Встань і йди: історії тих, що перемогли рак

У стражданнях народжується сила – істина, яку добре затямили герої цієї статті. Вони вилікували рак і твердо впевнені, що їхня ремісія буде пожиттєва. Вони багато знають про цілющу силу прощення і любові, а ще навчилися ставити правильні запитання: не “За що?”, а “Для чого?”. Психотерапевти і онкологи підтверджують: у багатьох випадках рак – це крик душі.

Не здаватися!

23-літній прикарпатець Ігор Сисак знає, що таке боротися за життя. Падати, підійматися і знову боротися. Заново падати і все одно – в бій. В 11 років у нього діагностували лімфому. Четверта стадія. Лікувався в “Охматдиті”.

Я розумів, що дуже хворий, – сумно всміхається Ігор, – але тоді не так боявся раку, як того, від чого сахаються усі діти, – уколів. Боявся болю. Та коли лікарі запитували, як у мене справи, я завжди відповідав, що все добре. Навіть коли боліло до нестями.

Хлопчина весь час був певен, що одужає, просто не бачив для себе іншого повороту подій. Перші сумніви закралися, коли помер друг, з яким потоваришував у лікарні. Потім і другого приятеля з’їв рак. Аж тоді Ігор почав замислюватися, наскільки серйозна ця хвороба.

Прикарпатець лікувався у стаціонарі вісім місяців. Ще два місяці хлопець із батьками мешкав у орендованій київській квартирі й ходив до лікарні на процедури. Потім нарешті поїхав додому і ще два роки приймав підтримуючу терапію.

Під час здачі планових аналізів у хлопця виявили гепатит В. Інфекцію занесли під час переливання крові. Знову лікування.

Онкологи суворо наказували йому дотримуватися спеціального режиму аж до кінця життя: дієта, уникати сонячного проміння й особливо берегтися від усіх можливих травм. А Ігор так любив грати у футбол. Часто він казав мамі, що йде в гості до друга, а сам мчав ганяти м’яча.

На цьому історія прикарпатця не закінчилася. Попереду чекало справжнє пекло. Того дня вони з товаришем їхали на мотоциклі до стадіону. За кермом був не Ігор. З-за повороту вискочила вантажівка. Хлопців занесло просто під неї. Ба більше, авто протягнуло їх ще метрів з 15. Перелом хребта і страшний вирок лікарів: “Ти більше не зможеш ходити”.

Але я ніколи їх не слухав, – усміхається Ігор. – Я знаю, що стану на ноги”. Хоча спершу хлопець трохи впав духом, мордувався питанням, чому його переслідують такі складні випробування. Найважче було сидіти на стадіоні й дивитися, як хлопці грають у футбол. “Я спершу дуже злився, – зізнається Ігор. – Намагався зрозуміти причину своїх бід, чому це відбувається саме зі мною. А потім усвідомив – гнів мені точно не поможе. Треба діяти і не здаватися.

Невдовзі після травми стався рецидив – рак повернувся. Знову лікарняні палати і нова боротьба за життя. І вкотре перемога.

 

Із дня аварії минуло дев’ять років. Майже весь цей час Ігор працює над своїм тілом: удома виконує вправи, щотижня їздить до Івано-Франківська в реабілітаційний центр. До речі, сам водить авто. Каже, що живе повноцінним життям молодого хлопця: “Так, візок – це поки мій засіб пересування, але я живу, як усі люди”. Час від часу відвідує з друзями нічні клуби. Планує зайнятись якимось видом параолімпійського спорту. Кілька років зустрічався з дівчиною. Саме це кохання давало йому наснагу до боротьби за одужання. Хоч пара і розійшлася, зараз Ігор найдужче мріє створити сім’ю, мати дітей.

Я добре знаю, що таке страшний діагноз і стан розпачу, – каже Ігор. – Але повірте – це не вирок. Ніколи не можна здаватися!

33-річна коломиянка Уляна Гуменюк теж не здалася, ба більше – зустрічала хворобу з усмішкою. Навіть під час інтерв’ю дівчина з радістю згадує пережите лікування раку. “Чом би й ні? – дивується Уляна. – Я вдячна своїй хворобі, адже саме завдяки їй моє життя кардинально змінилося. На краще”.

Це сталося десять років тому. Першим забив на сполох тато, коли побачив в Уляни величезну родимку в ділянці грудної клітки. Наступного ж дня пішли до онколога. Лікар заспокоїв – нічого різати не треба, якщо не кровить, то краще не чіпати, аби не накликати якогось лиха.

Через два дні Уляна прокинулася посеред ночі, бо нудило. Нічна сорочка на грудях була заплямлена – родимка почала кровити.

Меланома – рак шкіри. Страшна хвороба, яка дуже важко лікується на пізніх стадіях. Уляні пощастило – в неї була перша стадія. Родимку терміново треба було висікати.

Попри візок молодий хлопець живе повноцінним життям. Час від часу відвідує з друзями нічні клуби. Планує зайнятись якимось видом параолімпійського спорту. Кілька років зустрічався з дівчиною

Пам’ятаю, зі мною в палаті лежали старші жінки і постійно бідкалися: “Ти така молода, а вже маєш таку страшну хворобу. Знаєш, дитино, звідси вже ніхто не виходить живим…”. Я лише реготала з того: “Що за дурниці? Досить розкисати!” – згадує Уляна. – Мені часто кажуть, що я надто наївна. Тато взагалі називає мене Алісою з країни чудес і нагадує, що треба вертатися на нашу планету. Зате я почуваюся прекрасно. Я розуміла, що у мене рак, але так і не пропустила його крізь себе, не дозволила заволодіти собою. Вихід бачила єдиний – боротися. Добре пам’ятаю свою фразу, яку сказала після почутого діагнозу: “Не знаю як, але я з цього вийду”. У що людина вірить, те вона і отримує. Я вірила!

За день до операції коломиянка зустрілася зі своїм хлопцем, з котрим мала стосунки вже два роки. Він тоді сказав щось дуже страшне, те, що перевернуло її свідомість догори дриґом: “Мені не потрібна дівчина, яка лікується в онкодиспансері”.

З очей наче полуда спала. “Я дійсно вдячна своїй хворобі, адже вона показала мені справжню суть людини, з якою я вже готова була поєднати своє майбутнє, – каже Уляна. – Я мало не зробила найбільшу помилку в житті. Навіть не гнівалася на того хлопця, щиро простила його, тим паче, образ на той момент уже накопичилося багато. Я просто тішилася, що нарешті прозріла”.

Уляні потім ще кілька разів висікали родимки, які з’являлися. І рак більше не повернувся. На згадку лишився тільки шрам між грудьми. “Кажуть, саме в цьому місці в людини живе її душа”, – усміхається коломиянка.

Коли людина дізнається про свій діагноз, то наступає перший етап – заперечення, далі – агресія і лише потім – прийняття

Морально оклигати дівчині дуже допомогла книга Луїзи Хей “Зціли своє життя”, де авторка, котра зцілилася від раку, пояснює психосоматичні причини будь-якої хвороби. Вона стверджує, що через тіло говорить душа. А ще Уляна багато молилася, псалми читає і досі – щоранку.

Можливо, Бог допускає випробування для тих людей, які здатні їх перенести, таким чином вони можуть стати сильнішими або мудрішими, чи навіть змінити якісь свої деструктивні установки, принципи, – міркує Уляна. – Головне – ставити правильне питання: не “За що?”, а “Для чого?

У песимістів рани довше загоюються

Щороку на Прикарпатті виявляють близько 4000 хворих на рак. З них 30% помирає протягом року після встановлення діагнозу.

Як пояснює заступник головного лікаря Прикарпатського клінічного онкологічного центру Павло Семенів, ризик рецидиву раку є завжди. Декотрі люди протягом життя хворіють цією недугою по чотири-п’ять разів, причому пухлина може мати абсолютно різну локалізацію. Людина, яка вилікувала рак, все одно перебуває на обліку в онкодиспансері пожиттєво. Перший рік вона обстежується раз на три місяці. Наступний – раз на шість місяців. А далі – лише раз на рік. Наразі на обліку в обласному онкодиспансері є 25 000 хворих. З них десь 15 000 перебувають там п’ять і більше років. І близько 150 людей на диспансерному контролі вже більш як 50 років.

Коли людина дізнається про свій діагноз, то наступає перший етап – заперечення, далі – агресія і лише потім – прийняття. Павло Семенів зауважує, що оптимістично налаштовані хворі зазвичай швидше одужують, а в песимістів навіть рани довше загоюються.

 

Онкохірург Аліна Андріїв помітила, що досить часто рак має психосоматичні причини: “Нерідко це образа на маму або чоловіка. У хворих, які не хочуть відпустити образу, і лікування важко протікає. Пам’ятаю онкохвору жінку, котра багато років потерпала від чоловіка-тирана. Розлучилася. Але сказала, що все одно не пробачить йому до кінця своїх днів”.

Прощати не за принципом раба

Якщо ви поговорите відверто з пацієнтами, наприклад, кардіодиспансеру, то побачите ту ж саму картину, – запевняє психотерапевт Галина Дичковська. – Психосоматика онкології – це не обов’язково якась глибока образа. Але там точно є внутрішня травма. А ось характер цієї травми і її наслідки можуть бути дуже індивідуальними. У когось це переросте в онкологію, для іншого – у проблеми з серцем, а для декого – в якісь, наприклад, випадки ревматизму.

Внутрішньою травмою може бути що завгодно. Дуже часто це зрада, особливо у жінок. Але реакція на зраду в різних людей буде іншою: хтось впаде у глибоку депресію, у когось наступить інфаркт чи буде онкологія, а хтось спокійно прийме ситуацію і піде по життю далі – люди дуже різні.

За роки роботи з онкохворими Галина Дичковська визначила важливу тенденцію – майже в усіх випадках у цих людей психотерапевт спостерігала схильність до самопокарання. Після певної пережитої травми людина часто несвідомо вирішує, що вона не гідна життя, або дуже картається і наче сама прирікає себе на покарання. Як правило, такі думки виникають на фоні заниженої самооцінки, реальних неетичних дій-“гріхів” чи навіть якихось фанатичних переконань.

Пам’ятаю одного молодого чоловіка, – продовжує фахівець, – у якого  діагностували рак простати. Згодом з’ясувалося, що він неймовірно картав себе через інтимний зв’язок із жінкою. Справа в тім, що чоловік вважав себе ревним християнином, відповідно, секс не в шлюбі для нього був великим гріхом. Бідолаха настільки мордував себе, що це зрештою вилилося в рак.

Часто буває, що онкологія, локалізована у статевих органах, є спровокованою категоричною релігійною установкою про гріховність статевості взагалі чи певних статевих дій зокрема. Буває, що люди за секс поза церковним шлюбом так картають себе, що це завершується раком.

З дитячими онконедугами трохи інша ситуація. Психотерапевт пояснює – так може проявлятися емоційна програма батьків на самознищення чи самопокарання. А інколи дитина так “самоусувається”, розуміючи, що вона зайва для батьків. На жаль, більшість таких процесів є несвідомими.

Дуже часто люди перекладають своє здоров’я на медицину, – каже Галина Дичковська. – Важливо взяти відповідальність на себе. Людина йшла до цієї хвороби роками, але і їй під силу вийти з тої недуги. Рішення завжди за самою людиною: готова вона попрацювати над внутрішніми змінами, чи ні, готова простити когось або себе, чи ні.

Проблема прощення не така проста, як може здатися на перший погляд. Інколи прощення “не працює”, тому що людей вчать прощати, не розуміючи самої суті цього процесу. Часто вчать прощати за принципом раба: на завдану травму не відповідати агресією, ніяк не відповідати, а просто не бажати зла своєму кривднику. Але це не працює. Так просто неможливо простити. Прощення можливе лише, коли болюча проблема вирішена. Наприклад, якщо жінку зрадив чоловік, це не означає, що він може її принижувати і зневажати, а вона має “прощенно” з цим жити. Завдання жінки в такій ситуації – виявити, де вона зрадила себе як жінка, як підняти власну самооцінку, як знайти правду своєї жіночності. Травмована людина має відчути себе переможцем у тій сфері, де їй завдали болю. Тільки тоді прощення буде справжнім.

Крізь сльози і біль

У 42-літньої Ангеліни Шостак із Бахмута десять років тому діагностували лімфому. Четверта стадія. Сім’я не дала впасти у відчай. Вони разом довго боролися і перемогли.

Каже, хвороба навчила її, що приводів для щастя є неймовірно багато і щодня. А ще в Ангеліни з’явилося хобі – вона створює надзвичайно креативні подушечки. Спершу шила їх для вояків у шпиталях, а згодом почали надходити замовлення від різних людей, і навіть з-за кордону. Також чотири роки тому жінка почала писати мемуари про свою боротьбу з раком. Уривки публікує на власній сторінці у соцмережі.

Травмована людина має відчути себе переможцем у тій сфері, де їй завдали болю. Тільки тоді прощення буде справжнім

“…Ще в літаку, полетівши на перший курс хімії, я записала в телефон усі дати хімій. Усі шість – як планувалося спочатку. Так просто обчислити – курс 21 день. 1-3-й день: доксорубіцин – 60 мг, циклофосфамід – 2000 мг, етопозид – 1000 мг, месна – 1600 мг; на 8-й день: внутрішньовенно вінкристин – 2 мг і блеоміцин –15 мг. Плюс 15 таблеток у день. Читала, що багато хто лікується, не відриваючись від роботи. Але вже на другому тижні зрозуміла, що людина планує, а Бог керує. І таблеток стало не менше 30 на день, і вливань – не тільки за протоколом…”.

“…Ми жили в режимі літак–клініка–літак–дім. 4-та ранку. Нам потрібно доїхати до аеропорту, літак о 6-й ранку. Мамуся збирає сумку, мене ставлять у вертикальне положення. До туалету – під руки, по квартирі – під руки. І кожну хвилину Андрійчиковий стривожений погляд: “Лінусю, ти як?..”.

“…Ранок 1-го вересня. Андрійко – на роботу, Мишко – в школу. Я стаю перед дзеркалом розчесати волосся. На гребінці залишається пасмо. Я проводжу рукою по волоссю – і просто знімаю його з голови. Сльози, гіркі сльози. Щоранку на подушці – волосся. Прошу Андрійка поголити мені голову. Відмовляється. Так я і заплітала щоранку свої три волосини, які залишилися…”.

“…така чудова пара, ви такі молоді, вам би ще донечку… Мені так щемить серце, коли чую ці слова. Я тільки мило посміхаюся. Моя дітородна функція закінчилася в тому ж році, у якому почалося лікування. Клімакс. У 32 роки. Але я безмежно вдячна Господу за синочка!..”.

“…Болі. Болі такі, що навіть я не витримувала і кричала. Вигиналася дугою, скручувалася бубликом. Мамуся про себе молиться і ніколи не плаче при мені. Синові найважче носити це в собі – мама вмирає, коли тобі лише 16 років…”.

“…Все, що мені зараз доступно з фізичних навантажень, – це планка. Інфаркт кісткового мозку – і в цьому я оригінальна. І ще купа супутніх. Але я молодцем – як завжди. “Встань і йди!” – девіз крізь сльози і біль…”.

“…Тепер я далеко не еталон. Моя фігура далека від стандартів. Я більше не зможу позасмагати топлес – 25-сантиметровий шов від операції на легені проходить у тому числі і по моїй красивій лівій груді. Але я знаю, що все одно до біса приваблива…”.

“…Я неодмінно напишу те, що пам’ятаю. Це буде книга-присвята моїй родині. Завдяки і заради якої я вижила: молитвам мамусі, словам сина “якщо мама помре, я на цьому світі не залишуся” і рукам Андрійчика, які завжди тримали мою руку…”.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.