Пацієнт не завжди мертвий: інтерв`ю з франківським патологоанатомом

Морг, трупарня і патологоанатомічний відділ – місце, у яке приводить скорбота. Найчастіше це можна почути від людей. Але франківський лікар-патологоанатом запевняє, що у цьому місці і допомагають. Більше того – рятують від важких недуг. Бо найточніший діагноз ставить саме патологоанатомом при дослідженні. І тут йдеться не тільки про мертвих, а й про живих. Правда, ці спеціалісти з пацієнтами чи рідними не спілкуються і не хочуть.

МІСТО вважає, що фахівці усіх професій гідні того, аби про них писали. Тому наші кореспонденти поспілкувалися з доцентом кафедри патоморфології та судової медицини Івано-Франківського національного медичного університету Віктором Костюком. Практичний лікар-патологоанатом розповів, як вони рятують людей, як проводять розтини, а також чи вимагали у нього потрібний результат.

Додамо, що зайшовши у централізоване патологоанатомічне відділення обласної клінічної лікарні  нічого відмінного не помітили: виглядає як звичайнісінький медзаклад. Мабуть, лише психологічна накрутка відіграє роль, бо стає моторошно. Неприємного запаху також не відчули. Єдине, у кабінеті пана Віктора стелажі з органами для педагогічного процесу, а ще багато інформаційних вивісок для студентів. Бо саме у кабінеті займаються майбутні медики. Для цього тут є усі можливості. Та й лікарю ніде не потрібно ходити.

Віктор Костюк народився на Житомирщині. Йому 39 років. Закінчив Івано-Франківську державну медичну академію. На шостому курсі направили працювати в Івано-Франківський обласний клінічний онкологічний диспансер. З 2003 року працює доцентом кафедри патоморфології та судової медицини Івано-Франківського національного медичного університету, а також практичним лікарем-патологоанатом. Зробив близько 100 розтинів. У 2010 році захистив дисертацію і став доцентом. Любить риболовлю, але першому місці – сім`я. Читає Василя Шкляра і цікавиться історією. Слогану немає. Каже, любить рідних і поважає друзів. Заради них готовий на багато вчинків. Одружений. Виховує сина.

Ви не місцевий, чому після навчання залишилися в Івано-Франківську працювати?

Коли я завершив медичну академію в 2002 році і так як я дійсно не місцевий житель, який навчався по цільовому направленню, то мав повернутися додому. Уже на Житомирщині планував проходити інтернатуру і працювати за фахом. Але так сталося, що під час навчання я знайшов дружину з Івано-Франківська, яка також працює медиком. Тому після закінчення академії не хотілося розлучатися з дружиною. Прийняв рішення жити у Франківську.

На Житомирщині я отримав відкріплення, яке давало можливість залишатися тут, але за умови, що знайду роботу. Робота знайшлася: лікар-патологоанатом.

Де ми зараз знаходимося і чим тут займаєтеся?

Ми знаходимося в централізованому патологоанотомічному відділенні обласної клінічної лікарні. Це відділення, де працюють практичні лікарі-патологоанатоми. Вони обслуговують Івано-Франківську обласну клінічну лікарню (вул. Федьковича) та інші лікувальні заклади міста. Сюди входять і центральна клінічна лікарня (вул. Мазепи) і клінічна лікарня № 1 (вул. Матейка). Це ті заклади, які не мають своїх патологоанатомічних відділень. Для прикладу, патологоанатомічні відділення є в онкодиспансері (вул. Медична). Вони займаються роботою пов’язаною з онкологією. Ще окремі відділення є у районах. Крім того, розташовані морги, які відносяться до бюро судово-медичної експертизи (вул. Новгородська).

Що входить у Вашу роботу?

Моя основна робота – це робота зі студентами. Потрібно навчити студентів і передати їм свої знання. Крім педагогічного навантаження є ще лікувальна робота. Вона полягає в діагностиці.

Що діагностуєте? Розкажіть детальніше для читачів МІСТО.

Робота практичного лікаря-патологоанатома складається з трьох досліджень.

1. Дослідження біопсійного матеріалу. Тобто, того матеріалу, який утримується з живих людей при оперативних втручаннях чи під час біопсії. Простіше кажучи, це взяття шматочка тканини живої людини для постановки діагнозу. Це найбільш складний напрямок і займає найбільше часу. Бо за тим, що напише лікар-патологоанатом у своєму висновку, стоїть життя людини. Ця людина чекає на діагноз, а також її лікуючий лікар. Це потрібно для того, аби обрати тактику лікування пацієнта.
2. Дослідження післяопераційного матеріалу. Відповідно до наказів, все, що вилучається під час операції, підлягає обов’язковому патогістологічному дослідженню. Для чого це потрібно? Аби підтвердити діагноз, який виставлявся перед операцією.
3. Проведення аутопсії – розтин. Це напрямок, який займає 30%-40% роботи лікаря. Проводиться з тією ж метою – для постановки діагнозу. У цьому випадку мова йде про анатомічний висновок. Після дослідження оцінюються результати, які лікар побачив. Тоді патологоанатом пише протокол дослідження, зазначає результати і правильність діагнозу.

Скільки це все коштує?

За це платити не потрібно пацієнтам, яким проводиться оперативне втручання чи біопсія. Тут відбувається так, що якщо це в обласній лікарні оперували, то робиться для відділення безкоштовно. Якщо на дослідження надсилають матеріал з лікарні, яку ми не обслуговуємо, то між обласною лікарнею і, для прикладу, пологовим будинком, укладається договір. Тоді вони платять за послугу. Сума коштів не є високою і складається з кількості шматочків, які піддаватимуться дослідженню.

За день по першому і другому напрямках скільки досліджень можна провести і чи складно?

Все залежить від патології. Буває, що в день 20-30 досліджень проводжу. А є таке, що два випадки можуть заставити, щоб їх розглядати три дні. Трапляється й таке, що ми не в змозі покласти точний діагноз. Тоді ставимо попередній, але з консультацією у спеціалізованих патологоанатомічних відділеннях.

Фінансово задовільна Ваша робота?

Я своєю роботою абсолютно задоволений, працюючи на кафедрі університету. Правда, виключно у практичних лікарів-патологоанатомів зарплата дійсно нижча. Тому зараз є брак таких спеціалістів. Адже лікарі шукають роботу, аби прожити, а не жити на “широку ногу”. Я знаю багато лікарів, які люблять свою специфіку, але покидають місце, шукаючи кращі джерела доходів.

Як відносять рідні до Вашої професії?

Рідні абсолютно нормально відносяться. Адже я працюю 15 років. Жодного разу не казали залишити. Я себе тут знайшов, ну і виходу не було (Ред. – пояснення вище). Пізніше мені стало подобатися те, чим я займаюся. Коли ти йдеш вчитися, то профіль лише на шостому курсі обираєш. Можливо, я хотів бути акушер-гінекологом, але коли в університеті був розподіл, то місце знайшлося в онкодиспансері патологоанатом і я погодився. Питання вибирати ким ти будеш – неможливе, адже було єдине місце і ти або хочеш, або ні. Все ж таки, мені більш цікавий біопсійний напрямок, бо пацієнти і лікарі чекають на мій висновок, щоб швидше піти додому здоровими.

Хто займається розтином дітей?

Для того, аби працювати з дітьми, потрібно мати спеціальний  сертифікат лікаря-патологоанатома дитячого. У нас такий сертифікат мають у відділенні двоє працівників. Тобто, є доросла спеціалізація, дитяча спеціалізація і гінекологічна спеціалізація. Я займаюся дорослою спеціалізацією.

Бракує реактивів чи більш якісного обладнання?

Я не можу говорити за відділення, але щодо кафедри, то проблеми з реактивами немає.

Щодо обладнання, то справді, воно застаріле і потребує оновлення. Будучи в сусідніх областях, і бачачи як працюють колеги, стає жаль себе і лаборантів. Є куди рости. Додам, що для лабораторії, яка б мала вигляд як приватна нині, потрібні шалені кошти. Поки нам на це гроші не виділяються. Можливо, думають,  що лікарі-патологоанатоми прийшли і зробили розтин ножицями чи ще чимось і їм того вистачає. Та насправді, щоб зробити мікропрепарат, йде багато часу і це клопітка робота. Чим краще обладнання – тим швидше і краще працювати. Тим самим і результат ефективніший.

Перший розтин пам’ятаєте?

Так, звичайно. Перший розтин я провів у 2002 році в онкодиспансері. Не хотів його запам’ятовувати, якось сам по собі відклався у пам’яті. Це був онкохворий, який помер у лікарні.

Якщо приходиться, то спілкування з рідними – виклик чи робота?

У нас лікарі мають мінімальний контакт з родичами і пацієнтами. Якщо це дослідження біопсійного чи післяопераційного матеріалу, то контакту з родичами немає. Адже все доставляється централізовано з тієї лікарні. Централізовано – це коли в один день автомобіль збирає весь матеріал, який потребує діагностики. Потім привозять до нас і їх забирають лаборанти, розділяючи на мікроелементи. Опісля все потрапляє до лікаря-патологоанатома.

Що стосується розтину, то тут також контакт зведений до мінімуму. Лікар приходить на розтин, маючи історію хвороби, яка доставляється з тілом. Ознайомлюється і працює. Ніхто нічого не наказує лікарю. Контакт з лікуючим медиком також відсутній. Тому патологоанатом бере на себе відповідальність, пишучи протокол.

Кажуть, що патологоанатоми поводяться на роботі як і всі люди, а при розтинах музикою надихаються. Так?

(Ред. –Сміється). Здивували. Ми всі живі люди, тому харчуємося і каву випити любимо. Проте пити чи їсти біля тіла – це неетично і негігієнічно. А щодо музики при розтині, то скільки я вже працюю тут, знаю, що ніхто не проводить розтин таким чином. Може хірурги і проводять так операції, якщо бракує натхнення. У нас все простіше.

Багато є знайомих жінок Вашої професії, чи все ж більше чоловіків?

У нас присутня гендерна рівність.

А у вас в відділенні багато лікарів?

Тепер кількість лікарів скоротилася. Наразі є близько десять спеціалістів. Робочий день у нас скорочений, бо працюємо в шкідливих умовах. За це  і надбавку отримуємо.

У відділенні зараз багато тіл, які очікують розтину? Є черга і скільки триває дослідження?

Ні, зараз немає нікого.

Загалом на розтин у нас довго ніхто не очікує. Тільки ті чекають, які померли в медзакладі вночі. Тоді тіло в холодильнику зберігається до ранку. Коли приходить лікар на роботу, то ознайомлюється з історією хвороби і проводить аутопсію. Часто  буває так, що в день є два-три розтини. Пригадую, коли було і шість, і сім. Щоправда, частіше, коли в тиждень взагалі немає розтинів.

Щодо часу проведення розтину, то все залежить від патологій. В середньому це година-півтори.

Подейкують, що через кум-брат-сват можна зробити швидше розтин. Це так?

Чесно кажучи, здивований запитанням. Ні. Це чутки. Немає такого, мовляв, поможіть і ми вам віддячимо. Такого ніколи не було і, надіюся, і не буде. Бо якщо людина померла вночі, то близько 10 ранку вже можна забрати тіло. Якщо ж протягом дня, то з 14 години ніхто розтин проводити не буде. Адже працюємо з 8 до 14 години. Тому прийдеться чекати наступного дня. Щоб хтось був тут два-три дні – не було такого.

Трапляється, коли пацієнт помирає з вини лікаря. Чи зверталися до Вас лікарі, аби був потрібний висновок?

У моїй практиці такого не було. Але випадки знаю навіть у нас у відділенні. Приходять лікарі і просять. Та наші спеціалісти принципові. Такі прохання починають нервувати, перш за все. У такому випадку ставиться діагноз ятрогенія – навмисне заподіяння шкоди пацієнту. Такі випадки смерті розглядаються на клініко-патологічних конференціях. Там виноситься відповідне рішення. Якщо справа доходить до суду, то все може закінчитися сумно для лікаря. Проте не пригадую, аби лікаря реально посадили. Було, що знімають категорії, звільняють. Але щоб закінчилося в’язницею – не знаю.

Від автора: Коли мова де про насильницьку смерть чи, як подейкують, про потрібні результати розтину на користь зловмисника, то цим займаються судово-медичні експерти. Це окрема структура.

Знаю, що ви були в АТО. Де? Коли саме? Розкажіть детальніше про цей період.

Потрапив у четверту хвилю мобілізації. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді як лікар медичної роти. Тобто, на фронті перекваліфікувався: був патологоанатомом, а довелося стати лікарем загальної практики. Тоді з всієї України зібрали 366 лікарів. Вважаю, що це та хвиля, коли був деякий спад агресії,  а наші військові навчилися воювати. Адже найважче тим хлопцям, які йшли добровольцями. Безпосередньо в зоні АТО був з 28 грудня 2015 по 14 квітня 2016 року.Спочатку в м. Щастя на Луганщині, а потім в селі Трухізминка.

Я допомагав на передній лінії оборони, де відбувалися активні дії. Служив на посаді лікаря медичного пункту батальйону. Хоча по уставу, який нам розказували,  лікар має бути в шпиталі і за 30 км від лінії оборони. Та доля склалася так, що треба було допомагати фельдшерам. Працювали  всі разом і робили все для того, аби  хлопці повернулися додому живі і здорові. Розтини там не проводили ми, а судово-медичні експерти. Ми лише займалися доставкою тіла. Думаю, як би потрібно було знову їхати на схід – зробив би це.

Що побажаєте початківцям і тим, хто жахається Вашої роботи?

Наша  робота така, що  самому важко щось навчитися. Тому потрібно не боятися запитувати. Є старші колеги, які завжди проконсультують. Також потрібно вчитися. Це буде запорука, що з лікаря-початківця вийде спеціаліст, який собою буде гордитися.

Спілкувалася Лідія БОЙКО

Фото: Андрій ШКВАРЛА