У Франківську добрі люди – на дорогу завжди буде

Прохачів з вулиці часто обходять стороною, бо всім відомо, що жебракування – це хороший бізнес.

Вони звикли працювати у найбільш людних місцях, а ще там, де велика ймовірність розчулити перехожого: біля церков, лікарень, вокзалів та автобусних станцій. Є навіть стандартні фрази і ситуації, які жебраки зазвичай використовують. Наприклад, жінки-ромки ходять вагітними кілька років поспіль, а дехтопротягом 2-3 місяців збирає гроші «на квиток додому, бо вкрали сумку».

А якщо незнайомець і справді потребує допомоги? Як зрозуміти, що перед вами той, хто потрапив у скруту? Ми звикли зустрічати людину за одежиною і повіримо більше, мабуть, тому, хто не схожий на жебрака. Ми не допоможемо грошима чоловікові, який, скоріш за все, витратить «зароблене» на алкоголь, але дамо кілька гривень пенсіонерці чи людині, яка, судячи з вигляду, і справді не звикла просити.

Я вирішила перевірити франківців на щедрість та подивитися, кому швидше захочуть допомогти: дівчині, м’яко кажучи, не надто презентабельній, яка втрапила у скруту і залишилась без копійки, чи ж цілком нормальній блондинці, у якої вкрали гаманець.

Кому швидше захочуть допомогти: дівчині, м’яко кажучи, не надто презентабельній, яка втрапила у скруту і залишилась без копійки, чи ж цілком нормальній блондинці, у якої вкрали гаманець?

Чесно, просити гроші на вулиці у незнайомих людей мені ще не доводилось. Ніколи. Колись у малознайомому місті «подарувала» крадіям гаманець із готівкою (усією), банківськими картками та документами, але просити на вулиці – ні. Проте уявімо ситуацію, що допомогти справді немає кому чи що разом із грошима ноги дістав ще й смартфон. Якщо ви сама у чужому місті у такій ситуації – покладатися можна лише на себе і щедрість перехожих.

Цього разу для втілення ідеї знадобилося трохи реквізиту. 15-20 хвилин(за моїми мірками, це дуже швидко) у вбиральні місцевого фаст-фуду – і я перетворилася на збідовану дівчинку: довга спідниця, завелика куртка, сіра шапка і повні жалю очі, під якими красуються синці.

Трохи замурзана і дуже сором’язлива, я обрала місце, де завжди багато людей, – неподалік автовокзалу. Звук на телефоні завбачливо вимкнула – гадаю, рингтон IPhone міг зіпсувати мені драму.

Моя історія: потрапила у складну ситуацію, залишилася без сумки (лише з пакетом у руках) і маю доїхати до Коломиї. Квиток коштує 50-60 гривень, а у мене при собі – ні гроша. Щось таке зі сльозами на підбитих і втомлених очах розповідала людям неподалік зупинки автобусів. Як можна не допомогти дівчинці, що потрапила у скруту, навіть якщо її вигляд, м’яко кажучи, не дуже?

Можна. Перші двоє перехожих мені відмовили і не просто пройшли повз, ще й скривилися, наче побачили щось брудне. До речі, я справді десь так виглядала, брудною і трішки…ем-м…недомашньою. Але раптом аж самій стало шкода цю вигадану дівчинку (мене, тобто). Втім, невдалими були лише перші спроби. Таку необхідну мені суму отримала за якихось десять хвилин.

Спочатку спинила двох хлопців, з вигляду – студентів. Подивилися на мене з недовірою, але перші 20 гривень отримала саме від них. Сказали, що більше не мають, але хочуть хоча б чимось допомогти. Потім дві панянки, навіть незнайомі між собою, зупинилися і почали активно порпатися у сумках та кишенях, щоб допомогти «коломиянці» добратися додому. Як результат – ще 20 гривень і дріб’язок.

Старший чоловік із кавою та хот-догом якраз повертався із курсів до Коломиї, але гроші мав лише собі на квиток – за це він переді мною навіть вибачився. Пропонував провести до водія автобуса і попросити, щоб мене прийняли без грошей, але переривати експеримент раптовою екскурсією в Музей писанки я не поспішала.

Потім іще 10 гривень від якогось пана і дріб’язок від двох жіночок. Жалю чи розуміння у їхніх очах я не побачила взагалі, проте гроші на квиток додому дали.

Кілька людей таки пройшли повз, але на фоні добрих і охочих підтримати я їх не помічала. Чомусь першими на допомогу приходили саме чоловіки – жінки в мою історію не надто вірили. Не розумію досі, чому ніхто не поставив жодного питання про мої проблеми, дім і чому нікого не здивував блискучий манікюр, який ніяк не в’язався із образом, брудом та синцями.

Зрозумівши, що допомагати нещасній дівчинці люди готові, поспішила змінити образ та спробувати ще раз. У вбиральні того ж таки закладу скинула старий одяг, влізла в улюблені сукню та пальто. Волосся – розпустити, на губи – яскраву помаду, солодкі парфуми, і головне – стерти з обличчя синці!

Життєва порада на майбутнє від мене: якщо раптом вам це колись знадобиться, ніколи не малюйте на собі синці водостійкою косметикою! Бо, стираючи їх, проклинатимете весь світ, а головне – саму себе за таку дурну ідею. Не хочу і думати, що творилося у голові людей, які спостерігали за тим, як я тру своє обличчя і вголос прошу синець зникнути зі щоки. А також не хочу знати, чи хтось із попередніх учасниківексперименту побачив мене у новому образі.

Тож щаслива і цього разу яскрава та доглянута, знову виходжу на полювання.

За новою легендою, у мене з сумочки потягнули гаманець, а в ньому – от халепа! – вся готівка і картки. І навіть не знаю де, бо зауважила його відсутність вже біля каси магазину. А я ж не прив’язала картку до ApplePay!Тому хтось має мене врятувати і доставити додому, знову ж таки, у Коломию.

Продавчиня пиріжків навпроти вокзалу пропонувала поїсти гарячого, оскільки вже тут стою, а коли я відмовилася, простягнула 5 гривень зі своєї каси

Першими рятівниками мали стати знову хлопці-студенти. Ось тільки з’ясувалося, що грошей у них немає, зате є неабияке бажання познайомитися. Тому наступні хвилин 15 вони провели поруч зі мною, морально підтримуючи і розповідаючи про те, як у Франківську крадуть, бо про це часто пишуть у Фейсбуці. Далі дві дівчини поспільне захотіли допомогти (може, їм не сподобалися мої нові друзі?), та потім ласкаво «позичили» 10 гривень.

Продавчиня пиріжків навпроти вокзалу пропонувала поїсти гарячого, оскільки вже тут стою, а коли я відмовилася, простягнула 5 гривень зі своєї каси, мовляв, ще трохи – і назбираєш. Чоловік із двома дітьми теж поспішав на автобус додому, але гроші у нього були – зайвих 15 гривень він віддав мені.

А ось потім ситуація вийшла з-під контролю: моїми наступними співрозмовниками виявилися коломияни! Вони погодилися заплатити за мене, повідомили, біля якого автобуса їх чекати, а самі пішли за кавою, пропонували гарячого і мені. Наче повелися благородно, і мало б бути дуже приємно, але є один нюанс: я не їду в Коломию, а неподалік мене на холоді чекає фотограф. Підходячи до нього, кивнула: «Заходь у приміщення», – бо ж за мною досі слідкували нові знайомі.

Тому від рятівників, які мали б везти мене нібито додому, втікала, обійшовши вокзал.

Попросила допомоги у двох мужчин – замість грошей отримала життєву пораду. «Не «вішай» тексту, грошей у нас і так нема. Там через дорогу автобуси, краще попроси, щоб тебе безкоштовно підвезли», – сказав один із них і кивнув у бік стоянки.

Насправді, якби я потрапила у схожу ситуацію, то просила б допомоги саме у водія, але чоловікам відповіла: не думаю, що візьмуть «зайцем». У відповідь почула смішок і слова: «Йди-йди, таку, як ти,точно візьмуть!»

Ну, і пішла я. Звісно, не до водія, а до наступних потенційних рятівників. Юнак із дівчиною так перейнялися моєю проблемою, що пропонували 200 гривень, бо дрібніших немає. Від них я відчайдушно відмовлялася, та у хлопця знайшлася купюра номіналом 50 гривень. Пропонувала повернути йому решту, та він порадив за ці гроші пригостити саму себе кавою і їхати додому.

Іще один хлопчик-школяр попросив тата, щоб допоміг дівчинці.Так я отримала навіть більше, ніж потрібно «коломиянці» без гаманця.

Порівняти, чи простіше було цього разу, не можу, бо більше потрібної суми не шукала. Але факт залишається фактом – доглянутій дівчині з макіяжем допомагали щиро, а головне – з усмішкою і словами підтримки.

Юнак із дівчиною так перейнялися моєю проблемою, що пропонували 200 гривень, бо дрібніших немає

На отримані кошти в Коломию ми, звичайно, не поїхали. Зібрану невелику суму, 167 гривень,вирішила віддати туди, де це справді потрібно, – на рахунок онкохворого Станіславчика, сина франківського атовця Андрія Фармуги. Школяр бореться зі страшною недугою, і для нього важливою стане будь-яка підтримка. Нехай гроші, якими люди хотіли мені допомогти, і справді підуть на добру справу.

Тож якщо у вас вкрали гаманець, сумку і ви застрягли в Івано-Франківську – не переймайтеся, наші люди готові доставити вас додому. Допоможуть, чим зможуть. Як кажуть, зі світу по нитці – «бідній» Марті квиток у Коломию!

Втім, якщо просите чогось, краще кажіть правду (або нехай ваша брехня буде максимально схожою на неї). А ще, дівчата, носіть із собою яскраву помаду! Повірте, вона може покращити настрій навіть у такій ситуації!

Автор: Марта Баранецька

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 24

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.