Франківець розповів, як у Китаї заснував школу аргентинського танго. ІНТЕРВ`Ю

Сергій – іванофранківець, який з 2010 року живе і працює в Китаї. Заснував у Шанхаї школу аргентинського танго “TangoGo”, викладає танець за власною системою, яка передбачає глибоке розуміння його філософії. Багато подорожує, навчаючись у найвидатніших майстрів та відвідуючи різноманітні танго-івенти по всьому світу. Разом з однодумцями проводить щорічний танго-марафон у Шанхаї. Брав участь у чемпіонаті світу Mundial de Tango.

Сергію, як давно ти займаєшся аргентинським танго?

Уже одинадцять з половиною років. Почалося все з того, що якось у Львові зустрівся зі своєю колежанкою, яка запропонувала поїхати з нею на танго-фестиваль у Крим, в Коктебель. Там я побачив, як танцюють люди, взяв кілька уроків – і все…

Закохався?

Так, але хоч кохання й спалахнуло одразу, за ті роки, що танцюю, відповідь на питання, для чого я це роблю, постійно змінюється. Бо по-іншому дивлюсь на танець, по-іншому його сприймаю.

Раніше ти займався якимись танцями?

Так, я був затятим бальником – безперервні конкурси, змагання… Але в аргентинському танго розгледів цінну для себе ідею – не змагатися з іншими, а розвивати себе. Ми повинні не змагатися з кимось, а рости самі. І боротися не проти чогось, а за щось. Танго – це танець про мене, про тебе, про те, що треба знаходити щось у собі.

Як би ти охарактеризував танго коротким словосполученням?

Танго – це можливість комунікувати з людьми.

Ти маєш на увазі стосунки між чоловіком і жінкою?

Ні, загалом. Франківчанам, можливо, це важче зрозуміти, адже наше місто тихе й провінційне. А є мегаполіси, мешканці яких перебувають у постійній гонитві, вони оточені тисячами інших людей і не те що з ними не спілкуються, а й навіть не усміхаються до них. Людям насправді не вистачає одне одного, бо щастя – якраз у спілкуванні. От танго саме про це – про можливість спілкуватися з людьми.

Чи не втратив танець своєї привабливості для тебе за роки викладання?

Бувало, що я приходив у свою школу і відчував страшенне пригнічення, бо не знав, як маю правильно донести інформацію. Я пояснюю, як саме треба робити, а учні чомусь так не роблять. Я заздалегідь знаю, які питання ставитимуть новачки, які проблеми їх хвилюватимуть. Знаю, що в якийсь момент у них буде фрустрація і вони почнуть себе мучити сумнівами. Я завжди намагаюся їх переконати, що це минеться, але вони продовжують робити ті самі помилки.

А потім я зрозумів, що ще довго депресуватиму, якщо не почну комунікувати з людьми. Якщо сприйматиму себе виключно як викладача, а інших людей як учнів, то сам себе зажену і почуватимусь некомфортно.

Зараз я намагаюся насамперед подружитися з новачками, а потім уже вчити їх танцювати. Бо коли людина цілий день монотонно працює, а ввечері приходить на танці і не розуміє, хто перед нею стоїть, то теж залишається відстороненою. А коли люди познайомляться ближче, почнуть сприймати одне одного як друзів, танці стають цікавішими. Я починаю за них вболівати, і це мене дуже мотивує.

А як ти потрапив у Китай? Планував переїзд чи це було спонтанне рішення?

Спонтанне. Просто купив квиток в один бік і зробив візу на 30 днів. Перед цим прочитав на форумі, що можна приїхати в університет, оплатити курси китайської мови і залишитися вчитись. Вирішив перевірити все на власному досвіді.

Чи влився ти в їхній ритм життя, чи є щось таке у звичках китайців, чого не можеш прийняти?

Не скажу, що влився, але до їхнього стилю життя при бажанні міг би повністю адаптуватись. Хоча у них все абсолютно інше – манера спілкування, цінності. Зрозуміти – зрозумів. Чи можу підлаштуватися? Можу! Чи хочу? Ні. Колись робив такі спроби, але все одно дійшов висновку, що в душі це викликає резонанс. Я збагнув, як треба поводитися, щоб заробляти більші гроші, але усвідомлюю й те, що від цього я не стану щасливішим. Я їх розумію і сприймаю, але сам так поводитися не хочу.

Знаю, що ти дуже багато подорожуєш із виступами та майстер-класами. А чи ти сам навчаєшся?

Однозначно! Вчитися треба завжди. Як казав Конфуцій, якщо ти йдеш по вулиці з трьома людьми, то в одного з них точно можеш чомусь навчитися. Беру уроки в тих викладачів, які мені подобаються. Обираю їх не тільки за якістю танцю, а й з урахуванням того, чи вони мені імпонують як люди. Ми часто думаємо, що хтось стає успішним, бо має певні звички, вміє щось робити по-особливому. А насправді успішними стають ті, у кого мислення інакше. І я стараюся обирати тих викладачів, у яких хочу перейняти життєву позицію.

Твої викладачі переважно аргентинці?

Так, але є ще одна дуже хороша пара з Японії. Крім того, маю багато знайомих викладачів, з якими не стільки вчуся, скільки практикую, поглиблюю свої знання. До декого навіть приходжу на уроки для початківців, бо там отримую цінну інформацію, яка в мені залягає, я її обдумую, а потім видаю нову ідею і новий результат. Так я вчусь.

Якби довелося обирати країну для життя, якій би надав перевагу?

Я побував десь у 65 країнах, з них багато тих, які традиційно вважають високорозвиненими: США, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австралія, Німеччина, Франція… Але для мене найкращою виявилась Південна Корея. У десятку найкомфортніших для життя країн вона не потрапляє, але в двадцятці, думаю, точно є. Кайфую від Кореї, бо це країна, яка зроблена людьми для людей. Одразу це відчуваєш як користувач побутових благ.

Маю на увазі не тільки технології, а навіть дуже прості речі: вирішила громада, до прикладу, залишити у місті більше природи, то поряд із хмарочосами виділяють ділянку, на якій може бути тільки парк і, скажімо, буддистський монастир. Або транспортна система. Вона прекрасна! Містом за певною схемою руху курсують автобуси різних кольорів, якими швидко можна виїхати за 70 кілометрів від центру, не кружляючи довгими маршрутами. А розраховуєшся карткою, з якої знімається вартість саме твого маршруту. І таких зручностей дуже багато. У кожній кав’ярні, скажімо, є місце для парасольок, відвідувачу дають ще й пакет, щоб вода не стікала на підлогу. У ресторанах – автомати з безкоштовною кавою. Це дуже комфортно і правильно. Коли ремонтують пішохідну доріжку і щось розкопують, то накривають болото килимком. І ти вже йдеш по чистому. Здається, дрібничка. Але почуваєшся людиною.

Ось тому і Корея – бо любов до деталей. США, скажімо, не вибрав би. Був у лютому в Далласі, по прильоту спостерігав велику чергу на паспортному контролі. У ній – жінка з двома дітьми, чоловік із загіпсованою рукою. І їх не пропускають. Бо першими мають пройти ті, хто швидше прилетів і довше стояв. І ніхто не переймається, що мама з дітьми не може в туалет сходити. Вони звикли – рівність прав понад усе. Я таке не приймаю. Це якась фейкова рівність. Мені подобається, коли в деяких країнах у віконце для дипломатів пропускають батьків з дітьми, інвалідів на візках, старших людей. Це – людяність і розуміння.

Коли ти прилітаєш сюди, чи відчуваєш у людях напруженість, закритість? Чи в Китаї усі так само поводяться?

З одного боку, ми більш закриті, ніж китайці, з іншого – навпаки. Європейці значно привітніші. Цим мені ще Австралія дуже подобається. В австралійців абсолютно вільна і ненаграна комунікація.

Чи бачиш ти якісь зміни у Франківську?

Зміни видно, навіть коли їдеш дорогою зі Львова. Є претензії до тієї дороги, але її зробили, і це вже добре. Місто також змінюється, стає іншим, з’являються нові заклади. Це цікаво, це простір. Іванофранківці потрохи змінюють своє ставлення до навколишнього середовища. Ще недавно у старих польських будинках монтували білі пластикові склопакети, а зараз ставлять принаймні коричневі, а іноді навіть і дерев’яні. Звісно, я ці зміни бачу. Хотілося б більше і швидше. Але щоб їх прискорити, потрібно людям пояснювати, бо від їхнього розуміння дуже багато залежить. Пам’ятаєш про теорію розбитого вікна?

А що це за теорія?

Згідно з нею, якщо якийсь будинок стоїть закинутий, то варто комусь кинути в нього камінь і розбити одне вікно, як згодом розіб’ють й інші. Потім будинок почнуть обмальовувати графіті, бо його вже не шкода. Тож, якщо розбилося одне вікно – його терміново треба засклити. Якщо цього не зробити, то це початкова точка занепаду. Я розумію, що немає грошей, але місто мусить у це вкладатися. І один відповідальний бізнес має допомогти іншому, меншому, який не має ресурсів.

Погодься, є багато людей, які можуть кинути папірець під ноги. Але на ринку це зробити легше, ніж на “стометрівці”, бо вона чистіша. Ми копіюємо своє оточення. Тому треба зробити його красивим – і люди перестануть кидати папірці під ноги.

А можеш порівняти Франківськ із іншими українськими містами?

Так. Цього року був у Києві. Він програє, бо завеликий і занедбаний. Звісно, це хороше місто, наша столиця, але треба працювати над створенням аури. Картинка, яку бачив у центрі Львова, дуже хороша, але трохи вбік – і вже не так усе красиво. Харків – велике місто, але надзвичайно багато совкового мислення, це відчувається.

Але що насправді відрізняє одні міста від інших? Для мене це ментальність. Мені подобається в різних містах спілкуватися з людьми. В одній країні у кав’ярнях беруть паперовий посуд, а в другій, скажімо у Швеції, кажуть: “А навіщо він тобі? Його потім треба переробити. А склянку сполоснеш водою – і все. Це просто і краще для екології”. Мало хто задумується, що сміття – це колосальна проблема. У нас пакетики в супермаркетах безкоштовні, а в інших країнах вони уже платні. В Буенос-Айресі спостерігав, як волонтери роздають перехожим біопакети, зроблені з тканини. Я теж ходжу в магазини саме з такими і прошу, щоб мені нічого не пакували в пластик. І якщо одна, дві, а потім сто тисяч людей це зроблять, буде колосальний ефект.

Класно було б, якби кожен відчував себе часточкою цілого, якби кожен франківець витрачав бодай годину в тиждень на соціальний проект. Ми би жили в раю! У Франківську такі колосальні штуки можна робити! Я про це говорю, бо розумію, що тут все це можливо, а в Китаї взагалі ні. Там такого руху нема і не буде, тому що це комуністична країна. Там усе робить держава, при цьому забираючи дуже багато соціальних свобод у людей. Китайці не скаржаться, бо вони іншого не знають.

У Франківську треба братися і робити.

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 15

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.