На ноті любові

За вікном осінь. А це означає легкий ранішній серпанок, особливу синяву неба, ледь відчутний запах пізніх яблук у повітрі, шурхіт опалого листя, що слідує за твоїми швидкими кроками бруківкою міста, відчайдушне змагання в різнобарвності між деревами і щемну вразливість першого голого гілля у світлі ліхтарів… Цю яскраву красу, пронизану дивовижним спокоєм, хочеться затримати, її шкода відпускати в безжалісну зиму, та в голові надокучливим комариком бринить думка: “Це ненадовго, це ненадовго…”.

Осінь спонукає до любові. Виходиш із дому, потрапляєш у її обійми, наповнюєшся теплом і ніжністю, й хочеться терміново поширити на увесь світ той стан закоханості, який тебе охоплює у ці хвилини. Хочеться бути такою ж щедрою, як осінь. На мудрість, на спокій і на любов…

Восени ніколи не пропускаю можливості зайвий раз пройтися попри Бастіон, щоб відстежити, як змінює забарвлення дикий виноград, якого там так багато на стінах. У цей час він припиняє бути просто звичайною в‘юнкою рослиною і перетворюється на розкішне тло для фотосесій. Кажуть, колись у Франківську було багато будівель, обвитих цим виноградом. Шкода, що ми не зберегли цю традицію в оздобленні міста, адже зелений килимок на фасаді будівлі завжди виглядає привабливо.

Будинок, в якому я жила донедавна, якраз був обвитий виноградом, і можна було відчути себе, вийшовши на балкон, пташкою у затишному зеленому гнізді. Єдиною особою, якій виноград не приносив ніякої радості, була наша двірничка. “І навіщо воно вам?

Понасаджували тут усякого, а ти прибирай і прибирай, прибирай і прибирай…” — часто бурмотіла вона восени, коли виноград починав поволі скидати листя. Щоранку під стіною з‘являлася нова кольорова устілка, і щоранку двірничка, важко зітхнувши, спирала свою мітлу до стіни і задирала голову догори: “Та коли ж ти вже нарешті всохнеш?”.

Закінчилося все однієї осені, коли, не витримавши змагання з природою, жінка перерізала лозу біля самісінького коріння. Виноград ще якийсь час не здавався, тримався з усіх сил, і, здавалося, ті листочки, що ще не встигли побагряніти, зеленіли довше, ніж завжди. А потім він засох. Навіть не засох, а згас, як згасає людина, що втомилася боротися. Наступної весни наш будинок виглядав, мов примара, обвита потворними коричневими венами. Гніздечко не зазеленіло. Будинок втратив свою принадність. Минуло вже кілька років, але листя і досі подекуди тримається за стебло — засохлі, змарнілі спогади про колишні весни…

Ну, а біля Бастіону все гарно — чистота, порядок, сонце і виноград. Ще навіть зелений — свіжий, молодий і життєрадісний, хоча вже й трохи прикрасився яскравим багрянцем, що вилискує на сонці, мов коштовне намисто. На такому фоні будь-яка фотографія стає шедевром, але я, з моєю нелюбов‘ю до знимкувань, приходжу сюди не для цього. Я просто хочу поцілувати поглядом кожен листочок, ввібрати в себе щедру осінню красу, і понести її далі містом.

Як би не було красиво зараз десь у лісі чи в горах, а місто таки теж має свою неповторну красу восени. Йдучи його вулицями, намагаюся помітити і запам‘ятати кожну деталь — те, як розлітається вихором опале листя від прудких автомобілів, а потім знову лягає на асфальт і чекає наступних коліс, ніби виконуючи якийсь ритуальний танок, суть якого полягає в постійній повторюваності рухів; те, як останні чорнобривці на клумбах, втративши майже все листя, гордо і струнко стоять на потемнілих стеблах і  відчайдушно пнуть свої яскраві голівки до сонця: “Я твоя копія, я твій близнюк, не покидай!”; те, як мудрі ворони переносять в дзьобах чудом відвойовані у школярів останні горіхи, і, прилаштувавшись десь на узбіччі, роздумують, чи розбивати шкаралупу самим, чи не трудити дзьоба й кинути під колеса проїжджаючого авто; те, як сповільнюється галасливий літній ритм і місто розмірено занурюється в холодну задуму…

Під Медуніверситетом, спершись на стіну, навпочіпки сидів якийсь чоловік у робочому вбранні і тримав у двох пальцях цигарку. Я спочатку подумки обурилась, бо чого сидіти на тротуарі, якщо зовсім поряд пустують лавки? Але потім придивилась і помітила, що недопалок догорає, а чоловік і не думає ним затягуватись. Примружився і пильно вдивляється в дерева у сквері навпроти. Що він там побачив? Може, якийсь дивовижний малюнок, сплетений сонячним промінням на кронах дерев? А може, майбутню зиму, чи тіні зі свого минулого… Що б йому не примарилось, я б хотіла, щоб він назавжди запам‘ятав, як одного сонячного ранку сидів, спершись на грубу стіну старої будівлі, вдивлявся у сквер, що тонув із головою в осені, й зосереджено думав про щось своє, важливе…

А я йду далі і віддаю містові те, чим щойно поділилася зі мною осінь. Посміхаюся кожному перехожому і підморгую всім малятам у візочках. Вистукую підборами власну джазову мелодію, зрозумілу виключно мені і місту. Потай піднімаю затиснутий кулачок і киваю квітам на клумбі: “Не здаваймося!”. Цілую поглядом золотий купол Ратуші і поцілунок негайно повертається назад сонячним зайчиком — почуття взаємні!
Не розумію, як можна не любити Франківськ. Навесні, влітку і взимку — він завжди гарний! А зараз, восени, все аж бринить любов‘ю. Головне – натрапити на на цю ноту, налаштуватися на неї і втримати у своїй душі. Озирайтеся, всотуйте в себе осінь і будьте щедрими на любов!

Лариса МОНЧАК