Що впало – те (не) пропало

Чи варто піднімати гроші, знайдені на вулиці? Звісно, якщо вірити у забобони, краще не треба. Дехто вважає, що нині знайдеш – потім неодмінно втратиш. Але ж часом суми, які бачиш під ногами на тротуарі, зовсім не маленькі, і спокуса одразу більша. Чи зможеш ти забрати їх собі? А якщо бачив, хто саме загубив?

Серед забобонних людей (до яких частково зараховую і себе) піднімати гроші, знайдені на вулиці, не прийнято. Кажуть, колись дріб’язок замовляли на хвороби чи проблеми – і разом із грошима, залишеними на дорозі, хтось підбирав і чужі біди. Номінал часто обирали саме невеликий – гроші, від яких можна просто відмовитися, мовляв, проблема чи хвороба тоді покинуть так само легко. Якщо ж використовували гроші більших номіналів – то і сила чаклувань над ними значно вища. Чи практикує це хтось зараз – сказати важко, однак про всяк випадок люди звикли не піднімати грошей, щоб не накликати біди.

 

Є також думка, що знайти гроші зараз – означає втратити їх пізніше, до того ж, ту саму суму. Тому знайдені кошти радять не піднімати, а якщо і взяли їх із землі – краще одразу витратити, в ідеалі не на себе, а на добру справу.

Але якщо ми і можемо пройти повз синеньку п’ятигривневу купюру, чи захочеться залишити на асфальті сто чи двісті гривень? Мабуть, ні, бо ж зайвими гроші не бувають. У таких випадках люди значно менше думають про карму чи забобони, та і про власника купюр згадують нечасто.

Якщо ми і можемо пройти повз синеньку п’ятигривневу купюру, чи захочеться залишити на асфальті сто чи двісті гривень?

А якщо він іде просто біля вас? Уявіть ситуацію: на вулиці хтось перед вами впускає певну суму грошей (не важливо, скільки), чи наздоженете ви власника, щоб віддати втрачене? Або ж залишите собі, списавши це на подарунок долі? Та й сам перехожий винен, що такий неуважний! Кілька знайомих, яким я поставила це питання, запевнили: невелику суму віддали б без сумнівів, а ось щодо більшої – точно задумались би. І власника зовсім не шкода, хоча всім нам знайоме це відчуття – прийти додому і недорахуватися у гаманці чи кишені ста або двохсот гривень. Не смертельно, але приємного мало.

 

Я вирішила з’ясувати, повернуться до мене усі “загублені” в Івано-Франківську гроші, чи все ж доведеться зробити комусь подарунок.

Вибрати локацію, яку я щедро і неодноразово “засипатиму” кровно заробленими, було просто. Це мало бути жваве місце, де є багато людей різного віку та соціального статусу. Тому розпочати вирішила саме на “стометрівці”. Де ж, як не там, можна побачити геть усіх?

 

Поки йшли на “місце Х”, зняли з картки гроші, розміняли і згадували, хто й скільки губив. Оскільки за легендою випасти купюри мали саме із кишені, поки я витягаю телефон, гадала, скільки грошей могла так посіяти – я ж у цьому майстер! Гроші, телефони, книжки – гублю і залишаю у кафе чи магазинах геть усе, нічого для Всесвіту не шкодую!

Зважаючи на те, який надворі був мороз, у мене взагалі закрадалися думки, що нікому тих грошей не треба буде. Чесно, в руки мерзла так, що й сама навіть власну долю не підняла б із землі. Не тому, що у мене все є, а тому, що холодно!

 

Розпочала експеримент із невеликої суми, бо втратити одразу 200 гривень було шкода. Двадцятка й п’ятдесятка, сховані в одну кишеню з телефоном, здалися мені ідеальною приманкою.

Збоку це мало б мати вигляд знайомства у стилі американських мелодрам: я йду засніженою вулицею, на волосся і вії падають сніжинки, виймаю телефон – на землю падають гроші. Красень, який іде мені назустріч, підбирає їх, наздоганяє таємничу незнайомку (себто мене) і в мить, коли він каже: “Ви, здається, загубили…” – ми зустрічаємося поглядами у світлі передріздвяних ліхтарів…

 

У реальності: дістаючи синіми руками із синьої куртки телефон, я помітила дірку в кишені і витратила якийсь час на пошук грошей за підкладкою пуховика. Фотограф, що не хотів терпіти лихої долі, вирішив, що “знимкувати обов’язково потрібно із он того закладу, щоб було непомітно” (розумно, хто ж хоче мерзнути!). З другої чи третьої спроби гривеньки таки випадають на асфальт – і я майже одразу чую голос першого свого героя: “Ви тут, цей…” – тикає пальцем на землю, де лежать мої гроші, і йде. Дякую і думаю, що от я б ті гроші, мабуть, підняла, щоб віддати власнику в руки. Все ж, грошей я не позбулася навіть через півгодини гуляння туди-сюди “стометрівкою”. Кожен перехожий кликав мене, показував на асфальті сліди моєї “незграбності” і йшов. Грошей ніхто не підняв – ні щоб сховати у свою кишеню, ні щоб віддати мені. Може, саме тому, що холодно, може, тому, що локація була символічна – біля дверей податкової.

 

Я вирішила бути хитрішою і підняти ставки, тобто, губити вже 100-150 гривень, і робити це у теплі.

Вирушила до універмагу. Там людей у післяобідню пору завжди вдосталь, знайти своїх героїв мало б бути нескладно. Так і вийшло, майже за годину 50, 100 чи 200 гривень мені повернули десятки разів. Я розглядала товар, відповідала на телефонні дзвінки, спускалася і піднімалася сходами – і щоразу мене гукали, наздоганяли та повертали загублене. Одна з жіночок навіть по-материнськи прочитала лекцію про те, що треба бути обачною, бо так можна і ключі, і документи загубити, а люди у нас злі і не повернуть. Якби ж ви тільки знали – повернуть!

Грошей ніхто не підняв – ні щоб сховати у свою кишеню, ні щоб віддати мені. Може, саме тому, що холодно, може, тому, що локація була символічна – біля дверей податкової

Однак були і не такі позитивні випадки. Перші 100 гривень я “подарувала” незнайомцеві у тому ж таки універмазі. Не можу навіть сказати, кому, адже новий власник моїх грошей просто розчинився у натовпі. Зрадівши тому, що люди у нас щирі і грошики повертають, я продовжувала експеримент у гордій самотності, тому, коли хтось підняв купюру і не повернув мені її, зрозуміти, як саме гроші дістали ноги, я не змогла. Навмисне кілька разів пройшлася там, де купюра “випала”, навіть питала у продавчинь, чи не бачили, щоб хтось знаходив гроші, але їх як корова язиком злизала!

Наступна оказія трапилася випадково, саме коли я кавувала під час перерви. Очевидно, того, що розкидаюся грошима, мені було недостатньо, і решту у кав’ярні я також залишила. Не навмисне, але дівчинка-бариста бігла за мною на вулицю. Ну що ж, дякую!

Далі я вирішила податися на вокзал – там, де гроші частенько просять і крадуть, хтось-таки точно захоче підібрати їх просто із землі.

Серед сотень людей також знайшлися чесні. Незважаючи на сумки і валізи, поспішаючи на потяг, вони все ж наздоганяли неуважну блондинку. На диво, гроші не опинилися в руках підозрілих осіб. Тому щоразу, коли я впускала купюру, була впевнена, що вона повернеться.

 

Аж раптом озираюся – а ніхто за мною не біжить, щоб віддати згубу. І грошей моїх немає! Серед натовпу людей, які йшли поруч зі мною чи назустріч, я встигла навіть виділити для себе двох основних підозрюваних. Адже саме після того, як “загубила” 50 гривень, мене обігнав школяр років 11 і літня жінка. І якщо ще якось можна припустити, що гроші забрав собі хлопчина, то думати на пані не хочеться аж ніяк. Так я подарувала іще 50 гривень і знову не знаю кому. Сподіваюся, мої гроші витратили на щось потрібне і корисне.

Через кілька днів схожий експеримент я провела у поліклініці на Чорновола. Там люди, що очікували прийому, теж виявилися добрими і щоразу повертали загублене. Проте одна із жінок замість того, щоб подати гроші чи просто сказати, що я їх загубила, пробубоніла чи то мені, чи то сама до себе щось про те, “яка то молодь пішла, такими грошима розкидаються, бо не треба дитині давати з собою такі гроші, ніякої поваги!”. Але що зробиш, якщо грошима розкидатися – то в мене робота така?

Одна із жінок замість того, щоб подати гроші чи просто сказати, що я їх загубила, пробубоніла чи то мені, чи то сама до себе щось про те, “яка то молодь пішла”

Хлопчина-студент побачив мої аж 200 гривень на сходах і повернув зі словами: “Ну, але з вас тепер кава!”. Мама маленької дівчинки віддавала мені купюру, паралельно пояснюючи доньці, що це “кака” і облизувати її не можна. Котрийсь із лікарів жартома спитав, чи це, бува, не хабар, що я гроші кидаю йому під ноги. Втім, щоразу навіть 200-гривнева купюра поверталася до мене назад.

 

Схожу витівку я робила ще кілька разів у магазинах, тоді як спостерігати за реакцією інших людей могли мої друзі. Коли я витягала телефон і з кишені випадали гроші (неважливо, яка сума), більшість людей, очевидно, навіть не задумувалася над тим, щоб забрати їх собі, бо тієї ж миті піднімали купюру чи просто кликали мене!

Не важливо, дорослий чи малий, чоловік чи жінка, засмучений чи в доброму гуморі – забирати чужого вони не хотіли. Так, за час експерименту я втратила 150 гривень, але насправді це дріб’язок, зважаючи на те, скільки разів гроші поверталися назад.

Тому, якщо раптом ви трохи незграбні і можете загубити щось цінне, не переживайте: люди у нас добрі – і ваше до вас, скоріш за все, повернеться. Проте замість того, щоб носити гроші у кишенях, краще придбати гаманець, а втрачене відпускати з легкістю. Кажуть, загубивши гроші, варто подякувати Всесвіту за можливість комусь допомогти і, відповідно, розраховувати на поміч, коли вона справді необхідна вам. Уявіть, як зрадів той, хто знайшов ваші гроші! Ось і я так подумала, тому дякую за те, що мої 150 гривень підняли комусь настрій. І ще більше дякую за те, що все інше до мене повернулося!

Автор: Марта БАРАНЕЦЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.