Світ часодійства франківської письменниці Наталії Щерби

Вона певна: час – це не просто магія, з якою ми зустрічаємося щодня, але й неабияка сила. І цю просту, але чарівну істину намагається донести у своїх творах. І хоч у дитинстві навіть мріяти боялася про те, щоб стати письменницею, нині її книжки, сповнені фантастичних пригод, підкорюють світ. Про те, чому її рукописи не хотіли видавати, як створювався світ часодійства і які дива траплялися з нею у реальному житті, читачам журналу “LIKE” розповідає популярна українська письменниця, авторка бестселерів “Часодії”, “Чароділ” і “Лунастри”, чарівна франківка НАТАЛІЯ ЩЕРБА.

– Наталіє, сьогодні Ви одна з найпопулярніших письменників у жанрі підліткової фантастики, чула, що мріяли про це з дитинства. Чи правда?

Так. Але в дитинстві я вважала, що письменниця – це якась така божественна професія, до якої звичайним людям долучитися не можливо – моє дитинство проходило у радянські часи, й тоді було дуже важко кудись пробитися. Тому я полишила ці мрії і пішла в шиття. Хотіла стати дизайнером, закінчила Київську академію легкої промисловості, робила колекції. А потім одного дня стався переломний момент – я зрозуміла, що хочу писати казки. І почала брати участь у різних конкурсах, вигравати, й написала свій перший роман “Часодії”. Це була дуже довга історія, бо 5 років ніхто не хотів його публікувати, як то часто буває… Аж поки виграла конкурс – з-поміж трьох тисяч рукописів “Часодії” взяли перше місце. Ось так розпочалася їхня історія.

– Якщо ми вже зачепили тему “Часодіїв”, то звідкіля взагалі взялася ця історія? Чому саме магія часу? Звідки взявся образ Василини?

Я завжди хотіла написати казку про час. Я взагалі цікавилася часом як поняттям найбільше з наукової точки зору. І фантастикою захопилася, тому що хотіла більше про це дізнатися. Хотілось написати саме про час, бо у нас в оповіданнях він поставав як сліпа, рушійна, але темна сила. А мені хотілося показати його як силу творчу, легку і світлу. Звідси і взялося гасло “Час – це магія”: мається на увазі, магія, як творчість, творче начало. Це бажання прийшло ще з дитинства. Мріяла машину часу збудувати, таке дивне дитяче бажання було… Головне – хотіла, щоб це була слов’янська казка. Імена у героїв повинні були бути казкові, але сучасні. Тому головна героїня – Василина, а щоб показати її внутрішній вогонь – прізвище Огнєва. Така собі сильна дівчинка з сильним характером. А руде волосся і блакитні очі – мені видалося, що це дуже яскраве поєднання для такого образу, та й зовнішність теж слов’янська виходить, але не шаблонна.

– Ця історія об’єднує геть усе: і час, і магію, і кохання…

Ну, історія з коханням там узагалі цікава вийшла. Я не хотіла на цьому робити акцент, але поки писалися “Часодії”, вона все одно вийшла на перший план. Дуже всім сподобався Феш. Я багато думала над цим, чому так, і зрозуміла, що дівчатам не вистачає такого хлопця, який був би в першу чергу товаришем. Який би поважав. А в мене так вийшло, що Феш поважає Василину за її характер, за те, що вона не здалася. Дуже цікаво вийшло, що такого друга хотілося не лише мені, але й багатьом дівчаткам, як виявилося.

– “Часодії” – уже завершений цикл, але, думаю, багатьом хотілось би якогось продовження. Не маєте бажання дописати цю історію?

Так, я думала про це, але не хочу продовження. Бо великі історії й так важко писати, а коли вони виходять надто великими – розмиваються. Ось “Таня Гроттер” – там 15, чи навіть 20 книжок, і вона вже втратила свою цілісність. Тому я думала, якщо і буде продовження, то, скоріш за все, як окрема історія, в іншому часі, у тому ж світі, але не з цими героями. Хоча я маю “Часодійну книжку”, яка пояснює багато речей, що не вмістилися в основний цикл. І ще буде невдовзі новорічна часодійна казка, яку я вже написала. Ось так.

–  А чому, власне, підліткове фентезі?

Тому, що підлітковий вік – найцікавіший. Формується характер особистості, це своєрідна межа між дитячим і дорослим світом. Це час, коли людина формує своє світосприйняття. І, мені здається, для фантастики це найкращий вік.

– Світ фентезі часто буває цікавішим за реальний. Чи нема, бува, ризику там загубитися, відірватися від життя?

Те, що світ фентезі – це втеча від реальності – трохи міф. Це неправильно. Взагалі, фантастика чим цікава – вона дає можливість побачити реальний світ через іншу призму, через призму фантастичного і якихось вчинків, які в реальному житті не можливі. Саме це показує, як випробовується характер. Тому це цікаво.

– Хто перші читачі Ваших книг?

Моя молодша сестра і моя донька. Вони здебільшого критики (сміється – ред.). Моя сім’я читає, вони мене дуже підтримують, і це прекрасно. Я взагалі вважаю, що для письменника це дуже важливо, особливо у перші роки, коли ти лише пробуєш, шукаєш свій стиль – це дуже довгий процес і легше, коли тебе підтримують рідні.

– От, власне, хотіла спитати, що допомогло не зневіритись у ті роки, коли Вас не хотіли друкувати?

Важко було, бо у видавництві хотіли, щоб писали щось вторинне – на кшталт “Сутінок”, про вампірів, те, що було тоді популярне… Мені навіть образливо було, бо професія письменника така важка, і – поширювати її на чужі світи, розпорошувати? Не варто свої зусилля спрямовувати на чуже. Краще своє, рідне. І мені хотілося написати казку про Карпати, Франківськ, Львів… Хоча ці місця я завуалювала трохи, бо казка не любить прив’язки до конкретного місця й часу – тоді вона буде належати всьому світу. “Часодії” гарно сприймають у будь-якій країні, хоча усі ці ліси, скелі – це наше, повністю з нашої місцевості. Було важко, але я не здалася. Вирішила писати все-таки свою, оригінальну історію. Бо це цікаво.

– Але через “Чароділ” і “Часодіїв” Ви цього року у рідному Франківську втрапили в халепу – маю на увазі скандал довкола “Свята ковалів”. Вас навіть із прихильницею темної магії порівнювали….

Так, це було дуже дивно. За десять років мого існування у літературному світі критикували мене багато, критика завжди йде поряд із письменником, але щоб у відьмацтві звинувачували (сміється – ред.)… Я взагалі людина з технічною освітою, тому мені було дивно. Тішить, що громадськість Франківська усі ці звинувачення в мою сторону сприйняла негативно і дуже підтримала: запрошували на передачі, робили інтерв’ю, директорки салонів навіть масаж мені пропонували (сміється – ред.). Це було дуже цікаво. Родина мого чоловіка, до речі, дуже набожна, приходила на “Свято ковалів”, хотіла мене захистити від сектантів.

– З Вами траплялися дива?

Так, траплялися. Якось наснився чарівний сон – біля озера Несамовитого: ніби я виходжу з палатки, бачу озеро і просто неба все у різнобарвних каменях, діамантах, дуже багато людей довкола, там така рівнина, і всю цю місцину заполонили люди з різних епох і часів, і всі вони показують на небо з непідробним захватом і натхненням. Я прокинулася, але ці відчуття чогось чарівного залишилися. І коли я сідаю за книгу й відчуваю, що робота зависла, згадую цей сон і він допомагає мені увійти в казку. Хоча я досі думаю, що ж це було (сміється – ред.)?

– А що ще допомагає писати, надихає?

Дуже надихають подорожі. Я багато подорожую і навіть стараюся у цей час писати. Мені взагалі здається, що мандри дуже важливі для будь-якої людини, що це наше призначення у житті – пізнавати світ через інші культури, спілкування з іншими людьми, через інші мови. Я взагалі закликаю усіх, хто займається творчістю – обов’язково подорожуйте. Хоча б вийдіть з дому і пройдіть кілометрів з 10 в один бік.

– Зазвичай творити легше вночі, у Вас теж так?

Так само. По-перше, я сова. А по-друге, у цей час всі денні-буденні справи закінчуються, вдома усі засинають і я тоді дійсно можу працювати у тиші. Хіба годинник трохи цокає і час від часу щось шумить за вікном. Усе це допомагає розслабитися й зосередитися на книзі. Трохи зранку пишу. Але все одно, увечері мушу хоч щось написати. Це якась дуже особиста пора.

– А самі читаєте багато?

Так. Причому, різножанрові книжки. А зараз ще й різними мовами – тому що я вчу англійську і польську, зараз думаю вчити ще й чеську. Бо бачу, скільки чеською мовою видається. Є й улюблена книга – “Таїсія Фінська” Єфремова. Він оспівував жіночу красу. І що цікаво – я її читаю в різному віці і вона щоразу щось у собі несе інше, щоразу розумію її по-іншому. Це книга про жіночу душу. І мені якось дивно, що написав її чоловік, і так добре зміг туди зазирнути. Книга про античний світ, вона показує, як жінка може бути сильною, цікавою і прагнути до нових знань. І що ще прикметно – я бачила в однієї блогерки відгук на цю книжку, що теж її улюблена. Цій дівчині 20 років і вона сприймає її геть по-іншому: мовляв, любить за те, що вона показує, наскільки різною може бути жіноча краса. Для мене це дуже незвичне трактування моєї улюбленої книги: ось так той самий твір може настільки по-різному відгукуватися в душах.

Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК

Стаття опублікована в журналі “LIKE”