У центрі Франківська відтворили страшні події 43-го року

Сьогодні в Івано-Франківську вже звично відзначають одну трагічну дату в історії міста – День страчених націоналістів.

До 75-річчя сумної дати не обмежились просто віче-реквіємом, а запропонували франківцям частково відчути на собі події того дня, повідомляє міський голова Руслан Марцінків.

14 листопада 1943 року під час мюзиклу Ярослава Барнича «Шаріка» до приміщення франківського театру увірвалось гестапо. Понад сотня людей тоді були затримані, після дводенних допитів і катувань 30 з них були засуджені на смерть – 27 чоловіків та 3 жінки. А 17 листопада чоловіків розстріляли просто перед приміщенням театру – теперішня вул. Страчених націоналістів.

Цього року вшановували пам’ять українських націоналістів дуже символічно. Розпочали з тої самої вистави «Шаріка», яку минулого року Франківський драмтеатр повернув на сцену, у тій самій залі. В той самий епізод постановки інсценізували аналогічні дії гестапівців. От лиш сьогоднішні глядачі змогли додивитись виставу до кінця, після перерви на віче, де помолились за душі жертв.

Нам так важливо пам’ятати сумні уроки історії і знати, що наші повстанці боролись не тільки проти радянського союзу, але й проти фашистів, проти усіх ворогів українства. Ми прийшли сьогодні сюди добровільно, не під прикладом. Бо нас покликало серце пам’яті та боротьби, – виступив на віче мер.

Також він розповів, що до 75-річчя події видають книгу спогадів тих днів. Довго шукали авторів, які б взялись за твір, ще важче було знайти очевидців або документальні свідчення. Але врешті книга готова до друку і ось-ось побачить світ.

На віче вже традиційно завітала донька одного з розстріляних націоналістів Олекси Маланюка пані Оксана Маланюк. І хоч в той день їй було кілька тижнів, її відчуття тих подій особливо цінне та емоційне.

Я довго думала над пам’ятником Страченим, не всім він подобається. Такий українець, що не може підвести голову… Може, й так, може, ми ще не зовсім випутались з кайданів, але ми боремось. Яка це радість зараз щонеділі піти до церкви і бачити, що діти туди йдуть без страху. У шостій годині я вже на ногах, бо чую свій гімн, і в 12 ще не лягаю, бо чекаю свій гімн! – поділилась пані Оксана.