Тиха оаза у серці Франківська: найзатишніші куточки міста

Наш Франківськ — місто невеличке, і кожен, хто живе тут більш-менш довго, впевнений, що знає його вздовж і впоперек, і немає жодної місцинки, яка могла б його здивувати. Між тим, є вулиці, якими ми майже ніколи не ходимо, хоч і розташовані вони не на околиці, а в самісінькому центрі. І від цього місто тільки цікавіше, бо має свої невеличкі секрети — клаптики, які серед міського гамору зберегли незмінним своє обличчя впродовж довгого, насиченого доленосними подіями століття.

Сьогодні зранку я пройшлася вулицями Тарнавського, Лєрмонтова і Кобилянської. Запланувала собі таку прогулянку давно і таки вибрала час. Я буваю тут рідко, бо не маю друзів чи родичів, які б жили в цьому районі і запрошували в гості, а інших справ на цих вулицях уявити важко — тут немає ні важливих установ, ні великих магазинів, ні навіть офісів. І це, безумовно, великий плюс для іванофранківців, адже з багатолюдного ринку чи вокзалу, який аж кипить від постійного руху машин і людей, можна пірнути в повільну течію Тарнавського, а потім і взагалі втопитися у тихому спокої Лєрмонтова чи Маланюка…

Цей куточок нашого міста сформувався у самому кінці позаминулого століття. Колись його називали Леонівкою, вілли тут будували в основному заможні колійові службовці. Зараз ці будинки постаріли, їхні фасади, що ніби дихають спогадами, часто вкриті тріщинами, ніби густими зморшками, а вікна помутніли від часу, як збляклі очі старої бабці. А всього лиш трошки більше, як сто років тому, вони нагадували франтуватих молодих людей — безтурботних, красивих, веселих, вбраних за останньою модою.
Коли думаю про ці вулиці, мені часто уявляється Різдво. Зали в будинках пишно прикрашалися, господині наперед закуповували найкращі продукти, продумували разом із кухарками святкове меню і запрошували в гості друзів, сусідів і всіх містян, яких вважали за честь прийняти у своєму домі. На тих вечорах грав рояль, пани розважалися чоловічими розмовами з келихами чогось міцненького в руках, пані спілкувалися про своє — ділилися новими рецептами, планами на літній відпочинок, обговорювали модні сукні, пошиті спеціально до Різдва з дорогих тканин, або хизувалися черевичками, зробленими найвідомішими львівськими чи віденськими майстрами. А діти в цей час чемно бавилися з нянькою у своїй кімнаті або доробляли снігову бабу перед вікнами маєтку. На вулиці було морозяно і пахло димом з печей, десь далеко чувся спів колядників, світло з вікон лягало довгими чотирикутниками на втоптаний чистий сніг… І було так добре і по-казковому затишно, що хотілося, щоб свята тривали якомога довше, розбавляючи сірі непривітні зими теплом і затишком, щоб відчувався запах холодців, пампушок і штрудлів, і щоби в кожній оселі все це було на столах…

Я ходила тими вуличками, зупиняючись на кілька хвилин біля найкрасивіших будівель і уявляючи різдвяну метушню за стінами. Намагалася розрізнити, де стіни відреставровані або перебудовані, а де все залишилось, як колись. Тут і справді можна натрапити на гарненький будиночок, який ніби зіскочив з давньої листівки, поряд побачити хатку, збудовану, очевидно, зовсім недавно, а через десяток метрів — паркан, що похилився на тротуар, і не зрозуміло, чи то він змучився від часу, чи від того, що засохлі квіти сперлися на нього своїм не зрізаним вчасно цвітом. Нечасті перехожі, що іноді мене минали, здивовано озиралися. Що це за одна? Ніби не бачили тут раніше. Звісно, я мала дивний вигляд, наче не з цього світу, де будиночки з ліпниною і флюгерами на дахах — звичайнісінькі речі. У своїй в‘язаній шапці з великим помпоном я була схожа на гнома-дивака, який несподівано виріс, але за звичкою задирає голову, аби щось побачити навколо. Мені й справді дуже хотілося подивитися на ці вулиці так, ніби вперше, щоб око було ще не замилене, щоби звертати увагу навіть на найдрібніші нюанси і відтінки. Я зупинялася, фотографувала і насолоджувалася тишею й умиротворенням, які тут панують.

На перехресті вулиць Кобилянської і Маланюка побачила величезне дерево, яке ніби підпирало своїм голим крислатим віттям важкі снігові хмари. Підійшла ближче і побачила табличку — це віковічний дуб, який охороняється законом. Віковічний… Отже, оте Різдво на початку минулого століття, яке я собі намріяла, він бачив наживо… Може, навколо нього діти будували снігові фортеці, обнімали його стовбур, граючись у піжмурки, гладили потріскану кору маленькими рученятами… Так шкода, що тих дітей вже нема, але хочеться вірити, що дуб пам‘ятає їхні червонощокі обличчя, дзвінкий сміх і доторки гарячих вологих долоньок. Це дерево, звісно, теж не вічне, колись і воно, покалічене та стомлене часом, загине. Тому дуже хочеться, щоб десь поряд посадили молодий дубок, який до того часу змужніє і вже триматиме в пам‘яті нові, наші обличчя…

Я страшенно тішуся тим, що Івано-Франківськ стрімко розвивається. З‘являються нові райони, будуються гарні будинки, люди рухаються вперед і по-новому облаштовують своє життя. Але ж погодьтеся, це прекрасно, що в нашому місті є оази, які ніби відтіняють стрімкий поступ вперед та іноді повертають наші погляди в минуле, у святкову атмосферу Різдва, в тишу і спокій, під густу крислату крону віковічного дуба…

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 14

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.