Стати “онуком” ніколи не пізно

Небайдужі містяни започаткували благодійний проект “STAY”. Кожен охочий може стати “онуком” для когось із літніх мешканців обласного геріатричного пансіонату, де вони доживають віку. Все, що потрібно – прийти раз на тиждень і зігріти самотніх стареньких теплим словом і увагою. Однак волонтери застерігають: “Добре думайте перед тим, як зголоситися. Це не іграшка і не тимчасовий вияв жалю. Це жива людина, яка чекатиме вас і якій буде дуже боляче, якщо ви перестанете приходити”.

Я б дуже хотів, щоб хтось прийшов до мене. Мені нічого не треба приносити, зовсім нічого, лиш би хтось прийшов, – каже 80-річний пан Іван.

Він сліпий. Колись працював у шахті в Луганську, там і втратив зір. З рідних не має нікого. Пан Іван дуже любить щось смачненьке. Тішиться навіть яблуку, яке йому приносять із саду. Він дуже пригнічений і не вірить, що може бути хоч комусь потрібним.

84-річна пані Марія дуже хоче бодай деколи з’їсти домашньої зупки. В геріатричному пансіонаті жінка мешкає лиш три місяці. Каже, вона тут дуже нудьгує. Одного разу приходили гості, але вона їх нічим не частувала, бо не було що дати.

Я би дуже хотіла, аби хтось приходив сюди і йшов зі мною гуляти. А ще добре би було, якби мені привозили деколи зупки. Тут варять, але я б дуже хотіла домашньої, бо домашнє – то зовсім інше на смак, інше на запах. Та й більше нічого не хочу.

З життя 79-річної Яніни Кіндратівни можна писати книжку. Вона поховала чоловіка і сина, а після важкого перелому ноги потрапила до геріатричного пансіонату. Колись працювала в судмедекспертизі, зараз любить читати і розгадувати кросворди, а ще – ласувати карамельками та яблуками.

70-річний Михайло Миколайович мешкає в пансіонаті вже 22 роки! Спершу потрапив у психіатричне відділення в Снятині, а через рік перевівся в пансіонат. Був одружений, але дітей не мав. Із рідних до чоловіка не навідується ніхто: “Є рідні в мене, але вони геть не рідні. Отак і живу: якщо хтось із людей прийде, як оце ви, то трохи поговоримо”. Чоловік любить читати, розгадувати кросворди й молитися на вервиці. У пансіонаті в пана Михайла є відповідальна місія: щонеділі та кожного свята чоловік допомагає священику у відправленні літургії. “Мені подобається допомагати, – каже він, – це моя молитва, я від того отримую полегшення”.

У пансіонаті в пана Михайла є відповідальна місія: щонеділі та кожного свята чоловік допомагає священику у відправленні літургії

80-річна Ірина Іванівна народилася в польському місті Перемишлі, свого часу працювала бухгалтером. Має трьох дітей. Чоловік помер. В геріатричному пансіонаті бабуся мешкає 12-й рік. Любить багато читати, особливо польською мовою. Усміхаючись, каже, якщо б не читала, то, напевно, вже би здуріла. Доглядає за собою. Певна, що жінка завжди повинна гарно виглядати, тому постійно фарбує губи й нігті. Акуратна і дуже радіє, коли все на своїх місцях. Має маленький вівтарик у кімнаті, багато молиться. Каже: “В пансіонаті мало не півсвіту зібрано, тож треба вміти спілкуватися з усіма”.

68-річна Дарина Іванівна мешкає в пансіонаті вісім років, прийшла разом із чоловіком, який помер чотири роки тому. Двоє їхніх дітей теж померли. В молодості любила танцювати і цілковито віддавалася сім’ї. Досі любить гарно виглядати: губи нафарбовані, брови підведені. На підвіконні – три рожеві пляшечки лаку для нігтів, а поруч вазони алое, які сама виростила. Дарина Іванівна любить вчити вірші і бути ведучою на заходах пансіонату.

91-річна пані Анастасія дуже хоче, аби їй хтось уголос почитав Біблію – це єдине, що жінка ще б хотіла в житті послухати. Своєї Біблії не має, але дуже мріє про неї. Родом бабуся із Рожнятівщини. П’ятнадцятирічною її забрали на роботу в Німеччину, потім вернулася додому, працювала на лісопосадці, варила їсти лісорубам. Двічі виходила заміж, але дітей Бог не дав. Перший чоловік дуже пиячив. Другий – помер. Тяжко працювала біля господарки. Потім заболіла нога і в лікарні її ампутували. Відтоді, а минуло вже 10 років, бабуся мешкає в пансіонаті. Надворі сама їздити боїться, переживає, що інвалідний візок перекинеться.

“Я хочу бути онуком”

Такі щемливі історії можна знайти на сторінці проекту “STAY”, що в соцмережі Фейсбук. Біля кожної розповіді – світлина її героя. Фотографи-волонтери зробили фотосесію для сивочолих. Для них це було таке свято, в усіх аж очі горіли!

“STAY” з англійської перекладається як “залишатися”, – пояснює ініціатор проекту, директор платформи соціальних інновацій “Трансформація” Ілона Мурзова. – Це слово відгукнулося мені. Це щось про самотню старість. Наша ініціатива дуже схожа на проект “Наставництво”, де шукають друзів для дітей-сиріт.

Наразі в геріатричному пансіонаті є 180 мешканців. Пара формується на рік, а далі залежить від того, як складуться обставини. Як пояснює координатор “онуків” Любов Венгренюк, кожен охочий може зайти на сторінку проекту, аби переглянути світлини жителів пансіонату, їхні анкети-історії – можливо, хтось зі стареньких відгукнеться у вашому серці. Тоді лишається дрібничка – під обраною світлиною залишити коментар “Я хочу бути онуком”. Наразі 10 людей уже стали “онуками”, серед яких, до речі, лише дівчатка і жінки.

Якось один чоловік написав, чи можна, щоб до проекту долучилася його 10-літня донька, – пригадує Ілона, – бо вона дуже мріє про бабусю, оскільки рідної не має. Мене це так торкнуло.

До речі, далеко не всі сивочолі погодилися шукати собі “онуків”. Зізнаються: соромляться того, що опинилися в пансіонаті.

До кандидатів в “онуки” якихось особливих вимог немає. Головне – щоб совісно виконували взяті на себе обов’язки – провідували свого “дідуся” чи “бабусю” бодай раз на тиждень.

Наразі 10 людей уже стали “онуками”, серед яких, до речі, лише дівчатка і жінки

Цим людям дуже й дуже самотньо. І все, чого їм хочеться, – трішки уваги. Якщо вам небайдужі ці долі, зголошуйтеся на те, аби стати “онуком” для конкретної людини – приїжджати до неї в гості хоча б раз у тиждень на годинку, – звернулася до спільноти в мережі учасниця проекту, франківська журналістка Любов Загоровська. – Але добре думайте перед тим, як зголоситися. Це не іграшка і не тимчасовий вияв жалю. Це жива людина, яка чекатиме вас і якій буде дуже боляче, якщо ви перестанете приходити.

“Бабуся вчить мене жити тут і зараз”

Середа – день для відвідин, який обрала собі “онука” Ілона Мурзова. Кожного тижня в цей день вона з гостинцями і гарним настроєм їде до геріатричного пансіонату, аби відвідати свою “бабусю” пані Наталю. Цього разу везе їй теплу безрукавку. “Щоразу, коли навідую цю стареньку, вона розповідає майже ті самі історії зі свого життя, – усміхається волонтерка. – Але я слухаю, бо все одно цікаво. Ця бабуся вчить мене жити тут і зараз”.

А мій “дідусь” Мирон Данилович дуже ерудований і вихований, – додає ще одна “онука” Уляна Гуменюк. – До речі, саме через це я його і вибрала. У нас схожі цінності, погляди на світ. Ми завжди маємо про що поговорити. Обоє любимо читати.

Заходимо в палату до пана Мирона. Чоловік якраз задрімав за читанням.

На ліжку лежить пошарпана старенька книга. Детектив. “Любите детективи читати?” – запитуємо дідуся. “А в мене хіба є вибір? – сміється Мирон Данилович. – В тутешню бібліотеку люди віддають те, що їм у хаті не треба. Тут є книги, видані ще 1949 року. Там ще навіть є передмова-подяка товаришу Сталіну. Уявляєте?”.

70-річний дідусь – лежачий, внаслідок хвороби в нього паралізовані ноги. А ще має діабет. Коли Уляна вперше прийшла навідати Мирона Даниловича, то не знала про цю недугу і принесла цілий пакет солодощів.

Наразі в геріатричному пансіонаті є 180 мешканців. Пара формується на рік, а далі залежить від того, як складуться обставини

Своїх дітей чоловік не має, батьки давно померли, лиш іноді племінники провідують. Народився він в інтелігентній сім’ї, хоч і жили в селі, але батьки часто вибиралися до Львова в театр. Удома була велика бібліотека – близько півтисячі книг. А прочитав він за все своє життя більш як тисячу видань. Найдужче Мирон Данилович любить історичні праці.

Ще давніше чув про одну книжку, і весь цей час мрію її прочитати – “Шлях аріїв” Юрія Канигіна, – зізнається чоловік. – Там автор подає цікаве тлумачення походження українців, нашої землі… Ви знали, що в українській мові і санскриті є багато спільного? Думаєте, випадково?

До речі, мрія пана Мирона, книжка “Шлях аріїв” в інтернеті коштує всього сотню гривень. Досить бюджетно, як для мрії, чи не так? Звісно, ми її подаруємо під час наступних відвідин.

 

Мирон Данилович дуже тішиться, що в пансіонаті запрацював такий цікавий проект з “онуками”: “Що тут говорити… Красиві дівчата приходять… Маю з ким погомоніти про все на світі”.

До палати заходять Ілона зі своєю “бабусею” Наталею. Обіймаються. Старенька дуже любить обійматися. А ще танцювати. Коли в пансіонаті влаштували танцювальний вечір, вона наважилася і запросила директора закладу на танець. “Я так довго вагалася, так соромилася це зробити, – сміється жінка. – Та коли почула звуки танго, просто не змогла втриматися”.

На запитання про свій вік лиш усміхається: “А не скажу!”. “Але ми домовилися, що вона житиме до ста років!” – додає Ілона.

Ніколи не шкодуй грошей, аби побувати десь у цікавому місці чи щось нове дізнатися, – якось сказав Мирон Данилович своїй “онуці” Уляні. – Враження – це найцінніше, що може бути. Потім на старості років вони тобі снитимуться.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.