Історії з АТО: Криваві соняшники, або “Майба” своїх не кидає

Калушанину Миколі Стасюку із позивним “Майба” лише 25, а тоді було ще менше. Юний доброволець батальйону “Донбас” мало не “зварився” в Іловайському котлі. А коли ворог хотів відпустити його з полону разом з іншими пораненими, хлопець навідріз відмовився – серед бранців лишався його друг. У ворожих підвалах пережив 118 днів пекла: їжа, зварена на солярці, постійні допити з побоями, антисанітарія і жодних ліків. Пощастило вижити і вернутися додому. Каже, його історія має щасливий кінець лише завдяки щирому коханню.

Разом і до кінця

У художніх фільмах часто показують сцени, коли в героя, який помирає, перед очима пропливає ціле життя. Десь так само відбувається на полі бою, переконує Микола Стасюк:

Коли наступає черговий критичний момент, в одну хвилину вміщаються всі спогади. Відчиняється стара рипуча шафа із запиленими сторінками твого життя. Виринають усі ті речі, плани, задуми, бажання, мрії, які ти завжди відкладав на потім. Перед очима з’являються люди, яких ти образив, а вибачення посунув теж на потім. І ось тут і зараз ти розумієш, що “потім”, можливо, більше ніколи не настане. Ти запізнився, хлопче…

З Миколою зустрічаємося в Калуші пізнім вечором, він має трохи вільного часу лише після роботи. Бо ж удома чекає сім’я – кохана дружина і двоє діточок. Знайомимося. “Якщо чесно, я навіть не знаю, що вам казати…” – ніяково усміхається хлопець. Однак за цього вояка все говорять його очі. Ні, не говорять, вони кричать. Про пережитий біль. Ті очі повні суму і трагедії, віри і зневіри водночас, любові й ненависті…

Коли почався Майдан, калушанин якраз був на заробітках у Росії. Їхнє телебачення виставляло все в такому світлі, наче українці з глузду з’їхали – бунтують, роблять повстання. Вже через кілька днів хлопець розірвав контракт і поїхав додому, а звідти одразу в столицю. Приєднався до калуської сотні. Потрапив якраз на той момент, коли розгорталися найбільші заворушки. На щастя, все обійшлося зламаною рукою.

Улітку Микола з калуськими товаришами пішли воювати на Схід. Вирішили – разом і до кінця. Їх було аж дев’ятеро. Записалися до батальйону “Донбас”.

Ми одразу зрозуміли, що ця війна надовго, – опускає очі Микола. – Там була купа російської техніки і багато їхніх військових…

Виходу не було

Того дня була спека. Хлопцям уже давно обіцяли “зелений коридор” з Іловайська. Російські війська оточили їх підковою, а тил спершу прикривав івано-франківський батальйон, не даючи загарбнику замкнути вояків у кільце. Коли ж батальйон покинув позицію, біда стала неминучою. Всі знали, що буде кривава бійня.

Я й досі не знаю, чому вони відкрили тил, – каже Микола. – Чи команду таку отримали, чи що…

Хлопцям по рації повідомили, що тепер мусять якось вибиратися власними силами – до них просто не було доступу. А у вояків усі запаси майже на нулі: і їжі, і води, і, що найголовніше – набоїв.

Всі бійці вірили в “зелений коридор”. Аж поки не вистрілив перший ворожий міномет.

Ми їхали на звичайній вантажній машині, – пригадує “Майба”. – Ми з хлопцями – в кузові. Коли прогримів перший обстріл, всі почали вистрибувати. Позалягали в кущі, в ями, в соняшники… Ми телефонували додому – прощалися з рідними. Коли стрілянина стихла, подумали, що то кінець. Як під’їхали до Червоносільського, зрозуміли, що перший обстріл був просто попередженням. А там уже почалося справжнє пекло. Лупили з обох боків, всю нашу колону розбили вщент.

Коли наступає черговий критичний момент, в одну хвилину вміщаються всі спогади. Відчиняється стара рипуча шафа із запиленими сторінками твого життя. Виринають усі ті речі, плани, задуми, бажання, мрії, які ти завжди відкладав на потім

Водій, Миколин найкращий друг Михайло, закричав: “Сидіть у кузові! Тримайтеся там! Я буду їхати по полю!”. Треба було об’їжджати, бо попереду вибухали машини. Але вже через кілька хвилин у хлопців загорівся бак. Вправний водій почав газувати, таким чином розтягуючи вогонь по соняшниковому полю – аби авто одразу не вибухнуло. Далі почав гупати в буду: “Хлопці, вискакуйте! Машина горить!”.

Миколі в бронежилет потрапив осколок, йому відняло ноги. Боєць зміг лише викотитися з тієї вантажівки і нерухомо лежав. Підбіг Михайло: “Колю, пішли!” – “Не можу, друже, у мене немає ніг…”. “Майба” був упевнений, що йому відсікло ноги. “Ти що, здурів? Та ось же твої ноги!” – “Я їх не чую, Мішо…”. Побратим узяв Миколу на плечі і потягнув у соняхи.

Хлопцям по рації повідомили, що тепер мусять якось вибиратися власними силами – до них просто не було доступу. А у вояків усі запаси майже на нулі: і їжі, і води, і, що найголовніше – набоїв

Коли починалися сильні обстріли, лягали на землю. Далі знову підіймалися – і вперед. Перебіжками дісталися до найближчого хутора. В одній із покинутих хатин українські бійці, які втекли з Іловайська, облаштували медпункт. Там Стасюк пролежав десь зо п’ять годин. Потроху почав знову відчувати свої ноги. Мордував нестерпний біль.

У цей час почалися перемовини з росіянами про обмін пораненими. Чи можна було знову їм повірити? А виходу не було – навколо їхні танки: псковська десантна і ульяновська танкова дивізії. І російські військові й справді знову обдурили. Заявили, якщо вояки здадуться в полон, вони доправлять поранених побратимів на український бік. Слова дотримали, щоправда, перед тим повозили поранених два дні по полю під пекучим сонцем.

Микола теж мав поїхати додому, адже знемагав від болю. Але воїн твердо заявив, що нікуди не поїде, адже в полоні лишається його друг Михайло. Той щосили запихав свого відданого товариша в машину, просив, кричав… Де там: не піду – і все.

По-різному знущалися

Два дні хлопців тримали в полі. Їсти давали сухпайки – один на п’ятьох чоловік. Замість води – кавуни, яких на полі було хоч греблю гати.

Далі сотню бранців передали в руки сепаратистам. Бригада “Мотороли” привезла хлопців у Донецьк. Там вивантажили і влаштували цирк. Розлючені жителі з несамовитими очима кидалися на полонених, обзивали, жбурляли камінням, пляшками. Увесь цей “парад” знімали місцеві та російські журналісти.

Я з гідністю йшов на війну обороняти Батьківщину, а тут така ганьба…” – каже “Майба”.

Через місяць бранцям дозволили зателефонувати додому. Час на розмову – десять секунд. Микола говорив швидко: “Мам, я живий. У полоні. Кажуть, що скоро обміняють”. Мама ні слова не промовила, тільки плакала

Хлопців утримували в підвалах приміщення донецького СБУ. На порозі розстелили український прапор. Кожен мав витерти об нього ноги. Більшість хлопців відмовлялися. За такий непослух лупцювали.

Спали на дерев’яних полицях, дехто – на підлозі, на дверцятах від шаф. Аби бранці поїли, кати приносили великий казан – як правило, якоїсь каші. Здебільшого, вже зіпсутої перловки. А першого дня взагалі подали суп із соляркою. Зі столових приборів видали десять тарілок і ложок на сотню осіб – їли по черзі.

mde

Сепаратисти по-різному знущалися з хлопців. Тим паче, бранців охороняли колишні в’язні місцевої тюрми. Наприклад, примушували кожного віджиматися по тисячі разів. Хто не зміг, того нещадно били. Ламали руки-ноги. Стріляли з пневматичної зброї. Багатьох приносили в камеру вже на ношах. Ліків жодних – лише йод і бинт.

Також сепаратисти всіляко намагалися завербувати, натомість обіцяли життя. Таку угоду з дияволом так ніхто і не уклав, але серед хлопців знаходилися й ті, що співпрацювали з ворогом, доносили все, що коїться і про що говорять у камері.

Через тиждень обміняли дуже юних полонених і тих, що старшого віку. Через місяць бранцям дозволили зателефонувати додому. Час на розмову – десять секунд. Микола говорив швидко: “Мам, я живий. У полоні. Кажуть, що скоро обміняють”. Мама ні слова не промовила, тільки плакала.

Чаєм і ніжністю

День свого обміну “Майба” дуже добре пам’ятає. 26 грудня. Тоді міняли 150 українських бійців.

Перший місяць Микола провів у Києві, вдома зі своєю нареченою, до речі, калушанкою, з котрою познайомився під час Революції гідності. Як каже боєць, саме завдяки цій дівчині його адаптація до цивільного життя минула спокійно – без запоїв, ривків назад на фронт і претензій до всього світу.

Коли Коля хотів вийти зустрітися з побратимами, наречена просто ховала ключа від дверей і казала: “Підеш. Але через тиждень. Хлопці нікуди не дінуться”. Воїн і справді потім здибався зі своїми хлопцями, але вживати алкоголю більше не хотілося: “Тепер я їй дуже вдячний за це. Багато моїх знайомих вояків одразу після повернення спилися, а мене кохана ось так уберегла. Замість горілки відпоювала чаєм і огортала ніжністю”.

Після війни “Майба” став спокійнішим. А колись був доволі буйним хлопчиною, не міг оминути жодної розбірки. Тепер тримається осторонь. Хочеться внутрішньої тиші. Має її вдома з двома діточками. Син народився на День святого Романа, а донечка – на Святої Анни. Так і назвали.

Іноді згадую Іловайськ, полон… – замислено каже Микола. – І наче то було не зі мною. Ніби сон.

Автор: Наталя МОСТОВА.

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 21.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.