Афганська бійня: 40 років безперервної війни

Після квітневої революції 1978 року, яка привела до влади в Афганістані марксистів і була спробою Радянського Союзу розширити табір країн соціалістичної співдружності, ця центральноазіатська країна перетворилася на поле безперестанної битви.

Спочатку афганські моджахеди взялися відбивати агресію СРСР, яка тривала впродовж десяти років. Тепер підрозділи НАТО, надаючи підтримку чинному прозахідному урядові Афганістану, намагаються приборкати бойовиків Талібану та недобитків із терористичної організації Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ), які захищають, як їм видається, споконвічні тутешні устої та традиції – верховенство ісламу, закони шаріату, патріархальну сім’ю та інші східні тонкощі.

Armed Afghan villagers raise their weapons as they vow to defend their village against the Taliban in Sor Kandaw village, Dur Baba district of Nangarhar province on May 21, 2012. Taliban fighters are being pushed out of some areas in eastern Afghanistan by local militias defending their villages, according to local leaders. AFP PHOTO/Noorullah ShirzadaNoorullah Shirzada/AFP/Getty Images

Найбільшою загрозою для загострення нестабільності в цьому регіоні останнім часом стали підрозділи ІДІЛ, які перебралися сюди після повного розгрому в Іраку та нищівних поразок у Сирії. Сповідуючи однакові цінності та переслідуючи спільні цілі з місцевими талібами (радикальними ісламістами сунітського напрямку), лідери Ісламської держави можуть наважитися реалізувати свій давній намір створити всесвітній ісламський халіфат, поширивши свою діяльність на сусідні з Афганістаном колишні середньоазіатські радянські республіки Таджикистан та Узбекистан, які перебувають у зоні російського впливу.

Не виключено, що середньоазіатські добровольці ІДІЛ (а їх там понад п’ять тисяч)  спробують повернутися зі зброєю на батьківщину, де уже тепер діють місцеві радикали з Ісламського Руху Узбекистану (ІРУ). Ця організація об’єднує уродженців Середньої Азії і Синьцзян-Уйгурського автономного району Китаю. Наразі ІРУ разом з талібами воює проти військ натівської коаліції та афганського уряду на півночі Афганістану.

До речі, чеченці та узбеки, які сьогодні воюють в Афганістані, зовсім не схожі на тих бойовиків, які боролися проти російських військ в Чечні або брали участь у громадянській війні в Таджикистані. Виросло нове покоління, для якого головне – джихад. Сьогодні серед командирів ІРУ є чимало синів тих, хто втік із Середньої Азії на початку дев’яностих років. Ці люди набагато радикальніші за своїх батьків, вони ненавидять Росію лютою ненавистю.

Найбільш зручне місце для прориву в Середню Азію – це північний Афганістан. Вже зараз на афганський берег прикордонної з Таджикистаном річки Пяндж прибуло кілька сотень бойовиків. Таджицькі прикордонники впевнені: моджахеди готуються до вторгнення. Побоюються наступу бойовиків і в Кремлі, судячи з того, що російські військові бази в Таджикистані нещодавно отримали нове озброєння.

Зав’язнувши у сирійській воєнній кампанії та у війні з Україною за Донбас, нинішнє керівництво Росії і шукає шляхів політичного вирішення проблеми, і проводить переговори з афганським урядом, щоб убезпечити свої південні околиці від ймовірного нападу. При цьому російські дипломати використовують один із традиційних способів нав’язати співпрацю – підірвати довіру до коаліційних військ НАТО, які буцімто погано справляються зі своєю миротворчою місією в Афганістані.

Зав’язнувши у сирійській воєнній кампанії та у війні з Україною за Донбас, нинішнє керівництво Росії і шукає шляхів політичного вирішення проблеми, і проводить переговори з афганським урядом

Щоправда, у самої Росії, яка у всьому вважає себе правонаступницею СРСР, був абсолютно катастрофічний досвід боротьби з афганськими моджахедами: до повного виведення військових частин у 1989 році службу там пройшли 620 тисяч радянських солдатів, з яких, за різними оцінками, загинуло від 15 до 26 тисяч військовослужбовців, а ще 54 тисячі отримали поранення.

Події радянсько-афганської війни так само добре пам’ятають в Афганістані, і саме тому не поспішають зав’язувати щиру дружбу з Росією. Ба більше, афганський посол в Росії Абдул Каюмов Кучай недавно заявив, що народ його країни чекає на вибачення за ті величезні помилки, які допустив Радянський Союз у грудні 1979 року.

У 1978 році в Афганістані до влади прийшли ліві сили, які насправді такими не були. У них було одне бажання – влада. Визнавши уряд Аміна і Таракі, СРСР зробив свою першу помилку – цей уряд не був самостійним, а маріонетковим, – стверджував у своїй заяві посол Афганістану.

Дипломат додав, що другою помилкою було введення радянських військ на територію країни, в зв’язку з чим загинули понад два мільйони афганців. “У результаті вся інфраструктура країни була зруйнована. А наш народ розпочав те, що ми називаємо великим джихадом”, – підкреслив він.

Навряд чи у Кремлі погодяться на таке політичне приниження, як вибачення перед якимось Афганістаном. Зрештою, про “загрозу з півдня” наполегливо говорять з моменту розпаду СРСР, однак в реальності ситуація ніколи не ставала критичною. З часу свого виникнення Талібан ще жодного разу не висував територіальних претензій на Середню Азію. Щоправда, в 1998-99 роках сюди вторгалися бойовики ІРУ. Але схоже, що відтоді їхні лідери втратили інтерес до своєї батьківщини і сконцентрувалися на Афганістані.

Основна сила, що дестабілізує ситуацію в країні, – рух Талібан. Таліби прагнуть до створення ідеальної, з їхньої точки зору, ісламської держави на території Афганістану. При цьому вони тероризують населення нападами та атаками. Віднедавна до терактів в Афганістані долучилися бойовики ІДІЛу, чиїми жертвами стають переважно шиїти, яких ісламісти вважають відступниками.

Деякі афганські чиновники прямо звинувачують сусідній Пакистан у підтримці Талібану. Але Ісламабад категорично заперечує підтримку цього руху, заявляючи, що сам є жертвою тероризму. Радикальний ісламістський рух Талібан (назва походить від арабського слова “таліби”, що значить “студенти”) виник у 1994 році в середовищі мусульманської духовної школи (медресе) міста Кандагар на чолі з муллою Мухамедом Омаром. На підконтрольних територіях Талібан запроваджує норми шаріату, виконання яких суворо контролюється. Таліби забороняють телебачення, музику, алкоголь, комп’ютери і навіть гру в шахи. Також вони обстоюють заборону жіночої освіти, тож об’єктами їхніх нападів часто стають афганські школи.

Завдати поразки руху Талібан, який тепер діє спільно з терористами з ІДІЛу, Афганській національній армії доволі складно навіть за підтримки НАТО

З вересня 1996 року таліби захопили владу в країні, проголосивши створення Ісламського Емірату Афганістан (був визнаний тільки Пакистаном, Саудівською Аравією та ОАЕ). Упродовж п’яти років Талібан контролював 90 відсотків території і “прославився” не тільки публічним відрубуванням рук злодіям, але й убивством колишнього президента Афганістану Мохаммада Наджібулли, якого захопили у приміщенні представництва ООН, та стратою іранських дипломатів, які працювали в консульстві в афганському місті Мазарі-Шаріфі.

Окрім того, друге за величиною афганське місто Джалалабад стало притулком для лідера терористичної організації Аль Каїда Усами бен Ладена.

Власне, присутність в Афганістані терориста №1 стала приводом для коаліції на чолі зі США для інтервенції, яка почалася у листопаді 2001 року у відповідь на теракти 11 вересня. Після ракетних ударів режим талібів був повалений, а бен Ладен – ліквідований. Країною якийсь час керував перехідний уряд, призначений американцями.

In this Saturday, Nov. 2, 2013 photo, an Afghan scrap collector climbs over giant wheels removed from a U.S. military vehicle and sold as scrap to Afghan traders at a junk yard in Kandahar, southern Afghanistan. In the last year the U.S. military has sold millions of pounds (kilograms) of junked equipment to Afghans. (AP Photo/Anja Niedringhaus)

Для підтримки порядку в Кабулі були розгорнені Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF) – на підставі мандата Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року. Через два роки командування контингентами ISAF перейшло до НАТО. Власне, тоді на півдні країни спалахнула партизанська війна під проводом талібів, яка не припиняється досі.

Міжнародні сили сприяння безпеці охоплюють весь Афганістан, поділений на п’ять “зон відповідальності”. Вони покликані “протидіяти екстремізму і тероризму”, укріплювати владу афганського уряду, навчати національну армію і поліцію. Однак, завдати поразки руху Талібан, який тепер діє спільно з терористами з ІДІЛу, Афганській національній армії доволі складно навіть за підтримки НАТО. Афганський уряд утримує контроль заледве над  половиною території країни.

Навіть у столиці Афганістану люди бояться стати жертвами нападів терористів-смертників і не знають, чи повернуться вони ввечері додому живими. Тільки у 2017 році в Афганістані було вбито або поранено понад 10 тисяч мирних жителів, сотні з них – у столичному Кабулі. При цьому більшість афганців вважають, що відповідальність за нескінченні теракти та нестабільність у країні несуть зарубіжні держави.

Попри те, що обидві сторони невщухаючого конфлікту стверджують, що діють в інтересах афганського суспільства, реальність така, що найбільше від цього протистояння страждають саме афганські мирні жителі.

За даними ООН, загальна кількість вимушених переселенців в Афганістані – понад 1 мільйон 200 тисяч осіб. Тільки цього року з районів бойових дій втекли близько 90 тисяч осіб. Хоча тут і без війни важко: води немає, місцеві жителі збирають сніг із гір, зберігають у колодязях і 9 місяців п’ють талу воду. Електрика є завдяки сонячним батареям.

Країна змушена імпортувати газ, нафту, продовольство, метал. А з Афганістану в Центральну Азію йдуть хіба родзинки, мандарини, картопля та цибуля. Це з дозволеного. А левову частку афганського експорту становлять наркотики. Північ країни – частина так званого північного коридору наркотрафіку з Афганістану, де виробляється дві третини опіатів у світі.

Нині в ЄС точиться багато суперечок навколо практики депортації небажаних мігрантів-афганців на батьківщину

Вирощування опійного маку і екстрагування опію-сирцю відбувається на всій території Афганістану, а в деяких провінціях створений замкнутий промисловий цикл, який включає  переробку опію в морфій і далі в кінцевий продукт – героїн гідрохлорид (діацетилморфін гідрохлорид). Складування і оптова реалізація відбувається на героїнових ринках пакистанського Читраля і афганського Кандагара.

У місті Кандагар навіть була створена повноцінна банківська мережа кредитування під майбутні урожаї опійного маку. Тут було організоване промислове постачання мінеральних добрив і прекурсорів (інгредієнтів для виготовлення героїну) з хімічних заводів у Пакистані, розпочато розширення посівів опіумного маку за рахунок інших сільськогосподарських культур (пшениці, кукурудзи, ячменю та рису).

За роки правління першого демократично обраного президента Хаміда Карзая, який у 2002 році прийшов до влади при активній підтримці США, Афганістан вийшов у світові лідери з виробництва героїну (зі 180 тонн в останній рік правління талібів до 8 тисяч тонн у 2009 році). Брата колишнього вже президента Ахмеда Карзая вважають найбільшим наркодилером країни.

Для європейців постійним виявом нестихаючого конфлікту в Афганістані є потік біженців із цієї країни, які шукають притулку в Євросоюзі. Нині в ЄС точиться багато суперечок навколо практики депортації небажаних мігрантів-афганців на батьківщину. Критики вказують серед іншого на нестабільність у цій центральноазійській державі, зокрема, через різке загострення збройного протистояння між бойовиками радикального ісламського руху Талібан та урядовими військами.

Високий рівень терористичної загрози в цій країні став також причиною рекомендацій українського МЗС утриматися від поїздок до Ісламської Республіки Афганістан. Якщо така поїздка вкрай необхідна, громадян закликають повідомляти українське посольство в Республіці Таджикистан (за сумісництвом в ІРА) про деталі перебування в Афганістані.

Для тих громадян, котрі вже в Афганістані, МЗС рекомендує не відвідувати місць великого скупчення людей та популярні серед іноземних громадян об’єкти. Також бажано не користуватися громадським транспортом та негайно залишити цю країну за першої-ліпшої нагоди…

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 21.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.