуканий вечірній подарунок для стомлених важким днем містян. Густі сутінки перетворюються на синій вечір, бруківка вкривається тонким білим обрусом, ліхтарі щедро віддають своє світло, сніжинки все танцюють і танцюють, а в моїй душі оселяється спокій і щастя…

Цим спогадам кілька років. Нічого особливого тоді не відбувалося, я просто сиділа за столиком біля великого вікна і спостерігала за тим, що відбувалося на вулиці. Був звичайний вечір і падав звичайний перший сніг, але це було так невимовно красиво, що закарбувалося в пам‘яті назавжди. Відтоді я щороку мрію саме так зустріти зиму.

Чомусь перший сніг — це завжди важливо. Напевно, це почуття зберігається з дитинства, бо як ще поясниш те, що, яким би ти дорослим не був, на якій поважній посаді не працював, а щойно пролунає фраза “Ой! Здається, сніг пролітає…”, обов‘язково треба підійти до вікна і перевірити, чи це правда. Усі найважливіші справи на кілька хвилин відсуваються на задній план, думаєш тільки про те, чи не забув сьогодні вдома рукавиці, скільки випаде снігу і чи встигнуть діти наліпити снігових баб. Завжди хочеться усміхнутися, потай надіючись, що цей сніг не розтопиться, не перетвориться на хляпавку, а осяде м‘яким пухом на голе беззахисне віття дерев, накриє білою периною чорний ґрунт на клумбах і зробить Франківськ справжнісінькою зимовою казкою.

У такі моменти завжди по-особливому пахне, і спогади знову переносять у дитинство: мама принесла з двору випрану білизну, задерев’янілу від морозу, поклала її на ліжку і пішла поратися на кухні. Я підходжу ближче, вдихаю запах вологи і спостерігаю, як купа поволі осідає, розімліла від домашнього тепла… Перший сніг має для мене саме такий бентежний аромат — запах чисто випраної білизни. І коли я уявляю собі зиму, коли чекаю, що ось-ось над Франківськом розірветься переповнена хмара-перина і на землю висиплеться хоч трохи снігу, пригадується ота випрана білизна на ліжку. І я щоразу обіцяю собі, що в той день, коли почнеться зима, одягну теплі рукавиці, замотаю шию довгим шарфом і піду ввечері наодинці гуляти містом.

Куплю десь у середмісті пластянку з гарячим какао, попрошу, щоб добавили до нього маршмеллоу, і почну свою маленьку подорож із вулиці Труша — короткої, всього на кілька вдихів-видихів, але такої красивої, зі своїм настроєм, шармом і  особливим Станіславським духом. Потім піду попри Руську трійцю, перед тим зазирнувши у нашу знамениту «фоторамку», біля якої так люблять знимкуватися приїжджі, далі заверну на «стометрівку», знайду там вуличних музикантів і обов‘язково трохи коло них постою. А коли закінчиться какао і стояти на одному місті стане зимно, піду собі далі, до вулиці Франка, щоб нею добратися до Валів, які місцеві дітлахи багато десятиліть тому вибрали найкращим місцем для з‘їжджання з гірки. Тут катаються на санках, целофанових пакетах, портфелях і всьому, що знайдеться під рукою. А часто і без усякого інвентаря, а просто на попі чи животі. Звісно, для цих забав треба дочекатися великого снігу, але я все одно піду, просто так, щоб перевірити…

Якби я захотіла зробити інспекцію легендарних місць для з‘їжджання на санках, то варто було б навідатись і до гірки в парку, бо саме там катаються найбільші відчайдухи. Щоб з‘їхати з неї, треба мати неабияку мужність. Признаюся чесно, я ніколи б не ризикнула, бо навіть дивитися на те, як це роблять інші, страшнувато. Тому, якщо цю гірку сніг не вкриє, зовсім не засмучуся — у місті вистачає розваг і без неї. Коли цього року буде справжня морозна зима, то можна буде дістати ковзани і розімнутися на міському озері або на штучній ковзанці біля Ратуші, пройтися лижнею по Набережній або в парку, а хто не любить відпочивати активно – може, як я, просто гуляти вулицями міста і пити какао з маршмеллоу.

Звісно, я намалювала у своїй уяві ідеальну картинку — гарний вечір, яскраві вітрини, передсвятковий настрій. Хіба часто так буває? Зазвичай на початку зими все зовсім не так: пронизливий вітер, сніг впереміш із дощем, болото під ногами, сірі сутінки, сірі вулиці, сірі люди… Але я відмовляюся бачити таким Франківськ! Моє місто — мій дім, а в рідному домі має бути чисто, затишно і приємно. Зрештою, нам ніхто не забороняв мріяти! А я мрію, щоб навіть природа допомагала робити Франківськ красивішим. Я хочу, щоб за будь-якої погоди ми не втрачали оптимізму і віри в краще, щоб любили вулиці, по яких ходимо, і будинки, в яких живемо. А приїжджі хай би трохи нам заздрили і намагалися зробити свої міста схожими на наше. Я вірю, що щирі мрії рано чи пізно перетворюються на дійсність, не варто сумніватися у власних силах і щасливому розвитку подій.

Тож будьте певні: попереду сніг, запах хвої і випраної білизни, ліхтарі на тихих вуличках, солодке какао, манлива вулична музика, катання на санках, усмішки людей і щасливі новорічні свята…
Хай все буде саме так!

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 13

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.