Там, де вчаться любити

Зараз тут 27 дітей. Кожного з них життя вже встигло добряче потовкти. Один п’ятирічний хлопчик не знав, як їсти м’ясо, бо ніколи ще не бачив його. Звик лиш до бульби, хлібчика і водички. Інший не знав, як тримати олівець чи зубну щітку. Багато хто ще довго звикав до того, що непотрібні папірці треба викинути до смітника, а не просто під ноги. За 20 років через Івано-Франківський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей пройшло дуже багато скалічених маленьких доль. Лише за один рік тут буває близько двох сотень малюків.

Тепер матимуть голівудську усмішку

Нещодавно на базі Обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей відкрили стоматологічний кабінет. Тут безоплатно проводитимуть огляд і лікування вихованців закладу. Незабаром планують робити і протезування.

Опікуватись кабінетом буде Івано-Франківський національний медичний університет, адже тут буде база кафедри стоматології та післядипломної освіти. З малечею працюватимуть інтерни під наглядом асистента кафедри.

Всі діти, які поступають до Центру, мають погані зуби. Якось був такий хлопець, що мав усі зуби чорні. І дівчинка, в котрої від зубів лишилися самі пеньки. Їй пощастило, бо волонтер-стоматолог однієї із релігійних спільнот безкоштовно зробив дівчині протезування, вона вийшла з кабінету з сяючою усмішкою.

Досі ми водили вихованців до стоматологів аж у центр міста, – розповідає вихователька Марія Серденько. – Але такі походи забирали дуже багато часу, майже півдня.

Під час урочистого відкриття дітлахи були одягнені у віночки та вишиванки, дехто підготував віршики. Малечі обіцяли, що тепер вони матимуть голівудську усмішку, а ті в свою чергу не могли дочекатися – скоріше би вже до стоматолога. Ректор медуніверситету не зміг завершити вітальне слово, бо не стримався і майже заплакав. Ще б пак! Заглядаючи в очі цих дітей, душа розривається – у свої п’ять чи десять років вони вже знають, яким жорстоким може бути життя, вони добре знайомі з терміном “позбавлення батьківських прав”, а мамою готові називати тих, хто бодай раз погладить по голівці чи вкриє обіймами.

Всі діти, які поступають до Центру, мають погані зуби. Якось був такий хлопець, що мав усі чорні. І дівчинка, в котрої від зубів лишилися самі пеньки

Юлі 13 років. Вона симпатична дівчинка з бойовим характером, яка полюбляє експериментувати з модою. Ось і сьогодні доповнила свій образ україночки великими червоними коралями. Недарма ж вона мріє стати дизайнеркою одягу. Вже навіть пробувала шити вбрання для ляльок. Юля сьомий місяць у Центрі. Дівчинка сьогодні потрапила у відеосюжет про відкриття стоматкабінету: вона сиділа у стоматологічному кріслі, а лікарка оглядала її ротову порожнину. Все це оператори знімали на камеру, а потім журналісти з мікрофоном запитували про враження, і чи не боїться дівча стоматолога. Дівчинка ніяково усміхалася і чесно відповідала – у цьому кабінеті не страшно, бо він якийсь веселий, повсюди наліплені смайлики, багато яскравих кольорів…

Юля хоч і усміхалася, але на серці їй нині дуже важко. Сьогодні має відбутися суд. Її маму хочуть позбавити батьківських прав. Юля так сподівається, що цього не трапиться. Їй подобається в Центрі, ці стіни стали майже рідними, але понад усе хочеться вернутися до мами…

Невже таке можливо?

Тут бувають різні діти. Іноді працівники дивуються – невже таке можливо? Один п’ятирічний хлопчик не знав, як їсти м’ясо, бо ніколи ще не бачив його. Що звик їсти? “Бульбу, хлібчик і водичку”.

Ось дивіться – малий Ростик, – показує вихователька Віра Титова. – Тепер він гарненький, як лялька. А ви би бачили, яким він поступив сюди: худющий, виснажений, брудний… Хлопчині п’ять, і він майже не говорить. Дуже запущена дитина, треба працювати з логопедом. Кожного вечора ми йому давали по дві пляшечки молока, і дитя все до краплі жадібно випивало – ніяк не могли вдосталь нагодувати. А вчора поступила ціла сім’я – п’ятеро дітей. Зараз вони в ізоляторі, бо проходять лікування від педикульозу.

Про елементарну гігієну багато малюків ніколи й не чули. Звідки їм знати, коли вдома не бачили ні чистої постелі, ні вимитого посуду. Доводиться вчити їх найменших дрібниць.

Вони вже знають, що там стоять серветки, якими треба витерти собі носика, а потім викинути до смітника, – продовжує вихователька. – Але вчаться цьому дуже довго. Двадцять разів нагадаєш, і аж тоді нарешті зробить сам без нагадування. У ці миті так радісно на серці стає.

Декотрі діти шкільного віку не знали літер, і навіть, як тримати олівець. Тим паче, далеко не завжди вихованці мають охоту до науки, особливо підлітки. Основний ключ до серця і мотивації цих дітей – похвала і щирість. В жодному разі не сварити, бо вони надто ранимі. Навіть підвищений голос може вплинути негативно.

Вихователька-методистка Ярослава Харук й досі пам’ятає той урок. У закладі тоді було багато підлітків, а з ними найважче порозумітися. “Яке у нас сьогодні заняття?” – запитав хтось із дітей. “Українська мова”, – відповіла Ярослава. “Та ну… Нафіг нам тої мови…” – “Добре, хлопці і дівчата. Нехай ви не потребуєте знань української мови, але найбільш елементарні речі ви все ж повинні засвоїти. Найперше, це які у вас життєві моральні цінності, що для кожного означає життя, дружба, любов…? Хочете поговорити на цю тему зі мною на рівних? Кому нецікаво, може піти дивитися телевізор”. Залишилися всі 18 вихованців. Вони проговорили дві з половиною години. Багато підлітків зізнавалися, що понад усе хочуть, аби їх поважали. А ще – розуміли, бо вважали, що їх ніхто не розуміє. Часто згадували про дружбу, діти майже одноголосно стверджували, що вірних друзів не існує. Підлітки також запитували виховательку, яка в неї зарплата, адже жінка так віддається своїй роботі. Довго не могли повірити, що основну роль тут відіграє поклик серця.

Агресію розтопить лише лагідність

Кожного з дітей, які опиняються в Центрі, життя добряче потовкло, тому часто вони агресивні, озлоблені, можуть конфліктувати між собою… Якось прибув психічно неврівноважений підліток. Усім довелося дуже тяжко. Хлопець мав мобільний і телефонував у міністерство, лаявся, скаржився, мовляв, над ним знущаються, всі його об’їдають… Міг навіть штовхнути вихователя.

Хоча здебільшого навпаки – біда дітей зближує. Вони жаліють одне одного, розуміють, що треба помогти.

Дівчинка має аж три мами. Перша – та, що народила. Другою мамою вважає Марію Серденько, бо та свого часу вернула дівчину до життя. А третьою стала жінка, котра удочерила і виховала з любов’ю

Коли 20 років тому я прийшла сюди працювати, – пригадує Марія Серденько, – то зрозуміла, що й близько не пережила того, що кожне з тих маленьких дітей. Я не бачила того, що бачили вони. Тим паче, у ті часи ситуація була в рази складніша, ніж тепер. Діти тинялися підвалами, ховалися в люках… Приходили такі бруднющі, аж чорні, лиш очі і зуби світилися. Мали і воші, і коросту… Зараз такого вже немає.

З початком війни до Центру потрапляли і діти з непідконтрольних територій. Вони відчутно агресивніші, ніж місцеві вихованці. Хлопчик з Луганщини в Центрі закінчив дев’ятий клас. Встиг багато жаху побачити у своєму житті. Розповідав такі речі, про які казав, що більше би ніколи не хотів згадувати.

Психолог Ірина Коржик пам’ятає дівчинку, якій дали завдання намалювати неіснуючу тваринку і трохи розповісти про неї. Дитя намалювало чорне страховисько, яке харчується людьми і мріє піднятися в небо, щоб поговорити з Ісусом.

Іноді бувають і діти-егоїсти – все собі. Так бабуся навчила, коли прийшла провідати малечу, принесла гостинець і наказала: “Аби нікому не давав і ні з ким не ділився”.

Вихователі кажуть, що дитячу агресію можна розтопити лише лагідністю.

Ці діти недолюблені, – каже психолог. – Буквально вчора я розмовляла з 13-річним хлопчиком, який переконував, що він нікому не потрібен.

“Мені дадуть іншу маму?”

Час від часу вихованців закладу усиновлюють. І не тільки маленьких. Ось зараз, наприклад, готується до влаштування в сім’ю дівчинка шкільного віку, в якої померла мама, а тата ніколи і не було.

Андрійчик дуже довго чекав свою рідну маму. А вона лиш раз прийшла його провідати. І на тому все – ні слуху, ні духу. А він телефонував, просив… Не прийшла. Одного разу хлопчик підійшов до виховательки і запитав: “А мені що, дадуть іншу маму?”.

Марія Серденько каже, що з дуже багатьма вихованцями поріднилася душею. Вони дорослішають, але все одно тримають зв’язок із нею, дехто кличе мамою, часто приїжджає в гості, радиться щодо різних життєвих ситуацій.

Ярослава Харук пригадує дівчинку, до якої дуже прив’язалася. Її звали Тамара. Жінка якраз прийшла працювати в заклад. “Можна я тебе буду називати мамою? Ти мене любиш?” – запитало дівча, і серце Ярослави розтануло. Вона приходила додому і плакала. Дуже хотіла удочерити цю малечу, так її полюбила, як рідну. Всі навколо відмовляли: “Ти ж молода… Ще матимеш власних дітей”. Коли для Тамари знайшли сім’ю, обоє плакали: і дівчинка, коли її збирали, і Ярослава в туалетній кімнаті.

Гарних прикладів обмаль

Серед вихованців закладу були й такі, які досягнули в житті успіху. Наприклад, дівчина, котра закінчила столичний університет, зараз пише вірші і працює в Києві психологом у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. Каже, що має аж три мами. Перша – та, що народила. Другою мамою вважає Марію Серденько, бо та свого часу вернула дівчину до життя. А третьою стала жінка, котра удочерила і виховала з любов’ю.

Інша вихованка Центру зараз є наставницею монастиря в Італії, а її молодша сестра теж там, працює в “Карітасі” з кризовими сім’ями.

П’ятеро вихованців стали мужніми захисниками країни і зараз воюють на Сході. Вихователі не раз ліпили вареники і передавали їм на передову. Дітки із закладу теж, до речі, охоче долучалися до цього процесу.

Таких гарних прикладів обмаль. Багато вихованців уже не раз побували за ґратами. Марія Серденько пригадує хлопчика, котрий потрапив до Центру ще малим. Дуже хотів охреститися. Так його хрещеним батьком став директор закладу Василь Серденько. Потім хлопчина виріс, і зараз із тюрми не вилазить. Пише своїм вихователям, просить допомоги. “Вибачте, що я не слухався, коли треба було. Прочитайте мого листа дітям, які зараз у Центрі, – аби вони не повторили моїх помилок…”.

Не раз до закладу потрапляли діти тих дітей, які свого часу також мешкали в Центрі. Сімейні програми дивним чином повторюються крізь покоління. Діти часто копіюють долю своїх батьків.

Ірина Коржик каже, що майже всі діти певні – у майбутньому вони створять зовсім інші сім’ї, ніж ті, де вони народилися:

Пам’ятаю одну дівчинку, котра казала, якщо чоловік не буде її терпіти, то знайде собі іншого. А потім ще іншого. А кілька днів тому я краєм вуха почула розмову двох восьмирічних хлопчиків, які малювали і спілкувалися. Один сказав: “Мій тато дуже бив маму. Я такого не хочу. Я свою жінку ніколи не битиму. Якщо би мене всиновили і там би почали бити так, як було вдома, то я б утік. Я би не терпів більше.

Не раз до закладу потрапляли діти тих дітей, які свого часу також мешкали в Центрі. Сімейні програми дивним чином повторюються крізь покоління

Марія Серденько пояснює – коли говорить із горе-батьками, стає зрозуміло, що колись їх і самих ніхто не навчив будувати сім’ю, стосунки, зрештою, бути щасливими. Виросли або в інтернаті, або з батьками-алкоголіками.

Ярослава Харук пригадує матір, яка дуже скаржилася на свою дитину. “Пані, а хто виховував вашу дитину? Хіба не ви?”. Мама замовкла. “А коли ви востаннє казали вашій доньці, що любите її?”. Жінка опустила очі і мовчала.

P.S.

Наразі заклад має потребу в дитячому одязі. Але йдеться не про вживане вбрання, бо діти йдуть до школи і хочуть там виглядати гарно – на рівні з ровесниками. А найбільша проблема з взуттям. Часто воно виявляється неякісним, швидко рветься. Були такі випадки, коли привозили в Центр дітей, мусили терміново у щось їх взути, але нічогісінько не було. Вихователі скидалися грошима і купували найнеобхідніше.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 22.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.