Місто флірту й театру, місто ґречності і сентиментів: чого не вистачає в Івано-Франківську

В одному зі своїх віршів Іван Малкович, відомий поет і засновник видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, написав про Івано-Франківськ так: “…місто, де від валів — кожна вуличка, мов карамелька: солодка, недовга й твоя”.

А ще сказав, що Франківськ — це “місто флірту й театру”, “місто ґречності і сентиментів”. І я радо з ним погоджуюсь, бо й сама так думаю. А ще тішуся, що наша атмосфера комусь до душі, що хтось радо згадує смак станіславських вулиць і сумує за цим смаком, пов’язуючи його з безтурботністю своєї молодості…

Сьогодні у Франківську погожо і радісно, сонце вистукує промінням по шибах і виманює містян на вулиці. Я без вагань піддаюся на цю сонячну провокацію, кидаю всі справи, нагальні й не дуже, і мчу в центр, бо згадала вірш Малковича і захотілося негайно відчути карамельний смак повітря на Валах. Вмовляла себе наперед: тільки не звертати увагу на недоліки! Заплющити очі на бруківку, яка подекуди запалася, на сміття, яке іноді не доносять до сміттярки, на рекламні вивіски, наліплені мало не одна на одну, що створюють почуття безладу… Сьогодні я хочу думати тільки про те, що місто постійно змінюється, як і кожна людина, воно — живий організм, тому сьогодні його обличчя одне, а через десять років уже буде інакшим. Яким був Франківськ кілька десятиліть тому, можна судити лише за світлинами, спогадами старожилів, ну і ще, можливо, за гарними віршами… Яким стане згодом — ще не знаємо. Тож маємо тільки свій час, маємо місто, в якому живемо і яке самі створюємо, тому і любити його треба таким, яким воно є у цю мить.

На Валах все як завжди — матусі з візочками, жваві малюки, яким кортить залізти між квіти в клумбу, підлітки, які навперебій про щось щебечуть, розсівшись, наче горобці, на бордюрах. На одній із лавочок сім’я — тато, мама і дві донечки — мовчки зосереджено їдять морозиво в однакових ріжках. Усі схожі між собою, мов намистинки в коралях. Таким схожим людям, напевно, і не потрібно промовляти жодних слів, вони можуть спілкуватися виключно поглядами. А на на ступній лавці відбувається щось цікаве — хлопець тримає в руках великого іграшкового ведмедя, а двоє його друзів над чимось наче чаклують, низько схиливши голови. Підійшовши ближче, здогадуюсь: той, що з ведмедем, налаштовується привітати кохану, а друзі допомагають викласти в коробку у формі серця цукерки і шоколадні батончики.

Ми обмінялися широкими посмішками, я попрямувала далі, і раптом зрозуміла, чи скоріше відчула, як добре усім цим людям. Як органічно вони себе тут почувають, на лавках, нагрітих весняним сонцем, під деревами, що радо дарують затінок — у рідному місті, де все знайоме і безпечне…

На Валах прекрасно відчувається дух провінційності у позитивному сенсі цього слова. Тут майже ніхто не поспішає, тут не буває натовпів, на цьому клаптику, оточеному бурхливою річкою міського життя, час тече розмірено і неквапливо, як і має бути у спокійному невеликому містечку. А ще Вали чудово виглядають у туманну погоду, тоді в них з’являється особлива таємничість і відстороненість від міського життя. І тоді квіти на клумбах виглядають, ніби намальовані аквареллю, у повітрі розливається п’янкий аромат землі і листя, а кроки перехожих лунають гучніше. І тоді пройтися цими вуличками — чиста насолода!

Але «карамельки» розсипані не тільки біля Валів, вони по всьому місту. І кожна має свій неповторний смак. Скажімо, вулиця Леся Курбаса просякнута мистецтвом і пахне театром, і кожен, хто живе у Франківську, це відчуває. А коротка (всього-на-всього 100 метрів!) вулиця Страчених Націоналістів віддає гіркотою — не всі сторінки нашої історії були радісними, і навіть якщо люди часто забувають своє минуле, то стіни синагоги і навколишніх старих будинків досі все пам’ятають!

А ще давнішу історію може розповісти мур у Фортечному провулку, чиї цеглини, скроплені сотнями дощів, обвіяні сотнями вітрів, пам’ятають наше місто, як то кажуть, з пелюшок. Саме в цьому провулку завжди відчуваєш себе частиною історії, ланкою, що сполучає минуле й майбутнє. Цей провулок зараз є чи не найсмачнішою цукерочкою у всьому Франківську! Там дивна, особлива атмосфера, там повітря має різну густину і температуру (направду, я не перебільшую!), і коли крокуєш попри старий мур, вічуваєш, як тебе іноді накриває хвилею прохолоди, а потім знову огортає теплом. Думаю, що то так дихають підвали будинків, розташованих навпроти муру. Але… Може, я помиляюся? Може, так дихає сама історія?

Вулиця Труша — то карамелька з кавовим смаком і особливим шармом старого міста. Завжди змушує збавити темп, стишити ходу і прислухатись до власного дихання. Вона — як елегантна і водночас примхлива панянка, не приховує, що має багато цікавих таємниць, але не одразу дозволяє їх розгадати.

Було б добре, якби смачних «карамельок» у нашому місті було якомога більше. Щоб кожна вуличка була красивою по-своєму, мала свій шарм і смак. Зрештою, мріймо, щоб увесь Франківськ нагадував казкове карамельне містечко, кольорове, сяюче і притягуюче. І щоб люди, що мешкають у ньому, щодня ставали кращими — добрішими і привітнішими, бо ж у казковому містечку мають жити казково хороші люди!

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 18.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...