Подорож залізницею: джекпот і лотерея вкупі

Подорож залізницею – ніби лотерея: можуть трапитися інтелігентні сусіди, ввічливий провідник, більш-менш чисте купе. А може все бути по-іншому. І п’яні дебоші та брудні шкарпетки – не єдиний “джекпот” залізниці. Комфорт подорожі певною мірою залежить від спроможності гаманця. Але навіть найтугіший не здатен убезпечити від неприємностей. Подорож залізницею – очима пасажирів та провідників.

Історія 1. Очима пасажирів

Краматорськ за кількістю населення приблизно такий же, як Івано-Франківськ. А от залізничний вокзал у місті відчутно менший. Є різниця й у розвитку інфраструктури. За квартал від вокзалу – жодної кав’ярні, зате продуктові крамниці на кожному кроці. Каву можна купити у невеликому кіоску на вокзалі. На цьому зручності закінчуються.

До моїх послуг ще окреме крісло у залі біля кас. Надворі досить холодно, на вокзалі також, але відчутно комфортніше.

 

Нарешті оголошують посадку – і кілька десятків людей, наче змовившись, кидаються до виходу. Надворі – мінус за Цельсієм, тож загальний ентузіазм дуже швидко змінюється нетерплячістю. Потяг запізнюється. Люди змерзли. Нарешті здалеку наростає світло, чутно протяжний гудок. Потяг, наче темний велет, насувається на платформу. На вигляд він майже як наша “Червона рута”. Всі здивовано застигають. За інерцією кілька людей наближаються до вагонів, інші – нерішуче тупцюють на місці. Машиніст із цікавістю визирає з віконця локомотива. “Це Костянтинівка – Київ?” – недовірливо питає жінка. “Читати вмієте?” – чує на те в’їдливу відповідь машиніста. Уже зрозуміло, що ні, – це приміський потяг, який прибув на хвилину раніше за київський. Пасажири хіба що встигають прочитати напис, як він рушає. На його місце прибуває довгоочікуваний “київський”. Він спізнився, тож люди трохи хвилюються, щоб встигнути на посадку за 5 хвилин. Провідник не питає документів. До речі, цим грішать практично всюди на залізниці. Хоча це питання безпеки (чи то пак її відсутності).

Перший сюрприз – постільна білизна. Точніше – рушник. Це не блакитний прямокутник, як звично, а сірувата довга вафельна шмата у плямах. Мої свіжовипрані кухонні ганчірки приблизно такі ж на вигляд

Перший сюрприз – постільна білизна. Точніше – рушник. Це не блакитний прямокутник, як звично, а сірувата довга вафельна шмата у плямах. Мої свіжовипрані кухонні ганчірки приблизно такі ж на вигляд. Ні, ми так не домовлялися! Це взагалі якесь неподобство! Йду до провідника і прошу замінити. Він не розуміє моєї забаганки. “У мене вдома ганчірка на кухні чистіша!” – “Та вони чисті. Точно випрані!” – намагається переконати мене провідник. Врешті відкриває шухляду й витягує звідти стопку рушників. І вони – точна копія мого. “Вибирайте, який хочете”, – пропонує. Беру той, що всередині купки, й тішу себе думкою, що цей рушник мав би найменше контактувати із зовнішніми чинниками. Наприклад, із не дуже чистими руками провідника. Розгортаю – і там точно не менше плям, ніж на попередньому. Але вибору у мене нема. “Нам просто білизну вже давно поновлювали”, –провідник бачить мою реакцію. Хай би вже той рушник був блакитним, може, хоч плями були б не такими разючими…

 

У туалеті мене чекає інше випробування: два малесенькі огризки, які колись, мабуть, були рулонами туалетного паперу. “Не думайте, що прискіпуюся… Але у вас у туалеті закінчився папір”, – кажу провідникові. Він явно не радий мене бачити, але покірно обіцяє перевірити. Вирішую за 10 хвилин перевірити, як він перевірив. І що? Цієї розкоші у туалеті справді побільшало… на ще один огризок. Ну, гаразд. Може, ще комусь забракне. Бо мені вже якось незручно знову скаржитися. Туалет, до речі, не з нових, вакуумних, а звичайний – такий, відходи життєдіяльності з якого залишаються на залізничному полотні. Тому на станціях його закривають.

Прошу чай. І починаю себе накручувати. Згадую, скільки разів помічала погано вимиті горнятка і яку заразу можна підчепити через немитий посуд. Бачу, що не одна така, бо сусідка спокійно витягує з сумки пластикову чашку. Мабуть, перейму таку практику у наступній поїздці. За правилами, провідники миють горнятка в умивальнику, який є в їхньому купе. Але ж… люди ліниві, а вода у потягу лімітована.

Чай, який приносить провідник, смачний. Але чомусь без фірмового пакування – звичайний “Принцеса Нурі. Високогірний”. Маю кепський характер, тому могла б уже запідозрити провідника у відмиванні грошей, але такий чай подають усім. Та й дорогою до Краматорська також “Принцесою Нурі” пригощали.

“Чай замовив”, – сусід по купе явно в гуморі. “А що смішного”? – питаю підозріло. “Та провідник спитав мене, чи хочу щось до чаю”. – “А, так, вони печиво ще продають чи вафлі”. – “Ні, він про спиртне казав”. – “Та ну, ви не так зрозуміли”. – “Я точно все так зрозумів, – сердиться чоловік. – Він ще перепитав, чи я точно впевнений”. Не знаю, чи вірити йому. Принаймні, мені провідник нічого не пропонував.

“Очкі в футлярє. Дєвочкі, не надаочкі?” – молодий хлопець тягне через купе сумку. “Це ми, мабуть, в Ізюмі”, – сонно зауважує сусідка. Вона вже спала й прокинулася від надмірно голосної реклами. “Звідки знаєте?” – питаю. “Так у них же своя фабрика є”. Згадую, що у Харкові пропонували купити постільну білизну. Цікаво, що могли б продавати у Франківську? “Маєте квиток?” – питаю хлопця, коли він прокладає свій маршрут назад. “Вам что?” – буркає він. Справді, чому це мене має обходити? Він – мій руйнівник міфів, адже донедавна я була певна, що така торгівля залишилася тільки в електричках. Такі продавці просто купують квитки до найближчої станції і в такий спосіб легально заходять до потяга. Їхня діяльність, очевидно, не порушує громадського спокою. Інакше чи могли б вони отак безперешкодно провадити свій маленький бізнес?

 

Назустріч вагоном біжить дитина у футболці та шортах. І тут помічаю, що у вагоні просто нічим дихати – спека неймовірна. На коридорі – відчинені вікна, двері у купе також навстіж. “Що ж вони так накочегарили?” – невдоволено бурчить жінка. Вона, наслухана про собачий холод у потягах, вже аж вариться у теплому зимовому светрі. А мені ці відчинені вікна та спека посеред зими нагадують ситуацію із субсидіями: легше відчинити вікна, ніж “прикрутити” газ. Все одно заплатить держава. А далі аналогія взагалі до смішного подібна: свої витрати залізниця перекладе на плечі пасажирів, заклавши їх у вартість квитка. Субсидії, зрештою, все одно оплатять платники податків.

Провідники кажуть: раніше люди заходили у вагон і усміхалися. Зараз – безліч конфліктів. Часто – на рівному місці. І не тільки з провідниками, сваряться пасажири і між собою. Особливо дістали львів’яни – дуже прикрі люди

“Вставайте. Приїхали. Суми”. Розплющую очі – за вікном ніч. Нічого не розумію. Які Суми? Перед очима – усміхнений провідник. “Це ви мене мали розбудити”, – подає голос сусідка з нижньої полиці. Ми з нею ще увечері помінялися місцями, і вона просила провідника, щоб допоміг їй не проспати станцію. Звісно ж, він нічого не забув і не переплутав. Просто не міг відмовити собі у дрібній помсті – за брудний рушник.

Згадую, як хотіла акцентувати на нечистих фіранках, котрі ледь тримаються на металевій залізяці, що неприємно шкрябнула по шиї, мовби зазначаючи свої кордони перед непроханими пасажирами. Тоді вирішила бути толерантною. Мабуть, дарма.

Історія 2. Очима провідників 

“Інтерсіті” безбожно запізнюється, і з його лінивого ходу складається враження, що машиніст уже махнув рукою на дотримання графіка. Купе практично порожнє, більшість пасажирів вийшла у Львові, до Франківська залишилося кілька людей. Вони або дрімають, зручно витягнувши ноги, або бродять вагоном, знічев’я замовляючи чай. За вікном ніч, миготять тіні дерев. Авто здивовано застигають на переїздах, і їхній подив відтіняє світло ліхтарів.

 

Вагон – з нових, зі зручностями. За бажанням можна замовити їжу. У кожному купе – по кілька примірників меню. Окремо стоїть кавовий автомат, у якому різноманіття напоїв. Чай чи каву, солодощі можна придбати у провідника.

У купе провідника – троє: двоє провідників та начальник потяга. Вони теж відчувають завершення поїздки, тому неспішно перемовляються та п’ють чай. Питаю, чи варто працювати провідником. Кажуть – ні. “По молодості, справді, багато романтики у цій професії видається. А з віком – вже здоров’я не те”, – розповідає літня провідниця, жвава жінка, у якої обличчя не виказує віку. “Та передусім люди не ті”, – докидає начальник потяга. Вона – молодша, зі втомленими очима, які сльозяться. Адже зір у працівників потяга страждає найперше. Треба багато писати, причому – під час руху. Важко сфокусуватися. Хронічні проблеми зі шлунком – інше професійне захворювання провідників: харчуються вони у потягу їжею з лоточків або всухом’ятку.

Провідники кажуть: раніше люди заходили у вагон і усміхалися. Зараз – безліч конфліктів. Часто – на рівному місці. І не тільки з провідниками, сваряться пасажири і між собою. “Особливо дістали львів’яни – дуже прикрі люди”, – не змовляючись, провідники спільно визначають регіональні особливості пасажирів. Лайки й сварки, звісно, докучають. Але ще більше непокоять дебоші, які пасажири влаштовують на п’яну і на тверезу голову. Нині у поїздах немає чергових правоохоронців. Тож їх доводиться викликати на найближчих станціях. Вирішення усіх конфліктів лягає на плечі провідників. Бачили і різанину, й навіть зґвалтування.

В обов’язки провідника входить прибирання вагонів, збір постільної білизни та відправка її у пральню. У потягах старого зразка провідники ще розпалюють вугіллям грубку. До речі, нестачу рушників чи посуду в кінці місяця провідники покривають зі своєї зарплати, яка в середньому у межах 6-7 тисяч гривень на місяць. Інколи за свій кошт можуть ще купувати засоби в туалет.

Провідники проводять більшість часу в потягах, відпочивають у проміжках між рейсами також тут. Кажуть: у поїздах підвищеної комфортності, звісно ж, краще працювати. Але прямого зв’язку між інтелігентністю пасажирів та вартістю квитків немає. І часто навпаки: якщо у людини є гроші на дорогий квиток, вона має і на випивку.

Нестачу рушників чи посуду в кінці місяця провідники покривають зі своєї зарплати, яка в середньому у межах 6-7 тисяч гривень на місяць. Інколи за свій кошт можуть ще купувати засоби в туалет

Якщо сусіди сильно дошкулили, можна попросити провідника “переселити” до іншого купе. Але це – за наявності вільних місць. Насправді провідники не мають оперативної інформації про те, які квитки були продані уже після початку поїздки.

 

Історії з соцмереж

Пасажири української залізниці у соцмережах жваво обговорюють свої подорожі потягом. Із цих деталей складається цілісний пазл роботи залізниці.

 Андрій Роспотнюк, студент 

“Досить часто в туалеті вагона немає туалетного паперу або мила. Я попросив провідницю прокоментувати такий стан речей. Головні тези цієї розмови:
1. На рейс, тобто в два боки, наприклад Одеса – Київ – Одеса, за нормами дають по 2 рулони туалетного паперу і 2 шматки мила.
Цитую: “Порахуйте кількість пасажирів і зрозумієте, чому його постійно бракує. Іноді нам приходиться докуповувати папір за свої кошти”.
2. Є певна норма кількості проданих чаїв та кави. Якщо провідник не продав 100 склянок чаю, то оплачує непродані чаї з власної кишені”.

 Вероніка Миронова, журналістка “Нового времени”:

“Сиджу у вагоні поїзда Київ – Львів, який їде 6 годин. Трохи працюю за власним столиком, поки телефон на зарядці в одній із чотирьох розеток у купе. Пишу і чекаю, поки офіціант принесе мені мою пасту “Болоньєзе”, яку я замовила через мобільний додаток три хвилини тому. І тут приходить він – хлопець з обкладинки журналу, з голівудською усмішкою, і приносить мою пасту.
– Перепрошую, в нас закінчилися пластикові прибори, тому можу вам запропонувати лише металеві. Це не страшно?
– Ем-м-м, – розгублено дивлюся на нього і думаю, що я вже ладна руками їсти, але так не пасує. – Звичайно, влаштує!
– Добре. За хвилину все буде.
– Дякую, а я можу карткою розплатитися?
– Так, звичайно. Я підійду за півгодинки з терміналом і розрахую. Смачного! – і знов та усмішка.

Мої двоє сусідів по купе сплять, а я смакую пасту, відклавши роботу, і розумію, що все це щастя коштує мені загалом близько 20 євро! А потім згадую, як ще декілька років тому в потягу “уголёк” посеред ночі намагалася розштовхати п’яну провідницю і благала її закинути хоч трохи того клятого “уголька” в пічку, бо холодно було страшенно. І тоді за все те задоволення я теж платила 20 євро – тобто, 150 гривень”.

Станіслав Безушко, координатор “Київського діалогу” у Львові:

“Серед великої кількості “зради” навколо ПАТ “Укрзалізниця” хочу написати про дуже хорошу провідницю вагону №10 поїзду Ворохта – Івано-Франківськ – Київ. Під час руху з Ворохти до Львова поїзд затримали на 39 хв. Через це я міг не встигнути на пересадку в Києві до Краматорська. За ніч машиніст скоротив відставання, але ми все одно запізнювалися. У Фастові я попросив провідницю про допомогу. Вона зразу набрала начальника поїзда, той – машиністів, і сконтактував із вокзалом, щоб “Інтерсіті” до Краматорська затримали на 3-4 хв. Машиніст додав швидкості, і ми наздогнали графік ще на 3 хв. Цього вистачило, щоб я потрапив на потрібний поїзд вчасно. Укрзалізниця – це не тільки міністр, керівництво чи погані й не дуже вагони, це ще й хороші люди, які готові допомогти.
P.S. За свої 28 я двічі упродовж доби їхав у вагонах, повних військових, і жодного разу не чув такого перегару, як від пасажирів, що зайшли до мого вагону у Львові. В мене склалося враження, що я стою не у коридорі, а посеред випарів від спирту і клубів диму від папірос. Добре, що ніхто вже не мав сил пити у вагоні.

Автор: Оксана ПІЛЯНСЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.