Замальовки Франківська. Сніданки в стилі хюґе

Найцінніші речі не вимірюються грошима. Не продаються і не купуються. Вони даються безкоштовно. Щаслива людина вміє розгледіти їх серед нагальних справ, вічної роботи, поспіху, великих і малих проблем. Для цього треба знайти лише хвильку, роззирнутися і побачити відбиток неба в калюжі, яскраво білий сніг на ялинах чи ніжні бутони квітів на клумбах, позіхання собаки, що ліниво спостерігає за метушнею голубів, чи свою випадкову усмішку, відображену в вітрині магазину…

Хюґе — це особлива філософія життя, яку виробили для себе данці, і яка передбачає отримання щастя від звичайних речей: смачної вечері, гарного горнятка із запашним чаєм, теплого пледу, цікавої книги, живого спілкування з друзями… І для того, щоб навчитися так жити, зовсім не обов‘язково їхати в Данію. Мені особисто вистачає Франківська. Саме тут пройшла більша частина мого життя, і саме тут я навчилася хюґувати ще задовго до того, як почула це слово.

Близько року назад придумала собі такий ритуал: в останній день літа, зими, осені чи весни снідати в кафе. Саме снідати, бо обід чи вечеря не передбачають тих емоцій, які отримуєш під час неспішного сніданку. І знаєте, ті кілька “останніх сніданків в сезоні” щоразу дарують незабутні емоції і згадуються потім увесь рік. Дуже добре, що в нашому місті більшає закладів, які відчиняють свої двері в той час, коли день тільки починає пробуджуватись. Інколи хочеться зробити собі подарунок і перед роботою поснідати не вдома, як зазвичай, а в гарній кафешці, як це прийнято робити, скажімо, в Європі. Зарядитися хорошим настроєм на цілий день.

Виявляється, для щастя не потрібно, щоб за твоїм столиком сиділа весела компанія, а в тарілці красувалася якась надзвичайно вишукана страва. Достатньо пахучої кави або склянки соку, щойно вичавленого з помаранчу, вівсянки з родзинками або звичайнісінького омлету. І ще бажано, щоб столик стояв біля великого вікна, аби, насолоджуючись сніданком, можна було розглядати життя, яке тече своїм ходом на вулиці. Люди проходять повз у своїх справах, хтось поспішає, хтось позіхає, хтось повертається з ранкової пробіжки, чиїсь діти по дорозі до садочка намагаються вступити в якомога більшу кількість калюж… А у вас кава. І столик біля вікна. І повне відчуття причетності до всього, що відбувається навколо, і водночас відстороненості і окремості. У такі хвилини світ набуває яскравішого забарвлення — сонце тепліше, дощ чистіший, туман густіший… І м’яко огортає пронизливе відчуття цінності саме цієї хвилини — миті, в якій ти живеш, дихаєш ароматом ранкового міста, перетинаєшся поглядами з людьми, які щодня ходять тими ж вулицями, що й ти, і відпочивають на тих самих лавочках.

А потім, коли зробиться останній ковток фрешу і доїсться остання ложка каші, можна ще трохи посидіти — почитати цікаву книжку, перевірити стрічку новин у соціальній мережі (це теж важливо!), або просто подумати про щось добре і приємне. Цей час — тільки ваш, тому важливо просмакувати кожну мить і насолодитися кожною дрібничкою. Треба помічати все — і те, як смішно танцюють закохані голуби посеред тротуару, і з якою вишуканою недбалістю закручена “ґулька” на голові в офіціантки, і раниму тендітність пелюсток квітки, яка вмостилася в маленькій вазі поряд, і те, що дзвін приборів чомусь гучніший саме зранку, і що на ваших пальцях переливається сонячний зайчик, який відстрибнув від графину з водою…
А тоді розрахуватися і випурхнути в новий день. У новий цікавий день, який залежатиме від того, якими кольорами ви його розмалюєте. І повірте, після таких особливих, натхненних сніданків, у вашій особистій палітрі залишаються тільки світлі фарби.

У цьому маленькому місті важко загубитися в натовпі. Вийшовши на прогулянку, обов‘язково з десяток разів з кимось привітаєшся, кілька облич здадуться настільки знайомими, що ще пару хвилин будеш згадувати, звідки знаєш тих людей. А решта — то або фейсбучні друзі, або друзі твоїх реальних друзів, або ті, хто знає твоїх батьків чи вчився в одній школі з твоїми колегами по роботі. Якимось чином всі між собою пов’язані. І коли, крокуючи містом, думаєш про це, з’являється відчуття причетності до великої дружньої родини. Звісно, як і в кожній сім’ї, в цьому місті може бути не завжди все гладко, але коли вулиці дихають ранковою прохолодою, а біля кожної кав’ярні аромат свіжої випічки забиває памороки, хіба можна думати про щось неприємне? Ні! Всі сірі думки відсуваються подалі на невизначений термін.

Оці мої сніданки зайвий раз нагадують, що я маю все для щастя. Бо насправді людині потрібно не так уже й багато — щоб рідні були здорові, щоб у країні був мир і порядок, щоб друзі були поряд, щоб сміялися діти і було добре нашим стареньким. І дуже важливо вміти отримувати насолоду від усього цього. Бо життя так швидко минає, що можна не встигнути усвідомити, що воно вміщується саме в оцій короткій секунді, яку я проживаю зараз. Все, що навколо — це подарунок, справжнє багатство, і моє завдання — помітити красу оточуючого і бути за неї вдячною.

Щодня снідати поза домом не вийде, принаймні мій розпорядок цього не передбачає. Але раз у сезон, перед настанням нової пори року, я дозволяю собі пережити особливе відчуття хюґе у моєму рідному Франківську.

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 15

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.