Мед Атлант

Священна війна самотнього вовка: “Шрам” обіцяє помститись

“Сепари” бояться його, як вогню. Цей кремезний воїн і справді випромінює якусь надпотужну внутрішню енергію. Прикарпатський майданівець, боєць ДУК Правий сектор Петро Баланюк із позивним “Шрам” неначе був народжений для війни. Каже, там атмосфера його духу і стану його душі. Без тіні страху суне на ворога. Має унікальний талант до блискавичного опанування будь-якої зброї. Усе його тіло пошрамоване. Кожен шрам – ціла історія.

Ви будете зараз приймати причастя, чи трохи пізніше прийти?.. – підходить до бійця лікарняний капелан. Отче, трохи пізніше, будь ласка, якщо можна… Бо ось журналістка до мене прийшла. Треба договорити.

Зараз Петро Баланюк мусить підлікуватися, але через два тижні – знову на фронт. Перед кожною ротацією він сповідається і причащається. Всяке може бути. Там ніколи не знаєш, чи побачиш уранці сонце.

Сам за себе

Петро Баланюк ніби все життя готувався до війни. Адже чи не кожен день у його житті – це і була майже війна, чи то пак, боротьба за виживання. Чоловік із ранніх літ не знав і не відчував ані тепла, ані підтримки з оточуючого світу. Змалку лишився круглим сиротою. Ріс у гірському селі. Кусок хліба звик відвойовувати. Постійно сам за себе. Займався важкою атлетикою, кікбоксингом, ходив у гірські походи. Дорослішав фактично на вулиці, завдяки чому навчився за лічені секунди розбиратися в людях – одразу розуміти, хто є хто. Та ще й це вроджене гостре почуття справедливості, яке постійно призводило до різних сутичок.

Найбільшою несправедливою втратою стала смерть мами, яку лікарі недбало обстежили, діагностувавши рак тільки після розтину. Недбало, бо не заплатили медикам ні копійки – сім’я була дуже бідною. Петро тоді чи не вперше настільки люто знавіснів через корупцію і безжальну кривду.

Коли вибухнув Майдан, чоловік відчув – він чекав цього часу все своє життя. Був готовий зазирнути у вічі смерті, бо знав, що йде за праведне діло. Петрові уже тоді засмерділо війною. А чуття його ніколи ще не підводило.

Саме після Революції гідності здоров’я цього дужого вояка почало сипатися. Під час Майдану в протистояннях з оскаженілими псами режиму Януковича зірвав собі спину. Двічі хворів запаленням легень! Недуга дала ускладнення на серце. Ходив, поки з ніг не звалився. Коли майданівців під час штурму відсікали струменем води, а надворі було мінус 30 градусів, Петро був одягнений наче у льодовий скафандр – так і застудив собі суглоби, судини.

Але все одно ні про що не шкодую, – каже “Шрам”. – Високі ставки вартували того.

Як риба у воді

Боєць каже, що зміг би воювати лише у добровольчих військах:

Вище командування ЗСУ, яке нерідко дає зрадливі накази, часто не дозволяє стріляти у відповідь. Бійці ЗСУ чекають, коли це зробимо ми – добровольці. Хоча і ЗСУшцям іноді терпець уривається і починають насипати по повній. І коли в нас виходить така взаємодія, виникає логічне розуміння, що армія у нас все-таки є. І вигнати ворога нескладно. Проблема тільки в головнокомандувачах.

На війні “Шрам” уміє сам собі надати медичну допомогу, зашити себе чи навіть крапельницю поставити самотужки. Зняв відео для побратимів про те, як поставити собі капельницю в польових умовах.

Мене життя примусило стати таким вправним, – усміхається воїн.

У зоні АТО Петро нерідко кидав виклик самій долі. Чи то лише раз було, що насипали ворожі “Гради”, а “Шрам”, замість того, аби хутко сховатися в бліндаж, уперто лежав на ньому зверху?

Не можу цього пояснити, але якимсь дивним чином відчуваю, коли я в безпеці, а коли ні, – каже боєць. – Просто на війні атмосфера мого духу і стану моєї душі. Я тут, як риба у воді. Моє буденне вуличне життя особливо не відрізнялося від польового, окопного і бойового. Це моя стихія. А ще мені цікаве відчуття адреналіну. Коли воно ще й виправдане, і ти розумієш, заради чого ризикуєш, то страх відходитькудись далеко. Залишається просто холоднийрозрахунокі відчуття потреби боротьби.

Взагалі на “передку” доводилося виживати в спартанських умовах: і гадюк їли в окопах, і під дощем відсиджувалися в болоті по коліна, вдивляючись у ворожі орієнтири, і в люту зиму руки гріли на стволах автоматів, які не переставали стріляти…

Найважче Петру говорити про нелюдські тортури, які терпіли декотрі українські бранці в полоні у сепаратистів. Він відводить очі й каже, що не хоче про це розповідати, – вояку всякого довелося наслухатися і набачитися. Часом і сам не вірив – невже людина здатна на таку жорстокість?

Особливо жахливо, коли до рук ворога потрапляють “правосєки”, – каже боєць. – Тоді краще одразу тягнути за чеку гранати.

Петро не раз відчував на передовій Божу підтримку. Якось під час скаженого обстрілу “Шрам” пересмикнув затвор зброї, дав кілька черг у відповідь – і раптом у хребті вискочив диск. Від болю моментально підкосилися ноги і відкинуло з сектора обстрілу. Якраз тієї ж миті на місце, де щойно стояв боєць, прилетіла ворожа куля. Дивина та й годі!

Іноді гинуть такі гідні люди, що навіть вольового і стриманого “Шрама” мордують думки: “Як так? За що? Чому відходять найкращі?”. Однак, як наголошує воїн, на зневіру він не має ні часу, ні права – власний кодекс честі не дозволяє.

Я би міг зараз на все махнути рукою і поїхати на заробітки за кордон, як робить більшість, – продовжує Петро. – Але ця війна для мене вже стала священною. Буду мстити до останнього. За свій понівечений кров’ю край, за своїх побратимів.

Люди такі темні

Коли Петро повертається з ротації, то на цивілці його все дратує:

Мене аж шляк трафляє, коли бачу одне й те ж – бардак і пофігізм. По телебаченню, на радіо інформацію про війну подають мінімізовано – цифри спотворені щонайменше вдвічі. Верхівці не вигідно, аби люди знали правду. Ситуацію всередині країни теж розхитувати не можна – це буде на руку Путіну, який, до речі, живе в мирі та злагоді з Порохом. Нашій владі вигідно, аби війна на Сході тривала, – вони за цей час обдирають народ до нитки. Ба більше, вони ще й “стравлюють” військових ЗСУ і добробатів, моделюють ситуації, аби лише зруйнувати єдність. У котлах і м’ясорубках винищують цвіт української нації. Зараз головне – не допустити анархії в державі, бо тоді буде біда – москальня сюди зразу полізе.

Також Петра шалено дратують запитання на кшталт “Чому ви, атовці, не зберетеся і не підете на Київ?”.

Люди такі темні, що аж волосся дибки стає, – обурюється “Шрам”. – Виходить, що атовці і воювати на передовій мають, і в тилу порядок наводити?

Ніколи не ображайте українців

“Шраму” зараз 37 років, і він давно мріє про дітей. Але поки війна не закінчиться, про це важко замислюватися:

Я розумію, що в один момент можу більше не приїхати. Не хочу, аби мої діти були напівсиротами.

Зараз у воїна одна ціль – якомога швидше “підремонтуватися” і мчати на передову. Там хлопці, які чекають, аби їх хтось підмінив.

Петро розповідає, що йому дуже запам’ятався уривок із книги лідера чеченського визвольного руху в 90-х рр. Джохара Дудаєва “Атака Ічкерійського Вовка. Нариси політичної історії України”:

Найбільша помилка – це знехтувати українцями. Вважати українців слабкими. Образити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такими слабкими, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців або відібрати у них щось. Українці завжди повертаються. Українці повернуться і заберуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу і застосувати її пропорційно. Вони знищують усе на своєму шляху. Не ображайте українців. Інакше, коли українці вернуться на землю, де поховані їхні предки, тоді ті, хто житиме на цій землі, будуть заздрити мертвим.

 

 

 

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 16

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...