Кіборг із “ведмежої” роти

Його фото й досі “красується” на сайті “Трибуналу ДНР” у базі даних українських “каратєлєй”. Івано-франківський боєць Тарас Деренько – молодий десантник штурмової роти, яку за позивним командира ще називали “ведмежою”, вони з побратимами півторамісяця боронили Донецький аеропорті селище Піски. А ще були гарячі бої за Слов’янськ, Краматорськ, Дзержинськ… Лише братське плече і незгасне почуття гумору не дали з’їхати з глузду в тому пеклі.

Війна, безперечно, – це зло, горе, біль… Хоча б тому, що”в мирний час сини ховають батьків, а у воєнний– батьки синів”, – писав у 2015-му офіцер Валерій Логінов у своєму блозі на сайті obozrevatel.com. – Обличчя у війни різні… Лице сепара або росіянина з того боку, лиця тих, хто перед тим, як почати бомбити наші позиції, на нашій частоті кажуть: “Доброго ранку, Україно! – і починають довбати обстрілом. Лиця тих, хто зрадив, перейшовши на бік агресора. Тільки це обличчя їхньої війни, тих, хто її почав і хто погрожує нам з-під пахви “великого сусіда”. І про таких, як казав Висоцький, не співають. Для мене ж лики війни інші. Це обличчя молодого солдата, Тараса Деренька, хлопчини зі світлими очима, добрими і чистими, який у свої 20 років фотографується не з дівчиною в парку, а в утробі БТРа. Він захищає Батьківщину….

 Мріяв стрибати з парашутом

Якщо ви подивитеся більшість моїх фронтових фотографій, то подумаєте, що я і не був ніколи на тій війні, – усміхається на самому початку інтерв’ю 28-літній Тарас Деренько. – Там я всюди веселий. Але то правда – у нас така класна бойова команда була, ми постійно жартували, сміялися. Саме це, мабуть, і допомогло кожному з нас не з’їхати з глузду чи спитися…

Програміст з Івано-Франківська, ще навчаючись у коледжі, твердо вирішив, що не буде “косити” від служби в армії. Якось воно неправильно, не по-чоловічому… Ледве вблагав медиків, аби його пустили на службу, адже мав хронічні фарингіт і бронхіт. Тим паче, хотів лише до десантників.

Я просто мріяв стрибати з парашутом, – знову всміхається боєць.

Дембельнувся у 2013-му, вісім місяців побув удома, а в березні 2014-го призвали у першій хвилі. Потрапив до своїх – у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Спершу стояли в Херсонській області, потім рушили рятувати Донбас.

Бронежилет видали аж через чотири місяці перебування на передовій.

Тарас служив у роті швидкого реагування, цих хлопців кидали всюди, де особливо гаряче.

За всю війну найважчий момент для Тараса був під час найпершого виїзду на позицію.

Необстріляний програміст приїхав на поле бою, – усміхається воїн. – Як кулеметник, я перебував на чолі колони. Відповідно, мав прикривати всю роту. Того дня надійшла інформація, що до нас хтось прямує – або сепари, або наші. Ми, як на голках, чекали. А я і поготів, бо ж на мені вогнева підтримка роти. Ніколи не забуду те жахливе відчуття, коли сидиш у засідці (і ще ніколи в житті не стріляв), а попереду хтось наближається. І ти ще не розумієш, хто це. Якщо ворог, доведеться натискати на гачок. Тобто, треба буде стріляти в людей. Не важливо, хто це – терорист чи побратим, – то жива людина. Ось це було найгірше. А потім призвичаївся. Війна стала буденною справою. Треба стріляти, аби вберегти своїх людей і свою землю.

Багато хлопців загинули на війні саме через пиятику. Не раз бувало, що декотрі солдати так напивалися – рухатися не могли. Відповідно, ти вже не можеш покластися на таких людей. І увага їхня, і координація – до біса

Також на початках дуже перешкоджало місцеве населення. Люди ставали перед українськими солдатами просто на дорозі, знавісніло верещали:

Забирайтеся геть! Ми вас сюди не кликали! Це наша земля!

Тарас каже, що служив із неймовірними бійцями. Ніхто не вживав алкоголю, не депресував, був готовий прикрити в будь-яку секунду…

Мені здається, що дуже багато хлопців загинули на війні саме через пиятику, – продовжує “кіборг”. – Пам’ятаю одного вояку, який пропивав усі гроші, а дружині по телефону казав, що не платять ні копійки. Згорьована жінка потім оббивала пороги чиновників, з’ясовувала, чому її чоловік на передовій голий-босий. Не раз бувало, що декотрі солдати так напивалися – рухатися не могли. Розриваються снаряди, а вони не хочуть іти. Ми мусили їх заносити. Відповідно, ти вже не можеш покластися на таких людей. І увага їхня, і координація – до біса. Нас із побратимами шалено дратувало, що ми поверталися з важкого завдання, пробувши два дні в засідці, заходили в палатку, а там усе п’яне… І знову треба їхати на чергове завдання. А хто поїде, як очі вже залиті? Тому ми не мали вибору – втомлені, виснажені, знову робили виїзд. У БТРі куняєш, кавою заливаєшся, аби не відключитися…

Тарас дивом вернувся цілим і неушкодженим з війни, хоча траплялися дуже складні ситуації. Половина роти була поранена, семеро – вбиті, двоє лишилися без ніг, в одного обгоріло 50% тіла…

Пам’ятаю, як потрапили в засідку, наш БТР підбили, – згадує боєць. – Двом хлопцям тоді одразу по нозі повідривало. Ми їхали позаду і зупинилися, аби витягнути покалічених, надати медичну допомогу… Страшне видовище. Тоді я вперше побачив паніку в очах своїх побратимів. Один із них навколішки нишпорив у траві – шукав свою кишенькову іконку Богородиці. “Ховайся!” – кричу йому. А той увесь зблідлий: “Ні… Спершу я маю знайти свою Богородицю…

Тяжко, дуже тяжко…

Без зміни ці хлопці боронили термінали Донецького летовища 17 діб, але найскладніше було вийти звідти.

Тяжко, дуже тяжко, наш БТР підбили, переднє колесо відлетіло, але добре, щохочводій нас витягнув. Та дорога – ценайстрашніше, їдеш – все стріляє, кулілітають, довкола вибухи, тимолишся. Нашимводіям і кулеметникам треба давати нагороди. Вони майжекожен день їздятьтуди і такепереживаютьщодня, – розповідавжурналістам одразупіслявиходу Тарас.

В аеропорту після поста десь о першійгодинілягалиспати, а о третійвжевставали, просто трусилися, бодуже холодно було. Їливзагалі раз на день. Дуже часті обстріли – треба булостояти на позиції, не було коли поїсти.

Спочатку всіїлиоднією ложкою – посуду там не вистачало. Як і теплихковдр. Потім і їжа закінчилася. Тиждень ніяк не могли довезти хлопцям провізію. Солдати їли по одному печиву на день. А так хотілося чогось солоденького, найбільше – згущеного молока

Тарас каже, щонайскладнішиму ДАПідля ньогобув день, коли танки бойовиків били по аеропорту прямою наводкою:

Все вибухало й горіло. Не булонісекундивідпочинкувідусьогоцього. Ніч пережили, наша артилерія танки відігнала. Цебуламоя перша ніч в аеропорту.

В екстремальних ситуаціях організм сам себе витягує і тримає в тонусі. Виділяється стільки адреналіну, що навіть захворіти майже неможливо. Ніхто з хлопців не кашляв, не мав високої температури, нічого не боліло

Запам’яталося і те, щоспочаткувсіїлиоднією ложкою – посуду там не вистачало. Як і теплихковдр. Потім і їжа закінчилася. Тиждень ніяк не могли довезти хлопцям провізію. Солдати їли по одному печиву на день. А так хотілося чогось солоденького, найбільше – згущеного молока. То був холодний листопад, надворі мінусова температура. Всі пляшки з водою позамерзали.

Тарас каже, що настільки швидко звикаєш до тієї гарячої атмосфери, що згодом стає просто байдуже, чи виживеш. Бійці навіть перестали надягати бронежилет. Втомилися і морально, і фізично. Саме тому в ДАПі й робили ротацію кожні два тижні – аби хлопці не встигали втрачати інстинкт самозбереження.

Знаєте, в таких екстремальних ситуаціях організм сам себе витягує і тримає в тонусі, – каже воїн. – Виділяється стільки адреналіну, що навіть захворіти майже неможливо. Ніхто з хлопців не кашляв, не мав високої температури, нічого не боліло… І брудне їли, і не завжди вдавалося помитися…

“Більше не хочу”

Незабаром після повернення додомуТарасу почав часто снитися аеропорт, раніше таких кошмарів не було. Крім того, довелося три місяцілікуватишлунок – заробивуДАПі гастрит.

Деякіспочаткунавітьтрохи побоювалися чоловіка – вважали, щовінпіслястількохбоїв став агресивним. Але це не так! Боєць лише визнає, що з людьми став впевненішеспілкуватися, навітьякщоце чиновник високого рангу. З’явився гарт.

Український фільм “Кіборги” й досі не переглянув. Зізнається, що не стало духу. Все пекло війни відважно здолав, а згадати його не схотів. Тарас узагалі всі воєнні фільми перестав дивитися, хоча до участі в АТО дуже захоплювався такими стрічками.

Я того вже вдосталь наївся на передовій, – сумно всміхається “кіборг”. – Більше не хочу.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 19.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.