“Стежкою Ізраїлю”: франківський священик пройшов півтисячі кілометрів благодатними слідами

Довідка

Отець Порфирій – ієромонах ЧСВВ, 51 рік.

До Ізраїлю вирушив із паломницькою групою у вересні 2015 року. Проща тривала тиждень. А потім отець Порфирій разом із прикарпатцем Євгеном подалися з Єрусалиму через пустелю Негев до Ейлату. Пішки. Весь шлях Святою Землею становив приблизно 500 км й тривав із 16 вересня по 20 жовтня. Згодом отець Порфирій написав книгу про цей досвід – “Пустеля Негев”.

Небеса благословляли дорогу мандрівників, вони відчували це на кожному кроці. Про це свідчило багато знаків, особливо – дощ у пустелі, надзвичайно рідкісне явище для тієї пори.

Втілення сучасного Ізраїлю

“Стежка Ізраїлю” – пішохідний маршрут, який простягається на 960 км із півночі від поселення Дан на південь до Ейлату. Шлях є втіленням розмаїтості природних умов, ландшафтів, культур, традицій, релігій і всього, що утворює яскравий сучасний Ізраїль. Саме це робить “Стежку Ізраїлю” незабутньою. Вона розповідає історію країни, її народу, спадщини, флори і фауни.

“Стежка Ізраїлю” розділена на багато частин, і різні люди спричинилися до її створення: ставили мітки, обрізали гілки – і досі підтримують її.

На пустинних просторах чути живу душу і видно людину, яку Бог задумав і створив. Тут бачать людину, а в місті її не видно, хоча видається навпаки

До мандрівників, які йдуть цим шляхом, місцеві ставляться дуже прихильно, допомагають, чим можуть. Завжди знайдеться, де взяти води, перекусити, попрати одяг, білий від солі, розбити намет для ночівлі… Людей, які допомагають мандрівникам на “Стежці Ізраїлю”, називають “ангелами”.

Вся природа ніби мертва

Вся природа ніби мертва: нема води, земля потріскана. Ми в пустелі Негев.

Вона займає 60% території Ізраїлю. Площа – 12 тисяч кв. км. Негев обмежується долиною Арава (теж пустеля) на сході, затокою Акаба на півдні, Середземним морем і Синайською пустелею на заході, а на півночі тягнеться до Юдейської пустелі. Слово “Негев” означає “сухий”. Тільки в Негеві і Синаї існують “махтешім” (кратери). Це глибокі овальні впадини, які з’явилися після того, як підземні потоки вимили нижні скельні шари, – тоді верхні всохли і ніби провалилися.

Негев – це суха пустеля. Річний рівень опадів – 50-300 мм. У північний Негев провели водопровід, тому там розвинене землеробство, є багато мошавів і кібуців (єврейські поселення).

У пустелі не варто пхати руки під каміння – можна натрапити на змію. Також нас застерегли: щойно десь з’являться хмари, треба одразу виходити з ваді (так називають русла висохлих річок). Коли десь, навіть далеко, підуть дощі, можуть ринути сильні потоки, несучи каміння і зносячи все, що трапляється на шляху, навіть автівки. Ваді постійно змінюється, бо вода непередбачувана – прокладає собі шлях там, де їй хочеться.

У пустелі всі живі створіння мають дуже гострі чуття. Вода і їжа – це головне. Завжди всі голодні і спраглі. В одному місці був проведений шланг із водою, який протікав, і туди злетілося так багато шершнів, що, навіть як хотів би підійти, це неможливо було зробити.

На горі Карболет ми бачили, як два вовки полювали на гірських козлів, яких на скелях було дуже багато. Їм нічого не вдалося: козли повтікали. А напередодні, коли ми ночували в наметі, чули, як тричі завив вовк. Але місцеві згодом пояснили, що вовки не нападають – вони можуть уночі підійти до намету, аби щось украсти, особливо якщо занюхають ковбасу. В Ізраїлі полювання заборонене, і тому звірі не бояться.

Всю дорогу, молячись, ми думали тільки про воду. Вона тут набирає іншого, справді цінного значення. До прикладу, за другий день нашої подорожі ми випили 11 літрів води і ще літр апельсинового соку. І це ще дуже економили.

“Стежка Ізраїлю” пролягає також і через Юдейські гори, а це круті підйоми і спуски, величезне каміння, нестерпна спека, вітер – бажаний, але не частий гість. Та ми бачили Боже благословення: коли йшли лісом, сонце пекло неймовірно, а коли виходили на простір без дерев – звідкись з’являлися хмари, ще й відчувався подув вітру. Вітер у пустелі – найкращий друг, а дерева, під якими можна зупинитися, ми назвали “святими”, бо ті рятували нас від спеки.

Там, де чути душу

У пустелі нам пощастило побачити диво. Навколо життя ніби завмерло, всюди тільки щебінь, і раптом під ногами… тендітна квіточка. Як тільки колеса автомобілів чи чоботи перехожих не знищили її? Де ця квітка взяла води, де взяла сили, як зуміла кинути виклик пустелі – невідомо. Та вона прорвалася через непоборну перешкоду і явила світові свою красу і смирення. Ця рослинка повністю підкорена творчій силі Бога, а тому й стала сильнішою від пустелі.

Прямуючи такими вільними просторами, можна зрозуміти кочові племена, зокрема те, чому вони не хочуть міняти пустелю на “страшні міста зі страшними людьми”. На пустинних просторах чути живу душу і видно людину, яку Бог задумав і створив. Тут бачать людину, а в місті її не видно, хоча видається навпаки – що у пустелі вона загублена, а в місті віднайдена. Тут чекають, що скаже людина, а в місті їй голосу не дають і ніхто не хоче чути, що вона має в душі. Напевно, все залежить ще від того, що людина взяла в душу з пустелі, а що – з міста.

Пустеля навіває думки про життя, про дорогу, про велич Творця, про вічні цінності, а місто приносить різні страхи, хвороби і смерть.

Чистилище на березі Мертвого моря

Одну ніч ми вирішили перебути на березі Мертвого моря, розклали намет, незважаючи на сильний вітер. Ну як тут не згадати про Содом і Гоморру? За нечестиве й грішне життя спалив Господь міста, а на тому місці розлилося море. Концентрація солей у ньому така, що жоден живий організм не витримає. Половина моря належить Ізраїлю, а половина – Йорданії.

Але та ніч стала для нас справжнім чистилищем. Спати лягли о 19.30, а прокинулися вже через дві години. Пари сірководню такі сильні, що аж нудило. Зате немає жодної причини переживати, що вночі до намету прийдуть чи приповзуть якісь тварини. Все живе звідси давно втекло.

Так, лежачи і думаючи, я зрозумів чистилище. Зараз наше земне життя – це певною мірою сон. Люди сплять і не можуть повністю все збагнути. Коли ж той сон закінчиться і людина зрозуміє брак Святого Духа, як чистого Божого повітря, тоді “випари” її життя стануть для неї сірководнем, неможливим для дихання.

Вночі нас рятувала вода, яку ми часто пили, хоч і мали в обмеженій кількості, а також вітер, який полегшив дихання. Вода в чистилищі – це молитви святих і тих, що моляться, а вітер – благодать Святого Духа.

Люди, які запам’яталися

Під час мандрівки ми познайомилися з чоловіком, який брав безпосередню участь у створенні “Стежки Ізраїлю” і сам пройшов нею. Аві – один зі старійшин пустельного поселення Лахав. Йому років 65-70, говорив дуже чітко і розумно, помітно, що мав мир у душі. Прийняв нас на нічліг.

До речі, те поселення обгороджене високим дротяним парканом, до якого навіть підведений струм, зачиняється двома автоматичними брамами. Тут мають сільськогосподарську техніку, яку дають на різні потреби сусідам. Ще вирощують свиней і щось особливе роблять із жиру.

Сусіднє поселення розташоване за 6 км від Лахава. Там виготовляють пластмасові ящики. Поселення співпрацюють між собою: у пустелі інакше не можна – тільки разом, тільки допомагаючи одне одному, можна вижити.

Також запам’ятався Арі, який радо згодився прийняти нас на ночівлю. У нього дуже гарний дім, а позаду господар влаштував справжнє бедуїнське шатро, в якому може розміститися на нічліг до десяти осіб. Є матраци, подушки, але все у стилі бедуїнів. Дивно, як можна стягнути в одне місце стільки найнесподіваніших речей: якийсь кошик, старезне сито, окуляри для мотоцикла 30-х років минулого століття, кухонне начиння, гітару без струн, два десятки кальянів, м’яке крісло, що давно втратило колір і форму, та ще багато всякої всячини, і все це під товстим шаром пилу.

Зараз наше земне життя – це певною мірою сон. Люди сплять і не можуть повністю все збагнути. Коли ж той сон закінчиться і людина зрозуміє брак Святого Духа

Арі поставив цей намет у 2009 році, і відтоді через цю дивну споруду пройшли 4000 осіб із тих, хто долав “Стежку Ізраїлю”. Господар з усіма мандрівниками фотографується і вклеює світлину у спеціальну книгу, в якій ті, що на фото, залишають свої імена і побажання.

Біля цього екзотичного шатра – не менш екзотичні душ і туалет, споруджені у такому ж стилі, з тростини й різної трави. Словом, місце чудове. Видно, що тут мають велике серце до подорожуючих “Стежкою Ізраїлю”.

Згадується і Хаїм – водій джипа, який допоміг нам у скрутній ситуації. Коли забракло води і їжі, він вивіз нас у безпечне місце. Для Хаїма пустеля – наче рідний дім. Він якраз їхав зі своїми трьома донечками ночувати в пустелю, бо це для них, виявляється, завжди свято і найкраща розвага. За професією Хаїм зоолог, часто ночами він вивозить до пустелі охочих поспостерігати за різними звірятами.

Він же пояснив нам, як доставляють воду для мандрівників. З ним наперед домовляються, він вивозить людей у відповідне місце, ховає та інформує того, хто замовляв, де саме вода. Це коштує 715 шекелів. За те, що Хаїм забрав нас із пустелі й віз досить далеко до місця ночівлі, ми заплатили 500 шекелів. Та цих грошей нам зовсім не було шкода, коли ми спостерігали за цим чоловіком, його дітьми, за тим, як він працює. Їдучи трасою, Хаїм побачив змію, що грілася на асфальті. Турбуючись про те, аби її не переїхала якась автівка, чоловік швидко розвернувся і під’їхав до того місця. Коли ми вийшли з джипа, змія із сичанням поповзла в кущі.

Нехрещені, але вже спасенні

Якось у дорозі трапився цікавий випадок. Неподалік кібуцу Девір вийшов нам назустріч хлопчина років тринадцяти ітак щиро став просити, щоб ми зайшли до нього. Ми спробували відмовитись, бо не планували зупинятися в цьому місці. Але хлопець так просив, що мусили послухати.

Він повів до своєї отари овець і кіз, які відпочивали в тіні дерев. Там сиділи на килимках ще троє хлопців, його ровесників. Вони запросили сісти, а той, що нас привів, на ім’я Зеер, побіг до цистерни з водою і наповнив наші пляшки.

Згадалося, як Авраам виходив назустріч трьом посланцям, про яких нічого не знав, щоб запросити їх до себе в господу. Ці хлопчаки – бедуїни, івриту не знають, англійської – теж, може, вони й читати не вміють і про Ісуса нічого не чули, але вони так близько до Нього своєю щирістю і чистотою. Така непідробна радість світилася в їхніх очах від того, що ми погодилися прийти. Вони й не хрещені, але вже спасенні, бо ж сказано в Біблії:

Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили.

Я одразу порівняв їх із нашими хлопцями – навченими, катехізованими, котрих наприкінці року приводять на сповідь. На жаль, вони деколи набагато далі від Ісуса, ніж ці, тут, у пустелі. Особливо вразили їхні очі – прості й чисті, як пустеля, і невинні, як їхні вівці. Найбільше здивували очі Зеера, що виходив нам назустріч. В Україні так цигани просять грошей, а він – щоб ми прийняли його дар.

Напевно, бедуїни також різні є, бо в Єрихоні зустрічали таких, що не дають пройти спокійно, довго супроводжують із простягнутою рукою. Ці ж не знали, хто йде дорогою: євреї чи іноземці. Належність до певної віри чи нації не відігравала тут жодної ролі, вони розуміли потребу людей, що йдуть пустелею, і вважали своїм обов’язком прийняти нас.

Божий допуст

В останній день нашої пішої прощі Святою Землею ночували в Тель-Авіві на узбережжі. Євген уночі відчув, що нема його рюкзака. Почали шукати вздовж берега. Знайшли неподалік, рюкзак був весь перепотрошений. Украли тільки телефон. Шкода. Всю пустелю перейшли, бедуїни не заподіяли жодної шкоди, а тут, у такому місці, неприємний випадок. Пропали також Євгенові босоніжки. Це було дивно, бо наші черевики стояли поруч і ніхто їх не забрав. Але це Божий допуст, мінімум того, що могло статися.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.