Танзанія зустрічає на висоті 5895 метрів. Як франківка підкорила Кіліманджаро

5 ночей у наметі. 17 людей у команді. 44 місцевих, які супроводжували групу. 80 км шляху до вершини. 5895 м – рекорд подоланої висоти для кожного з групи. А ще море нових вражень та відчуттів.

Кіліманджаро – покритий вічними снігами гірський масив висотою 19 710 футів, як кажуть, найвища точка Африки над рівнем моря. Плем’я масаї називає його західний пік “Нгайє-Нгайя”, що означає “Дім бога”. Майже біля самої верхівки західного піку лежить висохлий замерзлий труп леопарда. Що знадобилося леопарду на такій висоті, ніхто пояснити не може… – такі рядки написав Ернест Гемінґвей в 1938 році, повернувшись із полювання біля підніжжя Кіліманджаро.

Його повість “Сніги Кіліманджаро” зробила цю африканську гору всесвітньо відомою.

Кіліманджаро – гора, сплячий вулкан висотою 5895 м, символ Африки. Її снігову шапку видно звідусіль у радіусі 200 км. У містечку, що розташоване біля підніжжя, все, чому можна дати якесь ім’я, назвали “Кіліманджаро”: автобуси, шоколад, каву, воду і навіть пиво.

Довідка

Ірина Кишакевич – акушер-гінеколог, професор кафедри акушерства і гінекології Івано-Франківського національного медичного університету. Одружена. Виховує двох дітей. Альпінізмом захоплюється протягом останніх кількох років. Уже підкорила не одну вершину на різних континентах. Нещодавнім досягненням стало сходження на найвищу точку Африки – гору Кіліманджаро.

Акуна матата

Все було, як завжди, спонтанно-заплановано. Нова вершина в незнайомому керунку з новою командою. Найперше почали атакувати різні страхи: як подолаю вершину? Що таке Африка? Що я там буду їсти і як витримає мій звиклий до дієтичного шлунок всю цю африканську суміш? Чи не візьмуть мене в полон для підкорму диких тварин та диких людей? Як кусають “малярійні” жучки і яку допомогу зможуть надати африканські лікарі? Хто ті люди, які будуть іти зі мною поруч до вершини і як ми будемо з ними ділити наш останній енергетичний батончик, і найголовніше – чи не скинуть вони мене у прірву, якщо я не зможу йти? Скільки ж нам вселяють у наші голови та душі неправдивої інформації!

Насправді африканське повітря сповнене теплотою, простотою та відкритістю, люди надзвичайно привітні та щирі, в них панує спокій та гармонія, а діти тут викликають незабутні переживання. Тут усе “акуна матата”, що перекладається як “без турбот”. Багато людей живе бідно, але вони почуваються такими гармонійними, щасливими. Щойно я зійшла з трапа в аеропорту, відчула: “Африка – моя!”

Однак сходження на гору висотою майже 6000 м потребує доброї підготовки. Згідно зі статистикою, в середньому щороку десять туристів не повертаються звідти живими. Кожного року більш як тисяча людей, котрі піднялися на гору, спускаються вниз на носилках, а якщо є достатньо грошей або хороше страхування – на вертольоті. Здебільшого через гірську хворобу і травми.

Але навіть знаючи цю статистику, мені не було страшно, адже ти ніколи не можеш передбачити, чим закінчиться сходження на гору, хай і невисоку.

До речі, у містечку біля Кіліманджаро спорядження для сходження на вершину можна взяти лише напрокат. Більшість тих речей – дороге фірмове екіпірування, подароване туристами, які після сходження полінувалися везти його додому і замість чайових подарували гідам.

Нарешті старт!

Перший день сходження: всі чистенькі, у свіжих футболочках, сповнені сил та енергії. Робимо фото на вході в Національний парк Кіліманджаро (вхід коштує 635 доларів США), відмічаємося у великому зошиті, записуємо свої паспортні дані та залишаємо автограф.

Атмосфера, як на знімальному майданчику: хтось теревенить, хтось медитує, портери (африканські чоловіки, які показують дорогу, несуть важкі тюки туристів, розкладають кемпінги і готують їжу) фасують та перекладають речі, хтось дожовує улюблену домашню булочку, хтось позує перед камерою, хтось кайфує під музику, а хтось регулює трекінгові палиці до старту.

Нарешті старт! Цікаві ландшафти, тропічний ліс, просочене свіжістю повітря та відсутність телефонного зв’язку приємно потрохи зводили з розуму. Для Кіліманджаро характерний різкий перепад температур. Удень можна йти в футболці, а вночі залишений біля палатки чай замерзає.

Кемпи. Для когось це випробування, для когось – те, заради чого треба іти в гори. Як же це дивовижно, коли ти наприкінці дня заходиш у табір, приємно втомлений гірськими стежками, чуєш голоси добрих людей, п’єш чай, знімаєш брудні капці, пірнаєш у спальник, слухаєш цікаві оповіді про гори. Але! П’ять ночей без душу, натомість – вологі серветки; без дзеркала та зачіски; вся твоя косметика – це крем від сонця та гігієнічна помада. Спочатку є дві торбинки – для чистого і для брудного одягу. Через кілька днів брудні шкарпетки з другої торбинки переходять по новому колу в першу торбину – в розряд “чисті”. Ти посміхаєшся, натягуєш на своє “чисте” волосся кепку і розумієш, що в цьому також є свій кайф.

З портерами нічого не страшно

Особливо запам’ятався наш гірський так званий міні-ресторан: шеф-повар та білий посуд, гарячі страви, фрукти і шоколад з горіхами. Портери готували їжу вранці та увечері, все було їстівним, іноді навіть дуже смачним.

На висоті вже звичайно складно їсти, зникає апетит, з’являється нудота, але нам те не шкодило й іноді ми просили добавки. Я досі пам’ятаю смак помаранчево-зелених супів-пюре з величезною кількістю приправ і зелені.

Портери. Більшість місцевих чоловіків працюють портерами – більше нема де заробити. Вони справжні трудяги. Палатки, їжу, воду, спорядження спритно тягають догори, причому увесь вантаж звикли переносити на голові. Кажуть, що їм так легше. Завжди готові допомогти, веселі, вміють співати і дуже пластично танцювати. Коли ми заходили у наступний табір, на нас уже чекали розкладені намети, приготовлена смачна їжа та веселі танці.

На кожного туриста має припадати по 1-2 портера. Декотрі портери підіймалися на гору вже більш як сотню разів. При цьому їхній денний заробіток мізерний – на українські гроші це близько 50 грн. Щороку приблизно 10 портерів гине через падіння, проблеми з серцем, гірську хворобу тощо.

Штурм

По-спражньому відповідально та вже зовсім не до веселощів було перед штурмом вершини. Медичний огляд, пульс, рівень кисню в крові (в когось чудово, а в декого майже реанімація), внутрішні хвилювання, відчуття гірської хвороби, хтось п’є таблетки від головного болю, дехто різко зашнуровує черевики.

Збір о першій годині ночі. Починати треба саме в цей час доби, тому що кілька годин після світанку погоду ще можна спрогнозувати. Далі її вже неможливо передбачити, відповідно, стає дуже небезпечно. Можна не вернутися.

Того дня був мороз із сильним продувним вітром. Я розуміла, що вбрана не по погоді, руки промерзають ще до старту, питтєві системи перетворюються на лід майже одразу – я встигла зробити тільки один ковток. Команда: триматися купи, не загубитись!

Ти починаєш себе гріти думками про рожеве сонце під час сходу на вершині, але відчуття теплоти не приходить. Рахуєш кроки, дихання, кількість залишеного теплого чаю в термосі, розумієш, що не вистачить. Кажеш собі, що це не основне. В голові крутяться думки: я не відчуваю своїх рук, що з ними буде? Одягаю позичені на три розміри більші рукавиці, мені відкривають ручну грілку та допомагають скласти палки. Я злюся на себе, на холод.

Починаю відчувати топографічну анатомію свого організму – локацію нирок, біль, який не відчувала ніколи, і тривожне  питання: що буде далі? Які резерви мого організму, де ця грань?

Я бачу та відчуваю, що всіх хитає, чую чийсь дивний кашель та подих, у когось з’являється дурний погляд… Чиєсь напівживе тіло зводять під руки вниз, хтось повністю повісився на портера і далі не йде…

В мені починають сперечатись думки та відчуття. Десь під самою верхівкою я здаюсь і кажу вголос:

Для чого ми сюди ліземо? Краще потіти в операційній, ніж мерзнути тут! Для чого?

Чую голос друга, що поряд:

Ірусю, тут уже таких запитань не ставлять. Тут потрібен характер.

І я посунула вперед. Одразу з’явилося нове дихання. І так 3 лютого 2018 року о 7-й ранку наступив мій світанок на верхівці Кіліманджаро.

Які відчуття? Хотілося плакати від щастя. Але переживала, щоб сльози не замерзли. Думки на вершині зовсім інші. Багато хто планував записати відео чи висловити якусь подяку, але мало хто зробив заплановане. Таке неймовірне піднесення, що про все на світі забуваєш.

Багато хто навіть не сфотографувався. Були професійні фотографи, які спеціально несли свою техніку, аби зробити гарні світлини на вершині. Не зробили. Розумієте, там навіть нести звичайний мобільний телефон – це вже важкий тягар (через атмосферний тиск і погодні умови). Я, наприклад, так і не сфотографувала світанок. Стає не по собі лише від однієї думки, що треба зняти рукавиці, розщепити кишеню, витягнути телефон, сфокусувати його і зробити знімок, потім покласти назад і знову вдягнути рукавицю. Все це потребує насправді титанічної затрати енергії. Просто немає сили. Взагалі на верхівці довго не посидиш – 10-15 хвилин. Дуже складно дихати.

Кожна гора має своє призначення

Через п’ять днів я увімкнула телефон – посипалося так багато повідомлень, що я аж злякалась. І зрозуміла цінну річ – як важливо протягом дня знаходити час для себе, вміти вимикати свої гаджети і прислухатися до того, що всередині. Тільки тоді ти можеш по-справжньому відчути все довкола, починаєш відчувати інші запахи, бачити нові кольори, мати нові бажання та ідеї, голова очищається від повсякденного мотлоху і залишається тільки те, що є вагомим.

Мене часто запитують, що мені дають гори і нащо я туди повертаюся знову і знову? Якщо коротко, то кожна гора має своє призначення у житті людини. Кіліманджаро для багатьох стала тим рубіконом, перейшовши який, ти ніколи не залишишся таким, як був. Особисто в мене після підкорення цієї африканської гори ще більше розвинулася інтуїція та відчуття людей.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 17.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.